Повідомлення, що з’явилося у криворізькій міській газеті «Червоний гірник» 11-го лютого поточного року, здивувало багатьох жителів цього міста. Виявляється, за рейтингом, який склав аналітично-дослідницький центр «Інститут міста», Кривий Ріг займає 4-е місце в Україні за своєю комфортністю.

Можна впевнено стверджувати, що в Україні триває міжцивілізаційний вибір, і люди мають вибирати, яким шляхом іти: чи ставити за орієнтир мораль, де за принцип узято «якщо я – начальник, то ти – дурень, і навпаки», чи такий, де взято за основу загальнолюдські цінності і де «Загальна декларація прав людини» активно впроваджується у повсякденне життя. В цьому відношенні велике значення має активний процес із поширення інформації, яка тим чи іншим чином стосується цього вибору.

НАШОМУ історико-краєзнавчому музею виповнилося 50 років, хоча могло бути значно більше. Але тільки урядовою постановою від 9 січня 1960 року було, нарешті, припинено всі суперечки й вирішено створити в Кривому Розі історико-краєзнавчий музей. Першим його директором призначили Леоніда ЗОЛОТАРЬОВА, і все тоді розпочиналося у підвальному приміщенні на проспекті Карла МАРКСА, де зберігалися перші експонати й накопичувався фонд, який сьогодні вже нараховує приблизно 112 тисяч експонатів.
При цьому треба розуміти, що все відбувалося за часів Радянського Союзу, причому минуло тоді лише півтора десятиліття з тих пір, як закінчилася Друга світова війна, що пройшла фактично через кожну сім’ю і на якій загинули мільйони людей. Тоді це найбільше боліло. Тож основна увага й приділялася, звичайно, її подіям. Якщо говорити більш конкретно стосовно подій Другої світової війни, то на той час ішлося про „Велику Вітчизняну війну”, як це відображували експозиції, й ціла група людей займалася збиранням документів про події, що відбувалися у часовому проміжку від 22 червня 1941 року до 9 травня 1945 року. А також - тим, які були пов’язані зі створенням Радянського Союзу та з більшовицьким переворотом у листопаді 1917 року, який тоді називали так: „Велика Жовтнева соціалістична революція”.
І це вже в часи незалежної Української держави під керівництвом Олександра МЕЛЬНИКА, криворізького краєзнавця і археолога, була проведена величезна робота з дослідження та збирання матеріалів щодо Голодомору та репресій на Криворіжжі.
Матеріали ж, які вміщені на цій сторінці, - це у скороченому вигляді виступи кількох працівників музею (на чолі з директором Ніною ПІСНОЮ) під час вшанування його колективу з нагоди відзначення 50-річного ювілею, яке відбувалося 22 січня цього року, а ще – коротка інформація про це відзначення і світлини.

Безпринципне поводження провідної політичної верстви в Україні накладає свій негативний відбиток на характер суспільного життя в Україні. На жаль, це позначилося і на просвітянському русі. Доводиться констатувати факт недотримання статутних норм збоку керівництва Всеукраїнського товариства "Просвіта" імені Тараса Шевченка. Манівцями пішли і деякі керівники та псевдокерівники місцевих організацій, що в цілому позначається на авторитеті і результативності діяльності просвітянського співтовариства. У цьому відношенні для відтворення цілісної картини нашого громадського життя мають повідомлення з різних теренів нашої України.

НА ЦІЙ СТОРІНЦІ, шановні наші читачі, ви знайдете матеріали, пов’язані з видатними українськими письменниками як минулого століття, так і сьогодення, і – вірші криворізьких поетів. Стосовно матеріалу Героя України, видатного українського письменника, громадського і політичного діяча Дмитра ПАВЛИЧКА та його автографа нашому часопису зазначаємо, що це відбувалося наприкінці минулого року у Дніпропетровську (Січеславі) під час установчої конференції всеукраїнської громадської організації „УНР”

В долонях моїх пломеніють жоржини
Квітки із дитинства, квітки із життя,
А в небі курличуть ключі журавлині, ...

Цікаво, а чи багато залишилося в Україні громадян? Чи, може, країна вже перетворилася в таке собі придаткове суспільство, яке складається з тих, що вже не мають самостійного значення, а є тільки доповненням, додатком до чого-небудь? Наприклад, - до волі начальника, до якогось механізму на підприємстві, до комп’ютера чи телевізора, до свого щоденного бажання щось таке вжити-випити-з’їсти, до …

Сьогодні для людини з грошима в кишені поїхати за кордон – справа не із особливо важких і витратних. Більше того, як відомо, там, за кордоном, працюють мільйони українців, заробляючи собі на прожиття Але на сторінках нашого часопису в цьому числі і надалі під зазначеною рубрикою „Європа: український контекст” наші гості вестимуть розповідь про те закордонне життя під особливим ракурсом: з точки зору українця, який те життя намагається збагнути, порівнюючи із повсякденними вітчизняними реаліями. Або - зі здивуванням українця-першовідкривача.

В історії ж, про яку ви зараз прочитаєте, яка кричить-волає не тільки зболілим серцем людини, не тільки допікає документами, а ще й відверто демонструє бюрократичну потвору держапарату чи так званого самоврядування, є свої герої, є свої кати і жертви. Про них і піде мова. Але хто є хто, вирішувати вам, шановні читачі. Особисто ж мені зрозуміло: у своїй шаленій протидії щастю вільно жити й творити на Богом нам даній землі ми дійшли до краю і вже зависли над безоднею. Причому всі: і ті „хвостаті” професіонали, і ми, знедолені українці.