Цікаво, а чи багато залишилося в Україні громадян? Чи, може, країна вже перетворилася в таке собі придаткове суспільство, яке складається з тих, що вже не мають самостійного значення, а є тільки доповненням, додатком до чого-небудь? Наприклад, - до волі начальника, до якогось механізму на підприємстві, до комп’ютера чи телевізора, до свого щоденного бажання щось таке вжити-випити-з’їсти, до …

Сьогодні для людини з грошима в кишені поїхати за кордон – справа не із особливо важких і витратних. Більше того, як відомо, там, за кордоном, працюють мільйони українців, заробляючи собі на прожиття Але на сторінках нашого часопису в цьому числі і надалі під зазначеною рубрикою „Європа: український контекст” наші гості вестимуть розповідь про те закордонне життя під особливим ракурсом: з точки зору українця, який те життя намагається збагнути, порівнюючи із повсякденними вітчизняними реаліями. Або - зі здивуванням українця-першовідкривача.

В історії ж, про яку ви зараз прочитаєте, яка кричить-волає не тільки зболілим серцем людини, не тільки допікає документами, а ще й відверто демонструє бюрократичну потвору держапарату чи так званого самоврядування, є свої герої, є свої кати і жертви. Про них і піде мова. Але хто є хто, вирішувати вам, шановні читачі. Особисто ж мені зрозуміло: у своїй шаленій протидії щастю вільно жити й творити на Богом нам даній землі ми дійшли до краю і вже зависли над безоднею. Причому всі: і ті „хвостаті” професіонали, і ми, знедолені українці.