Помаранчева революція. Такий вигляд на перших порах мав суспільний струс України, який стався п’ять років тому, починаючи з 22 листопада, під час виборів Президента України. Але справді глибоких системних змін після того струсу, після великого МАЙДАНУ, не відбулося. Бо майже все залишилося на рівні декларацій, на рівні заяв-обіцянок, а довіра до тих, які все те декларували,  впала.  І запанувало розчарування. З огляду на ту обстановку, що ми бачимо сьогодні, доводиться стверджувати, що це розчарування (мов іржа) й досі роз’їдає суспільство, а безпідставні надії, сконцентровані у вислові "Жираф большой – ему видней”, все ще широко побутують серед українців. Сама ж влада останнім часом проводить антикорупційну кампанію, яка за своїми результатами скидається на те ж, що сталося із обіцянками, які проголошувалися з високих трибун Майдану.

Разом із тим (і це видно, в тому числі, на прикладі Кривого Рогу) активісти українського громадянського суспільства у своїй діяльності вимушені себе позиціонувати такими, що протистоять діям чиновників на різних рівнях, починаючи із селищного (сільського) і районного, а також – чітко усвідомити, що фактично всі партійні структури реально не можуть надати їм якоїсь відчутної допомоги. Навіть більше того – деякі політичні сили, що називають себе національно-демократичними, намагаються взяти контроль над дієвими громадськими організаціями і в кінцевому рахунку звести їхні досягнення нанівець. Такі намагання виявилися, зокрема, в діях рейдерів на рівні Дніпропетровщини і Кривого Рогу по відношенню до організацій ВУТ «ПРОСВІТА» імені Тараса ШЕВЧЕНКА (про це, наприклад, свідчить колективний лист-звернення криворізьких просвітян до міністра юстиції України, оприлюднений в числі 15-му нашого часопису під заголовком: "VIII з’їзд визнати таким, що не відбувся”).

Тобто (на тлі фактичної бездіяльності влади як в питанні проведення реформ, так  і в наведенні порядку в країні, щоб держава стала справді правовою), протистояння між чиновництвом й провладними партійними структурами, з одного боку, і активістами українського громадянського суспільства, з іншого, загострюється. Але при цьому широкі народні маси переважно все ще не готові піти на відкритий спротив, аби справді реалізувати гасла Майдану: «Свободу не спинити»,  «Ні – брехні», «Бандитам – тюрми», «Схід і Захід разом» та інші. Тому навіть свобода слова майже всюди залишилася тільки задекларованою, ілюзорною.  В тому числі – в Кривому Розі. Одним дозволено говорити про що завгодно чи не годинами, а іншим – зась! Та й хіба можна у нас про свободу слова щось всерйоз стверджувати, коли місцеві чиновники намагаються правдиве слово замовчати, а у відповідях на інформаційні запити - сипати або відписками, або навіть відвертою брехнею (як це відбувається останнім часом із правоохоронцями). До того ж, по місцевих теле- та радіоканалах тільки й чуєш звіти-поради місцевих чиновників та провладних бізнесменів, а ніяк не виступи тих справді активних громадян, яким ця брехлива влада набридла і які знають, що треба робити, аби з нею покінчити. А тому можна навіть припустити, що якби занесло до Кривого Рогу якимось вітром лідера «Аль-Каїди» Усаму бін ЛАДЕНА, то йому, швидше за все,  надали б слово на муніципальній «Рудані», а от  керівникові Криворізької «Просвіти» про відверту розмову в прямому  телевізійному ефірі можна тільки мріяти (і це навіть з огляду на те, що він був довіреною особою Віктора ЮЩЕНКА під час минулих президентських перегонів!). То яка ж це свобода слова і до чого ми, врешті, прийшли?

 У Кривому Розі ніяких позитивних змін за ці п’ять років не відбулося, а провладна верхівка на чолі з партфункціонерами радянських часів тільки зміцнила свої позиції. Наприклад, міська рада нахабно й демонстративно  у прийнятті своїх рішень (щонайменше, двічі)  вийшла навіть за межі своїх повноважень і ще більше продемонструвала антиукраїнські прояви у своїй діяльності. То що ж це у нас сьогодні за влада така і скільки вона ще буде знущатися над українцями? 

Сергій ЗІНЧЕНКО