У ці тяжкі для всіх дні у двір до тітки Килини зайшла молода жінка. Вона якось кумедно несла попереду себе дитину. Звернулася по допомогу: вона хотіла стати на квартиру. Люди, що мали вільну житлову площу, завжди не хотіли брати квартирантів з малими дітьми, бо це великий клопіт: дитячі пустощі, шкідливість, всі інші витівки. Та Килині так стало шкода мами Ніни і її сина Даника, коли вона розговорилася з нею, що незважаючи ні на що, дала їй притулок.

1946-й рік. Трудні й голодні післявоєнні дні. Тітка Килина зі своєю 82-літньою мамою Лукією жила в старій глиняній хаті, якій від побудови виповнилося сто років. Жилося їм, як і всім у післявоєнні роки, дуже трудно, але на прожиток з їхнього великого нечорноземного городу в дев’ять соток все-таки вистачало. Вони чим могли допомагали нам, малим дітям: то картоплину дадуть батькам, то борщем нас, дітей, нагодують, то оладками пригостять.

Один із засновників просвітянського хору «Благовіст» із м.Кам’янське (Дніпродзержинськ), активний сподвижник процесу відродження української державності, вояк Української повстанської армії на Волині – таким постає портрет визначної людини Петра ВОЙТЮКА, пам’яті якого ми присвятили публікації у двох попередніх числах часопису. На продовження цього пропонуємо до вашої уваги роздуми його молодшого товариша, просвітянського колеги Миколи ЛИТВИНА.

«Спочатку було Слово. І слово було у Бога, і слово було Бог»
Євангеліє від Івана
Чому ми живемо так бідно і злиденно? Здавалося б, людство вступило в 21-ше століття, в епоху бурхливого розвитку і прогресу, а людина почувається самотньо в сучасному бурхливому життєвому морі. Людська цивілізація стоїть пере великими викликами і від того, чи зуміє вони їх вирішити, чи зуміє вийти з того глухого кута, куди сама себе загнала. Від цього ж залежить її майбутнє. Та без переоцінки цінностей у неї цього майбутнього просто немає. Поки ми всі не зрозуміємо, що не матеріальне повинне бути на першому місці, а духовне (бо людина, в першу чергу, є істота духовна), людство буде все далі й далі занепадати.

Феоктист та Єлизавета КУЗЬМИЦЬКІ з села Петриківка побралися нещодавно і життя своє збиралися прожити щасливо. Стяглися збудувати собі невеличкий будинок, придбали корівку, завели курей, гусей, качок та іншу живність. Адже інакше в селі не проживеш. Щоб легше було обробляти землю, завели ще й конячку. Стяглися й на плуг, віялку – те, що необхідне в господарстві, аби щось обробити чи виробити. Було дуже трудно й клопітко в післяреволюційні часи. Не лише все було в дефіциті, але й за наявності чогось у більшій кількості можна було потрапити в розряд заможних і бути названими куркулями. Одначе працювати доводилося в поті лиця, а тяглися так, щоб у господарстві було все, що необхідне. Недаром же в народі кажуть: «як дбаєш - так і маєш».

Зазначу із самого початку, що я не був фронтовиком під час Другої світової війни, я - пенсіонер і ветеран праці, а також належу до тієї категорії людей, яких називають «діти війни». І я по-своєму ставлюся, із спротивом, до цього словосполучення: „діти війни”. Про це я написав так: 

Ой, не війна нас народила,
Батьків ми доньки і сини.
Війна жорстоко сиротила...
Діждались мирної весни
І відродились в сорок п’ятім,
Хоч постраждали без вини.
Тож до життя тепер завзяті,
Бо ми – учасники війни.....

До 140-річчя „Просвіти”

Грудень став місяцем відзначення громадською культурно-просвітницькою організацією Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса Шевченка 140-річчя свого заснування у місті Львові, що сталося 8 грудня 1868 року, а на Січеславщині - ще й 20-річчя відродження просвітянської діяльності у Січеславі (Дніпропетровську), Новомосковську (14 грудня 1989 року) та інших містах.

Просвітяни є справжніми патріотами, які діють згідно Статуту: сприяють утвердженню української національної ідеї, державної української мови, розвитку національної культури, відродженню історичної пам’яті,...