1946-й рік. Трудні й голодні післявоєнні дні. Тітка Килина зі своєю 82-літньою мамою Лукією жила в старій глиняній хаті, якій від побудови виповнилося сто років. Жилося їм, як і всім у післявоєнні роки, дуже трудно, але на прожиток з їхнього великого нечорноземного городу в дев’ять соток все-таки вистачало. Вони чим могли допомагали нам, малим дітям: то картоплину дадуть батькам, то борщем нас, дітей, нагодують, то оладками пригостять. Тому я з сестрою Галиною були більш-менш підгодовані. А ось мати Ганна з татом Олександром почали підпухати. І якби не початок збирання нового врожаю, невідомо, чим би все це для нашої родини закінчилося.
Всі відчайдушно противились голодним дням, збирали колоски, з яких батьки вимолочували зерно. Збирати їх їздили потягом приміського сполучення: три зупинки від станції Баглій Придніпровської залізниці. Поїздили ми туди недовго. Одного разу приїхали ми вдвох з другом Петром, батько на ймення Іван якого загинув на війні, на колгоспне поле, що в районі залізничної платформи 160-го кілометра. Та несподівано на конях під’їхали двоє об’їздників-сторожів, про яких ми й гадки не мали, і встюжили нас батогами. Та так, що в мене на плечах кров закипіла і з’явились великі пухлини під очима, що трохи не привело до втрати зору. У Петра спина і плечі були в кривавих плямах. Об’їздники забрали у нас торбинки. І ми з плачами пішли до зупинки потяга. Більше нас збирати колоски не пустили. Жити ставало «краще», жити ставало «веселіш».
Мама їздила на ринок купувати насіння соняшника, щоб переробити його на олію. Її вона продавала на ринку. Отримувала «навар» для придбання їжі та купівлі нового насіння для обороту з олією. Коли йшла на ринок, то інколи давала завдання – помити підлогу, навести порядок, зварити їжу. Для варки борщу, звичайно, були білий цукровий буряк, квасоля, морква, олія. Готувати борщ, розпалювати плиту доводилося мені, старшому роками. Сестра Галина не завжди хотіла робити роботу і тоді я по-дитячому виховував її: давав «лупки» і наділяв роботою. Та все ж , коли бачив, що їй тяжко, допомагав.
Коли варив борщ, то часто, проголоднуватий, заглядав у чавунний казан. Як закипала прозора вода, то натерті мною часточки буряка бігали в казані одна за одною. З’являлись думки: коли ж ми наїмося? Скільки це буде тривати? На очах з’являлися сльози. Тоді сестра питала: «А чому це ти плачеш?». Невдовзі з ринку появлялась мама. Поївши, ми йшли їй допомагати. Я крутив ручку шеретівки, що лущила насіння соняшника. Перероблені два-три відра насіння мама потім віяла.
Батько працював на вагонобудівному заводі імені газети «Правда». Отримував невелику платню, на яку не міг прогодувати сім’ю. Але перейти на більш оплачувану роботу не міг. Самовільно міняти місце роботи не дозволялося. Батьки викручувалися, як могли. Всі ми щось робили, щоб вижити. Наш зовсім неграмотний батько не умів не лише писати, а навіть рахувати гроші більш,ніж за 100 карбованців. Але ж з допомогою порівняльних відрізків зумів сконструювати барабан шеретівки для зерна, олійничку, яка рятувала нас від голоду. І не лише нас, а й багатодітну родину з дев’яти чоловік. Їхній старший син Іван ходив допомагати давити олію, витягав і розбирав пристосування з макухою. За це отримував макухи круг чи два, облизував охолоджені масні від олії деталі конструкції. Отак, у злагоді і дружбі допомагали одне одному виживати. Одночасно і побоювалися, бо давили олію потаємно. За таке переслідували. Нас ця участь минула, а ось сусіда, якого звали Кіндратом і мешкав він у сусідньому Сухому провулку, не раз штрафували, і він, в свою чергу, давав відкупні.
Мама пекла млинці з борошна і макухи. Гарячими вони були придатні для їжі і мали гарний вигляд. Холодними вони були непривабливі, зеленкуваті на вигляд, хоч їсти їх можна було. «Голод – не тітка» - це було реально і справедливо... Микола КОТОВ, інженер-механік, м.Кам’янське (Дніпродзержинськ).
(Далі буде)
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
