 ПОГАНО, коли серце спить і обростає жиром байдужості. Тоді починають випирати інші органи і навіть з’являються нові: такі, які хочеться сховати й демонструвати лише собі подібним. Що це і для кого це? – Та хвости для своїх соціально близьких: не для справжніх керівників, які турбуються про людей, а для винятково начальствующих, для бездуховних пішаків на престолах та ходулях своїх посад. – А сам їхній професіоналізм полягає в тому, що перед дуже високими начальниками зручно цими хвостами догідливо вимахувати, а за своїми безпосередніми – прибирати, замітаючи сліди їхніх злодіянь та помилок, не забуваючи при цьому і про самого себе, воістину хвостатого. І хвіст – це головний орган такого „професіонала”.
В історії ж, про яку ви зараз прочитаєте, яка кричить-волає не тільки зболілим серцем людини, не тільки допікає документами, а ще й відверто демонструє бюрократичну потвору держапарату чи так званого самоврядування, є свої герої, є свої кати і жертви. Про них і піде мова. Але хто є хто, вирішувати вам, шановні читачі. Особисто ж мені зрозуміло: у своїй шаленій протидії щастю вільно жити й творити на Богом нам даній землі ми дійшли до краю і вже зависли над безоднею. Причому всі: і ті „хвостаті” професіонали, і ми, знедолені українці.
1.
Чомусь протягом останніх років стало мало не традицією говорити й писати про Кривий Ріг як про зелене місто з високопрофесійними керівниками, з добрими дорогами („порівнюючи з іншими містами”) і навіть – з „європейською чистотою”. Як на мене, то воно з року в рік зі своїми отруйними хвостосховищами і сміттєзвалищами, зі своїми страшними дорогами і ще більш небезпечними для здоров’я людей тротуарами, з рекордними рівнями смертності від онкозахворювань, від туберкульозу і від захворювань на СНІД все більше набуває подоби зеленого цвинтаря. І одне з таких небезпечних місць – невелике й далеке від цивілізації селище біля шахти „Гвардійська” Криворізького залізорудного комбінату, що в Тернівському районі. Є тут вулиця, яка сьогодні має назву Карачаєвська і де в нині напірозваленому будиночку близько семи десятиліть проживає Марія ТАКЖЕЙКО. Як пише її син Валерій, „моя мама, Марія Артемівна ТАКЖЕЙКО, пережила голодомор 1932-1933р.р., голод1947р., окупацію 1941-1944р.р. З 14-ти річного віку почала працювати в колгоспі. Працювала на післявоєнній відбудові та сфері обслуговування (в їдальні) м. Кривого Рогу до виходу на пенсію. Мама неодноразово намагалася стати в чергу на отримання житла, але кожного разу піддавалася умовлянню з боку керівництва, що хата бабусі знаходиться в зоні обвалу і що по зносу мама отримає квартиру набагато швидше ніж по черзі. Так було до 1959 року”.
То ви гадаєте, що з тих часів багато води збігло і Марія Артемівна давно проживає в своїй квартирі? Якщо так вважаєте, то на всі сто відсотків помиляєтесь.
Бо з 1959-го року і ще півстоліття до сьогодні, після того, коли Марія Артемівна поховала свою матір і за заповітом стала власником будинку, ця історія продовжується із неодмінним успіхом (так мені здається) для тих структур, які позасідали в різних кабінетах і (замість того, щоб послідовно виконувати вимоги законодавства СРСР, а пізніше – незалежної Української держави) на всі боки надсилали-штампували свої відповіді на звернення громадян у вигляді різного роду відписок. Як вони виглядають? Взагалі-то, як на мене, то з цим „добром” у нас в Україні (та і в самому Кривому Розі) люди в більшості своїй мають широку практику знайомства. Коли ж приступити до самої конкретики, то ці відписки-відмовки виглядають досить типово.
Ось, наприклад, уже тривожне наше сьогодення за часів незалежної України. На звернення сина Марії Артемівни, Валерія Миколайовича, відповідає голова правління ВАТ „Криворізький залізорудний комбінат” Федір КАРАМАНІЦ:
„На Ваше обращение от 14.04.2008г. ОАО „Криворожский железорудный комбинат” сообщает, что комиссия, рассмотрев Ваше обращение, письмо института „Кривбасспроект” за № 6-30-556 от 29.02.2008г. , пришла к выводу, что дом №18 по ул. Карачаева находится за пределами зоны обрушения и зоны сближения от разработки горизонтов 1110-1190 м. Ш. „Гвардейская и согласног технического проекта „Вскрытия и разработкиг оризонтов 1110-1190 м. Ш. „Гвардейская”, разработанного інститутом „Кривбасспроект” (Арх.. № С-20228 от 30.03.1981 г.) жилой дом №18 по ул. Карачаева не включен в перечень отселяемых домов.
В настоящее время в ОАО „Кривбассжелезрудком” нет оснований рассматривать вопррос отселения Такжейко Марии Артемовны”.
А текст наступної відповіді - від голови виконкому Тернівської ради народних депутатів Станіслава СТРИЖЕНКА, від 15 червня 1991 року, - ще звідти, ще із часів Радянського Союзу:
„По существу Вашого обращения исполком Терновского районного Сонета народних депутатов сообщает, что данное обращение рассмотрено комиссионно с выездом на место.
В ходе рассмотрения установлено, что данный поселок в зону промышленного сноса не входит и жиле дома сносу не подлежат.
