PP

     Середа, 21.08.2019, 12:30


вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » Статті » СТАТТІ ВІД ПРОСВІТИ » Дніпропетровська область

Громадянська трибуна: Захисники Вітчизни

Зазначу із самого початку, що я не був фронтовиком під час Другої світової війни, я - пенсіонер і ветеран праці, а також належу до тієї категорії людей, яких називають «діти війни». І я по-своєму ставлюся, із спротивом, до цього словосполучення: „діти війни”. Про це я написав так: 

Ой, не війна нас народила,
Батьків ми доньки і сини.
Війна жорстоко сиротила...
Діждались мирної весни
І відродились в сорок п’ятім,
Хоч постраждали без вини.
Тож до життя тепер завзяті,
Бо ми – учасники війни.
 Але не про це буду вести мову, а про інше: про захисників Вітчизни.
 Як ветеран праці я належу до ветеранської організації одного з районів нашого міста, Дніпродзержинська, і є членом президії цієї організації. Тож знаходжусь у середовищі колишніх і фронтовиків, і партизанів-підпільників та й інших на кшталт «дітей війни». Вислуховую різні думки… Чую і бачу, як ці люди сприймають все те, що відбувається в Україні. 
І МЕНІ БУВАЄ дуже боляче слухати те, що розповідають деякі ветерани. Та все ж намагаюся зрозуміти кожного, бо розповідають же вони про пережите й відчуте «на своїй шкірі».  
Прикро мені було, коли за дорученням ради ветеранів я приніс до одного з фронтовиків додому ювілейну медаль, а він аж сичав злобою на Україну, на українську владу, на вояків ОУН-УПА і на лісових братів, що воювали за національне визволення в Прибалтиці. Так, бо йому доводилося з ними воювати. У Прибалтиці, наприклад, того фронтовика загнали місцеві месники в холодне болото, в якому він застудив ноги, від чого й донині слабує й ледве-ледве може пересуватися кімнатою. А мені зрозуміло, що його зі зброєю послали знищувати національний спротив людей. Які захищали свою рідну землю. І хто тут винен?
А мені боляче слухати таких захисників не своєї землі. Які аж сичать злобою. ОУН і УПА для них – смертельні вороги. А війна з власним народом невдячна… Та варто вже кожному з таких ветеранів усвідомити, що ти (хоч і не з власної волі) йшов зі зброєю в руках убивати. А твій ворог захищався, але тех. – зі зброєю в руках. Це – війна! Не твоя війна… Але ти – теж її жертва…
Згадується ще один випадок…

