Феоктист та Єлизавета КУЗЬМИЦЬКІ з села Петриківка побралися нещодавно і життя своє збиралися прожити щасливо. Стяглися збудувати собі невеличкий будинок, придбали корівку, завели курей, гусей, качок та іншу живність. Адже інакше в селі не проживеш. Щоб легше було обробляти землю, завели ще й конячку. Стяглися й на плуг, віялку – те, що необхідне в господарстві, аби щось обробити чи виробити. Було дуже трудно й клопітко в післяреволюційні часи. Не лише все було в дефіциті, але й за наявності чогось у більшій кількості можна було потрапити в розряд заможних і бути названими куркулями. Одначе працювати доводилося в поті лиця, а тяглися так, щоб у господарстві було все, що необхідне. Недаром же в народі кажуть: «як дбаєш - так і маєш».
А що поставили собі за мету зробити своє життя щасливим і довгим, жити в добрі і злагоді, то й прожили б, безумовно, щасливо і довго, якби до села не прийшли будувати так зване світле завтра комуністи. І розуміли вони, як це світле майбутнє будувати, по-своєму. Силою почали змушувати селян робити все на їхній лад. Вони зруйнували віками вибудуваний українцями уклад життя й господарювання на рідній землі. Згоди на ведення господарства по-новому ні в кого не питали. Хто не хотів виконувати їхні вимоги, що йшли зверху, підкорятися незрозумілим простому селянинові перемінам, тих без суду і слідства називали ворогами народу. А раз ворог, то підлягав не лише переслідуванню, а й у різний спосіб знищенню. Селянина могли причислити до шкідника-куркуля, що шкодить новому устрою на селі. Незбагненно: звинувачували чесних трудяг, на яких тримався достаток і в селі, і в місті.
Не хотіли «добровільно» лишитися свого потом нажитого добра, на яке тяглися не один рік, Феоктист і Єлизавета. Тоді їх просто розкуркулили і забрали все нажите: коня, корову і все, що вони мали в господарстві. Так сталося не лише з ними, а й з багатьма односельцями, що ледь-ледь зводили кінці з кінцями. Із господарів на своїй землі їх зробили бідняками, голодранцями і безкровними. – «Віддай все і йди в колгосп або голодуй». Жити в селі стало неможливо. Треба було якось рятуватися. Феоктист і Єлизавета КУЗЬМИЦЬКІ, щоб не померти з голоду, вирішили втекти із села. Вони згадали, що в місті Кам’янське (нині - Дніпродзержинськ), у них є знайомі. У 1933 році вони перебрались у місто і поселились на подвір’ї Прохора ЗЕМЛЯНОГО.
Думка побудувати собі для життя своє власне житло не покидала їх. Поруч на пологих схилах була вільна земля. Звалася ця територія землянками. Тут вони й почали будувати собі хату. Використовували шелюг, глину, солому, відходи листового металу – все це можна було знайти на околиці. Феоктист влаштувався слюсарем на вагонобудівному заводі. Єлизавета працювала в одному з цехів цього ж підприємства. Тепер вони стали в ряди, так би мовити, робітничого класу. Хату збудували на «землянках» Баглійського району. В ній і зараз, після смерті матері, живе Андрій. Мати їхня прожила 99 років.
За своє довге життя натерпілась Єлизавета і її діти такого, що й розповідати страшно. Комуністична влада, що обіцяла простим людям райське життя, до самої смерті переслідувала КУЗЬМИЦЬКИХ. Їх утискували всюди: дорослих – на роботі, Єлизавету навіть тоді, коли стала матір’ю двох діток, дітей – у школі та дитячих закладах. А 1938 року КДБ несподівано відшукало й заарештувало Феоктиста. Не забули нічого. Того ж року розстріляли його в Дніпропетровську. Про це Єлизавета дізналася лише після реабілітації. Раніше ж повідомлялося, що її чоловік помер від туберкульозу. Як доньку ворога народу довгий час переслідували маленьку Меланію. Її не прийняли до дитсадка. Довелося Єлизаветі кинути роботу, щоб доглядати дитину. Сім’я бідувала, бо не мала грошей. Виручали огород, що обробляли на вільних землях у плавнях, та ще невеличкий, що був біля хати. Андрія виганяли зі школи або ж не переводили з класу в клас під різними приводами: то російську мову погано знає, то з німецькою не впорається. Тож Андрій кинув навчання і пішов працювати. Середню освіту здобув, навчаючись у вечірній школі. Потім вступив до металургійного технікуму і працював до пенсії в міськводоканалі. Нині сестра живе в Дніпродзержинську. Андрій живе одиноко в батьківській хаті, яка разом з іншими, такими ж мазанками, доживає свого віку на міській околиці. У хаті, що збудували Феоктист і Єлизавета, сиро й прохолодно. Одначе, Андрій, відлучаючись з дому до магазину за продуктами, боїться надовго залишати хату, бо шукачі металу та бомжі, які тут водяться, можуть вмить зняти з даху металеві листи, розваляти житло, якому десь під сто років.
Щотижня провідує Андрія сестра Меланія. Попідмітає в хаті, попере, приготує їжу, погомонить про життя-буття, таке тепер нелегке. Заходять до хати і добрі сусіди. Буваю і я в його оселі, згадуємо про прожите життя і міркуємо, як жити зараз. Згадуємо батьків, село, все, що відгриміло і пройшло. І часто після цих згадок стає не по собі. Бачимо, як живемо зараз, в часи після перебудови, в часи кризи. Бачимо, як живуть трудящі і багатії, як дурять нас не українці. Тому хочемо, щоб керівники держави будували українську державу, українську Україну, де б жили всі народи щасливо і дружно. Роботящих людей підтримуємо, нечесних засуджуємо. Знаємо одне: щоб гарно жити, треба чесно працювати, жити з християнською вірою в Добро і з Любов’ю до ближнього. Хочемо, щоб влада вчила любити Україну і її історію та культуру. За підтримки влади українці знайшли б шляхи розбудови держави і здатні дати лад українському роду на своїй землі. Влада і народ повинні працювати разом і тоді жити будемо заможно і красиво!.
Микола КОТОВ,
м. Кам’янське (Дніпродзержинськ)
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