Что касается вопроса благоустройства поселка, то комиссией рекомендовано управлению социальных подразделений производственного объединения „Кривбассруда” (т. Мірошниченко В.Д.) в срок до 1.0791 года принять меры по улучшению водоснабжения и призвести отсыпку дороги по маршруту автобуса №32”.
Фактично, за своєю суттю й за мовою викладу, вони нічим не відрізняються й суть одна: „ВАМ НЕ ПОЛОЖЕНО!” – Ні за радянських часів, ні за незалежної Української держави. – Можливо, - з тієї причини, що в тих структурах-кабінетах сидять все ті ж самі за своїм способом мислення-розуміння і дій?
2. Так, бо слід відзначити, що написано у тих відповідях одне, а реалії сьогодення вимагають кардинально іншого. Ось, наприклад, як Валерій ТАКЖЕЙКО викладає суть того, що насправді відбувається:
„Влітку 2007 року по вулиці розпочали реконструкцію водогону. Мені вдалося побачити в майстра «Міськводоканалу» план-схему, по якому буде проводитися реконструкція. Мене здивувало те, що будинок моєї мами на план-схемі позначений номером, який не відповідав дійсності, номером будинку моєї мами був позначений зовсім інший будинок. Підключення до мережі водопостачання помешкання мами схемою не передбачено. На моє прохання «Як це зрозуміти?» отримав, шокуючу мене відповідь від майстра «Міськводоканалу». Виявляється, моя мама „отримала давно квартиру, проживає тут як на дачі, а за умовами «Міськводоканалу» підключення дачників до мережі водопостачання не дозволяється. Після мого звернення до вищого керівництва „Міськводоканалу» вода була підведена. За роз’ясненням «Коли мамі виділялося житло?» звернувся до голови Тернівської у місті ради Розумнюка О.М. У відповіді перераховані будинки, які підлягають відселенню згідно проекту «С-20228 від 30.03.1981р». Номера будинку мами в переліку будинків, які підлягають відселенню, немає. Але ж це суперечить здоровому глузду. Мені було важко зрозуміти, чому хата моєї мами, яка знаходиться найближче до межі обвалу, не підлягає відселенню, а будинки розташовані на 600-700м далі від межі обвалу, включені в даний перелік...”
До цих відповідей та звернень, на які вони надійшли, можна додати цілу купу інших: це справді тотальна переписка, в якій, так би мовити, пересічна людина не має жодних шансів отримати своє, те, що їй має належати. У цьому мене переконує великий досвід подібних до цієї біди інших прикрощів, які спіткали уже багатьох знедолених українців. Так, бо у подібних випадках мають шанси отримати те, що їм по праву має належати, лише ті, у кого є якісь родичі чи близькі люди в тих структурах, де, посеред інших, працюють оті вже вище згадувані „хвостаті” професіонали. До речі, є припущення, що і в цьому випадку „не без високого посадовця”. Та, очевидно, якщо він і є, то вважає, мабуть, що зробити щось корисне для Марії Артемівни – це значить перестати бути „ч-ч-чесным производственником и управленцем, запятнать грязными делишками чистую совесть комсомольца, коммуниста и просто ч-ч-честного человека” – щось таке у стилі тих відповідей посадовців.
3.
Дуже коротко й надзвичайно фрагментарно (за браком газетної площі) викладена вище історія має в собі чимало щокуючих прикладів байдужого ставлення до людей з боку чиновництва різних рівнів. До того ж, неодноразово у їхніх відповідях і в дуже важливих документах, які стосуються володіння на будинок і на землю, перекручувалися і прізвище, і по-батькові Марії Артемівни, змінювався номер будинку; та й вулиця, на якій вона проживає, мала, виявляється тільки за її життя аж чотири назви.
Дивує мене тільки одне: як можуть ті керівники різних рангів, котрі добре знають про це горе-злощастя сім’ї Марії Артемівни, спокійно роз’їжджати у своїх комфортних іномарках містами й цілими країнами, жити в дорогущих особняках і квартирах і одночасно – вважатися добрими й турботливими керівниками і „грамотними твердыми хозяйственниками” (так вони полюбляють про себе говорити). Особисто ж мені здається, що якщо після опублікування цього мого матеріалу, в якому (хоч і дуже коротко) розповідається про біду Марії Артемівни, яка приблизно вже ось півстоліття не може отримати належну їй квартиру, високопосадовці, причетні до цієї справи, нічого не зможуть зробити, то вони тоді ТОЧНО „ХВОСТАТІ” професіонали. – І нехай люди знають їх саме такими.
Однак просто когось якось найменувати – це ще не означає справу зробити. Тож треба обов’язково домогтися того, аби справедливість таки була не тільки на політичному троні та на язиці охочих до виступів-обіцянок, а і в реальному нашому житті. Тож давайте, шановні наші читачі, разом про це потурбуємося: щоб знедолених українців у нашому оточенні поменшало. А що робити з „хвостатими”? – Як на мене, то, передусім, не давати їм спокою і контролювати їхні дії. Для чого? – Щоб відповідали вони за всі свої вчинки. І не тільки посадами. Бо ж всі ми сьогодні – над безоднею, в зоні зрушення. А тому має дуже високу ціну кожна хвилина, кожна секунда.
Сергій ЗІНЧЕНКО
НА СВІТЛИНАХ:    
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