Лежав я на реабілітаційному лікуванні в неврологічному відділенні… Аж на ношах в палату вносять чоловіка. – Так його скрутило… Дуже скрутно було! - Радикуліт не давав можливості бодай ворухнутися… Одну крапельницю медики поставили, другу, третю… - І ожив той чоловік, голос подав… А в мене на тумбочці транзистор стиха свій голос подає: розповідалося про визвольний рух в Україні, про діяльність ОУН-УПА. І тут цей мій сусід по палаті раптом видає:
- Знаю я этих бандеровцев, я там советскую власть устанавливал, в колхозы их загонял!
- І вони мовчки підкорилися? – запитав я.
- Нет, стреляли!
- І Ви стріляли в людей?
- Нет, не стрелял. Я тогда был майором НКВД и готовил документы на выселение…
«Мало вас стріляли…» - подумав я, бо знаю зі спогадів людей і з преси, як вивозили українців посеред зими й висаджували з вагонів прямо в засніжену тайгу та й залишали там на самовиживання, найчастіше – на смерть. Так, бо малі й старі не в силах були вижити в тих умовах… Такими своїми діями система комуністичного режиму знищила мільйони мирних людей: значно і значно більше, ніж тих, що стали жертвами дій підрозділів ОУН-УПА, які захищали рідну землю!.. Так, бо ті, хто залишався на своїй землі, змушені були брати в руки зброю. Чи вони – не захисники Вітчизни?
Після війни їх судили. Вони відбули покарання від 10-ти й більше років у таборах ГУЛАГУ. А після 1953 року - випустили. Але до домівок їхати заборонили. От вони й роз’їхалися (хто куди) по Україні. Та вони на Україну не озлилися, оскільки розуміли, що винний – тоталітарний режим і КПРС як його натхненник. Зрозуміли й пізніше (як могли) допомагали в процесі національного відродження. І особливо активізувалися після 1991-го, після проголошення України як незалежної держави. 
І одним із таких, котрі не змогли повернутися в рідну домівку (на Волинь), а знайшов свій прихисток у Дніпродзержинську, був Петро Андрійович ВОЙТЮК.
Разом із такими ж реабілітованими політв’язнями (а серед них він був головою товариства політв’язнів та репресованих) він влився 1989 року в осередок Всеукраїнського товариства української мови імені Тараса ШЕВЧЕНКА, що згодом перетворилося в «Просвіту». Як просвітянин він проводить зустрічі з молоддю і в начальних закладах, і в трудових колективах. На них він розповідає і про свою участь у національно-визвольних змаганнях, і про перебування в таборах ГУЛАГу. Та всього цього просвітянину-активісту виявилося замало, і він вирішив створити ще й просвітянський хор. Так і зробив, і був художнім керівником цього хорового колективу «Благовіст». Перший концерт за участю просвітянського співочого колективу відбувся в день відзначення перепоховання тіла Тараса ШЕВЧЕНКА, у травні 1997 року, біля пам’ятника великому Кобзареві. А через чотири роки, в 2001-му, хор «Благовіст» став лауреатом першого Всеукраїнського конкурсу-огляду художніх колективів Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА, який проходив у Києві. Після того, як активний просвітянин відійшов у вічність, хоровий колектив узяв ім’я Петра ВОЙТЮКА. 
З юнацьких років, коли Петро ВОЙТЮК був зв’язковим УПА, і до кінця своїх днів, ця людина для справи українства зробила справді багато. Тож хіба він – не захисник Батьківщини?
Якось на бажання двох ветеранів (Петра ВОЙТЮКА, вояка УПА, і полковника радянської армії Вадима ЛОГУНА) я влаштував їм зустріч. Дивився я тоді на них, слухаючи розповіді-спогади та й подумав собі: «Та які ж вони вороги?!»…
В часи війни Вадим ЛОГУН (тоді – старший лейтенант) проходив зі своїми бійцями землями Волині й зустрів там групу людей, перевдягнених під УПА, з відповідним озброєнням. Та на чолі тієї групи був знайомий йому офіцер. Коли, за розповіддю ветерана, Вадим ЛОГУН запитав того офіцера, чому він так себе поводить, той у відповідь промовив: «Молчи. Так надо»…
Тож поговорили на влаштованій мною зустрічі ветерани різних армій, позгадували минуле і розійшлися, як приятелі. Нині вже обох їх немає…
Колись ось це писав, то пригадав дещо з того приводу, яку злобу й ненависть сіяла радянська пропаганда на адресу вояків ОУН-УПА…
Запитав я якось Петра ВОЙТЮКА, за що вбивали на західних землях України учителів і медиків, що їх туди присилали. І ВОЙТЮК мені відповів, що тих із них, які чесно працювали, ніхто не чіпав. Але з багатьма такими «посланцями» перед тим, як їх відправити, бесідували спеціально підготовлені працівники НКВД, в результаті чого ті ставали агентами «енкаведистів». Як приклад він мені розповів історію про те, як одного разу приїхала в село молода вчителька. Хлопці з лісу провели з нею бесіду й сказали. Щоб вона спокійно собі працювала і вчила дітей. Вказали навіть, де і в якого господаря житиме. А у того господаря було вже три дорослих сина, і всі – в лісі. І згодом усіх трьох «енкаведисти» заарештували – виказала їх та молода вчителька. За це її і «прибрали».
Сестра автора цих рядків розповідала, що як медика її 1953 року направили в одне із сіл Тарабовлянського району, що на Тернопільщині. Вона казала, що розуміла, серед яких людей знаходиться, але тільки один раз почула, як хтось сказав у спину: «Понаїхали сюди совєти!..». Бо своєю роботою, чуйністю в ставленні до жителів села вона з часом стала там шанованою людиною. Розповідала, що (не раз так було) снігу – по коліна, негода навкруги, а вона мусила йти, бо „пані, пані, дитина заслабла!..”, а коли прийде, то там – тільки прищик вискочив у тієї дитини... Але все одно на всіх прийомах, коли оглядала людей, які прийшли по допомогу, була уважною... Так розповідала мені, а потім, усміхаючись, додала: „Бувало й так, що виходить після огляду відвідувач із кабінету, а назустріч йому – інший хворий, який запитує у неї: „А люди там є?”, а у відповідь лунає: „Ні, Ні, людей там немає, тільки одні доктори...”  
А поїхала моя сестра туди на роботу 19-річною. Домігся там свого один хлопець. Побралися. От тільки свекра не довелось їй побачити, бо прямо біля свого двору його пострілом у спину застрелили – як голову сільради. А сину його (який став її чоловіком) було тоді лише сімнадцять... Тобто, вже дорослим він був. Але ніколи я не чув від нього нарікань на ОУН чи УПА, хоч він у тих краях жив і все бачив. А чув нарікання лише на комуністичний режим. А от на час утворення Народного Руху України став на селі одним з перших його активістів. І потім, з відстані у багато сотень кілометрів, у відповідь на моє вітання телефоном „Слава Україні!” говорив твердо: „Героям слава!”. Тож який з цього можна зробити висновок? А такий, що Захисники Вітчизни – і воїни радянські, і вояки УПА. Тільки так!

На світлині - Радянські бійці.

На світлині - Вояки Української Повстанської Армії.

Микола ЛИТВИН,

Член Всеукраїнського товариства „Просвіта” імені Тараса ШЕВЧЕНКА міського осередку міста Камянського (Дніпродзержинська). 


Категорія: Дніпропетровська область | Додав: pprosvita (01.03.2009)
Переглядів: 1109 | Коментарі: 1 | Рейтинг: 3.0/2
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: