З-ПОМІЖ МОЇХ знайомих, а таких багато, не траплялося зустріти людину з такою цілеспрямованою вдачею, з такими глибокими переконаннями в правоті своїх поглядів на стан рідної України, як Петро Андрійович ВОЙТЮК, голова товариства політв’язнів і репресованих у Дніпродзержинську. Людина доброзичлива і патріот, здатний на самопожертву в ім’я своєї країни.
Ні десятиліття воркутинських таборів за участь у визвольних змаганнях в якості розвідника української визвольної армії УПА, ані пізніші роки поневіряння за межами рідної Волині, до якої органами КДБ заборонялося повертатися, не позбавили його почуття людяності. Залишився таким же по-юнацькому струнким, як у відомій пісні «Високий та стрункий...», наче про нього складеній. Колись пишне, а на той час уже поріділе, з рясними прожилками сивини, волосся, завжди акуратно причесане назад. Завжди спокійний, зібраний, охайний. Зі спокійною, неспішною мовою і доброзичливою інтонацією, яка викликає довіру, спокій. Не вбито в людині людське! А підтримувала цю його вдачу люба дружина Ніна Федорівна, шкільний викладач математики. Хоч кожного разу й дуже хвилювалася, знаючи про стан його здоров’я, доки не прийде він додому після виконання своїх громадських обов’язків, а їх на себе добровільно набирав немало... Та найбільші затримки в пана Петра – це репетиції хору міської «Просвіти» - «Благовіст», організатором і художнім керівником якого він був. До речі, хор «Благовіст» - лауреат Першого всеукраїнського огляду художніх колективів «Просвіти» у Києві 2001 року. Нині цей колектив носить ім’я Петра ВОЙТЮКА.
У спілкуванні з Петром Андрійовичем жодного разу не почув від нього нарікань на долю чи зневажливого висловлювання на адресу України чи українства взагалі, як це не раз доводилось чути у ветеранських організаціях від ветеранів війни. Петро ВОЙТЮК усвідомлював, що в його поневіряннях винна не Україна, а злочинна КПРС з її імперським режимом. З отих скупих спогадів про нелюдські умови праці українських патріотів в таборах північного ГУЛАГу, які інколи проривались у висловлюваннях пана Петра, я собі записав таке:
У північнім небі холоднеча синя,
Холонуть з-під шпали очі сина,
Тьмяніють синів України зіниці
І тиснуть їм груди чужі залізниці.
Як стогін болючий в холодний туман:
Ко-ли-ма – Вор-ку-та та Ін-та – Ко-ли-ма- а...
Від знайомства з цією людиною, у всякому разі для себе, я спростував узагальнене радянською ідеологією твердження про суцільне нестерпне презирство воїнів радянської армії до вояків УПА і взагалі до «бандєровщіни». Аби переконатись у зворотному, на прохання і за взаємною згодою воїнів двох армій я влаштував їм зустріч у читальній залі центральної міської бібліотеки ім. Т. ШЕВЧЕНКА, на що її директор Тетяна ГЕРАСЮТА дала мені офіційну згоду.
Зустріч воїна УПА Петра ВОЙТЮКА, 1924 року народження, і воїна радянської армії полковника, фронтовика Вадима Миколайовича ЛАГУНА, 1925 року народження, який 36 років віддав армії, до того ж - юрисконсульта вищої гільдії, відбулася за моєї присутності як її організатора і спільного для обох, хоч і молодшого, товариша. Обидва - воїни в минулому, обидва – захисники Вітчизни, хоч кожен, як вони вважали, захищав свою, але нині вона – для обох спільна! Обілені сивиною, обтяжені прожитими роками і нажитими від перенесених випробувань хворобами, зустрілися не ворогами, а як умудрені життєвим досвідом люди. Сидять і мирно згадують часи своєї молодості, про Волинь, де один зростав від народження і став на захист рідного краю, а другий у складі радянської армії як офіцер з боями йшов Волинським краєм, женучи фашиста за межі країни, та й добре запам’ятав ті місця.
Вадим Миколайович у розмові зі мною (а я як волонтер часто допомагав полковнику ЛАГУНУ в його пішому поході до бібліотеки чи ще кудись у справах) якось згадав, що одного разу на Волині довелося йому зустріти групу людей, одягнених під вояків УПА, а в них на чолі був знайомий йому офіцер радянської армії. На запитання ЛАГУНА, чому так, той відповів: «Молчі, так нада!».
І сидять двоє чоловіків, мирно розмовляють як друзі. Ніякої ворожості поміж них не вгледів я. А у подальшому кожен із них питав у мене про стан здоров’я один одного. Не ворогують між собою воїни радянської армії і вояки УПА. Ні! А от колишні бійці внутрішніх військ – МВД, яких посилали вбивати захисників рідного краю, а ті у відповідь стріляли чи заганяли їх в холодні болота, ті бійці ще й досі проклинають всіх і вся: і УПА, і Бандерівщину, і Україну і весь світ!
Вічна пам’ять захисникам Вітчизни полковнику радянської армії Вадиму ЛАГУНУ і вояку УПА Петру ВОЙТЮКУ! Вічная пам’ять!

Микола Литвин, член міського об’єднання «Просвіта» ім. Т. ШЕВЧЕНКА, член президії організації ветеранів Заводського району м. Дніпродзержинська

Петро ВОЙТЮК