Усі українські телеканали так чи інакше залежать від влади. Жоден не є абсолютно вільний, стверджує в «Газеті по-українськи» шеф-редактор журналу «Телекритика» Наталія Лігачова. Вона вважає, що бажання менеджерів телеканалів догодити власникам, а власників – сподобатися владі – призвело до того, що журналістика в Україні вже не є четвертою владою. Сьогодні інформаційну політику визначають політологи з Банкової. Про це Лігачова наголошує в матеріалі «Українське телебачення можна назвати малоросійським».

Арештами, обшуками, порушенням кримінальних справ, викликами на допити своїх політичних противників влада ЯНУКОВИЧА цинічно зіпсувала новорічні та різдвяні свята мільйонам співвітчизників. Втім, які ми їм співвітчизники? Вони мають нас за абориґенів окупованої ними країни.

Закінчення. Початок у минулому числі нашого часопису

Олена ПОВІДАЙЧИК, правозахисник: «Такі події відбуваються у Кривому Розі не один рік. Коли прибуває етап, тих, хто виходить із автозаку, б’ють смертним боєм. Потім також. Якщо ти вночі нечітко назвав своє прізвище, битимуть не тільки «винного», а й усю камеру. Хто може собі це дозволити, купує спокій за гроші, доки вони є. За той період, про який ми говоримо, у Кривий Ріг привезли 150 осіб. Троє з них уже трупи. Кажуть, серцева недостатність. Доля ще двох невідома...

Найзнаменитіший сталінський полководець, поміж іншого, сказав таке: «Зараз говорять, що союзники ніколи нам не допомагали... Але ж не можна заперечувати, що американці нам гнали стільки матеріалів, без яких ми б не могли формувати свої резерви і не могли б продовжувати війну...

У 1990-х в Україні ще видали СКОВОРОДУ у двох томах у перекладі на сучасну українську літературну мову, і це теж добре, але СКОВОРОДУ цікаво читати саме в оригіналі, з «ятями», — це така специфічна книжна мова (lingua mixta), на яку вплинули і народна українська мова, і книжна старослов’янська, і «словено-российский язык» ЛОМОНОСОВА, і польська, і грецька, і латина.

У моєму селі, наприклад, — через кілька місяців після того, як закопали (не поховали!) останню жертву з 300 (при населенні 1500). Уже у вересні вечорами зусібіч звучали пісні, всюди гуляли весілля. Про це мені розповіли в 1983 році. Радянська влада здавалася вічною, надворі розгулювала андроповщина, і я спогади тих, хто вижив, записував потайки.

24 листопада Верхов¬ний суд Російської Федерації ухвалив рішення про ліквідацію Федеральної національно-культурної автономії українців Росії (ФНКА УР). Справа тривала понад рік і, за офіційними повідомленнями, була породжена звичайними порушеннями правил існування таких організацій. Проте низка обставин вказує на те, що йдеться про недотримання зовсім інших «прବвил», які в жодних російських законах не прописані.
«ВИСТУПАЮТЬ ІЗ ПОЗИЦІЙ СЕПАРАТИЗМУ»

СІЗО. Тут відчуття вини за те, що зробив сам, поховане під пресом того, що роблять із тобою. Вина розчиняється в болі і страху перед новим болем. Тут не «порушують правправозахисники та адвокати, у кого вони є. Але всі вони по той бік ґрат. По цей бік таких понять не існує. Мешканці СІЗО переважно очікують рішення суду, тобто не визнані винними. Що не рятує їх від нелюдських покарань, інколи аж до вищої міри, давно скасованої нашою гуманною державою, що тупає в Європу, як хитромордий кіт по ланцюгу...

Ідея створення спільного українсько-російського підручника з історії належить до воістину «непереможних», до тих задумів, про лобістів яких справедливо кажуть: «Ти його виводиш за двері, а він усе одно лізе у вікно!» Вже безліч разів (зокрема, маємо десятки публікацій у «Дні» на цю тему) було доведено, що цей намір є цинічним, підступним, зрештою, просто абсурдним — проте знову чуємо набридлі слова «старої пісні на новий лад». А саме: під час візиту до Києва російського прем’єра Володимира ПУТІНА серед інших заходів, зокрема, відбулось і засідання змішаного російсько-українського підкомітету з гуманітарного співробітництва, підсумком якого стало офіційне підтвердження планів написання «міждержавних» підручників з математики, хімії, фізики, біології (тут немає запитань: природничі дисципліни за визначенням не є національними) та... історії (отут є запитання: відмова від національної історії є за визначенням відмовою від національної ідентичності!).

СПІЛЬНОЮ рисою усіх тоталітарних режимів є бажання цілковито контролювати суспільні процеси. Воно поширюється на політичну сферу, виливаючись в однопартійну систему та існування політичної поліції. На соціально-побутову, проявляючись у різних приписах та інструкціях, які грубо втручалися у приватне життя громадян, регламентуючи його. Звичайно, контроль повинен був поширюватися і на культуру, чи не найбільш небезпечну для режиму сферу, бо вона за визначенням передбачає свободу самовираження і не підлягає жорсткому контролю.