Ідея створення спільного українсько-російського підручника з історії належить до воістину «непереможних», до тих задумів, про лобістів яких справедливо кажуть: «Ти його виводиш за двері, а він усе одно лізе у вікно!» Вже безліч разів (зокрема, маємо десятки публікацій у «Дні» на цю тему) було доведено, що цей намір є цинічним, підступним, зрештою, просто абсурдним — проте знову чуємо набридлі слова «старої пісні на новий лад». А саме: під час візиту до Києва російського прем’єра Володимира ПУТІНА серед інших заходів, зокрема, відбулось і засідання змішаного російсько-українського підкомітету з гуманітарного співробітництва, підсумком якого стало офіційне підтвердження планів написання «міждержавних» підручників з математики, хімії, фізики, біології (тут немає запитань: природничі дисципліни за визначенням не є національними) та... історії (отут є запитання: відмова від національної історії є за визначенням відмовою від національної ідентичності!).
НІЧОГО НЕ ЗАБУЛИ Й НІЧОМУ НЕ НАВЧИЛИСЯ
НИНІШНІЙ зовнішньо- та внутрішньополітичний тренд розвитку України передбачає максимально показове згортання всіх програм, що якось асоціюються з українським патріотичним духом. Почати збираються, що й не дивно, зі школи. Ініціатив ТАБАЧНИКА з переписування підручників своїми, українськими кадрами вже недостатньо. Немає довіри до місцевої нашої інтелігенції. Йдеться про спільне із Росією написання підручника української історії. Чисто академічно це нонсенс. Але за бажання виконати ідеологічну місію плюс «освоїти кошти» в наших школах уже до наступного 1 вересня може з’явитися певний варіант такого підручника.
Із погляду апологетів «депатріотизації», головною проблемою для сприйняття «єдино вірних» ідей «православно-слов’яно-російсько-радянської» єдності, які привносяться з-за північно-західного кордону, є... 19 років незалежного розвитку України. За цей час встигло все ж таки сформуватися покоління, яке ставиться до рідної країни як до данини, а до її історії — як до самостійної цінності. Покоління, яке народилося у 1980-х і 1990-х, і навчалося в школі кучмівських і ющенківських часів, ставилося до вивчення історії України, загалом, так само, як і їхні попередники пізньорадянського часу — до історії СРСР. Значна частина — байдуже, хтось — вороже, але дуже й дуже багато — зі здоровою цікавістю
За часів правління Леоніда КУЧМИ, якщо судити об’єктивно, історії України подавалася досить виважено. Що сприяло поступальному зростанню інтересу до неї. Але з 2005 року ситуація змінилася — в інтерпретації історії стався буквально революційний стрибок, який став однією з причин нинішнього кардинального відкату назад. ЮЩЕНКО свідомо відкривав українцям усі бездонні рани й незагойні рани найбільш болісних місць минулого країни. І дуже багато хто, навіть чисто психологічно, вжахнулися, дивлячись на видовище, яке відкрилося. Але тепер відбувається настільки ж стрімкий і показовий розрив не лише з ющенківською, а й з усією іншою подачею історії доби незалежності. І все це — на очах одного покоління. Після цього дуже й дуже багатьом просто взагалі не захочеться вивчати історію рідної країни. А від такої байдужості до історії і до байдужості до ідеї національної незалежності — менше ніж півкроку.
ЧОМУ П’ЯТИЙ КЛАС?
Наразі викреслювання знакових подій в історії України почали з підручника для 5-го класу. Діти в 11 — 12 років найбільш вразливі та сприйнятливі. У цьому віці вони отримують початкові знання з історії рідної держави, засвоюють загальну історичну канву та знайомляться з головними подіями, про які пізніше дізнаються детальніше. Перше враження — найсильніше, і борці за дитячі душі це врахували. Підручник для п’ятикласників, із якого зникли розділи про героїв Крут, Січових стрільців, сталінський терор, Голодомор-геноцид, боротьбу ОУН-УПА (взагалі в будь-якому контексті), дисидентів, демократичний рух 1980-х — 1990-х років, і, звичайно ж, про помаранчеву революцію, є тепер просто препарованим. Одним із аргументів, яким спромоглися обставити дане рішення, стало «дублювання інформації» — мовляв, ці події вивчатимуться в подальших курсах, а щодо помаранчевої революції — взагалі «необхідно піти від спірних оцінок недавніх подій». Більшість правок, як свідчить автор підручника Віктор МИСАН, стосуються ролі Росії на українських землях. Мета — не формувати будь-який негативний образ «старшого брата». Тобто битва під Конотопом, Батуринська різанина та Валуєвський циркуляр тепер потрапляють під заборону. Але питання — а що далі? Що з підручниками для 7-го класу та вище, і що з підручниками для вишів? Мабуть, поки що вважається, що відмова від старих «націоналістичних» уявлень все ж таки відбуватиметься поступово — протягом року-двох. І тут же наступне запитання — а як бути з фактами, яких не приховували навіть у радянських підручниках? Наприклад, про гоніння на українську культуру за царату чи закріпачення селян Лівобережжя? Як учинити із трактуванням подій 1917 — 1920-х років, із безчинствами Червоного терору? Тобто відтворити цілком радянський підручник — не виходить. Тому новоявлені інтерпретатори явно писатимуть щось своє. Ось тут і починаються спекуляції на тему про «спільну концепцію історії».
«ІСТИННІ ЄВРОПЕЙЦІ»
На російському боці ідею озвучує відомий борець із націоналізмом та буржуазією, великий любитель ідеології Наталії ВІТРЕНКО, заступник голови комітету Держдуми у справах громадських об’єднань і релігійних організацій Сергій МАРКОВ. МАРКОВ пропонує створити на базі Партії регіонів та «Единой России» спільну комісію з вироблення «єдиного підходу до історії». Ясна річ, що комісія ця має бути схожа на комісію з боротьби з фальсифікаціями історії, яка виконує зараз у РФ інквізиційно-наглядову роль за дотриманням схвалених згори стандартів воскреслої тріади «православ’я — самодержавство — народність». Сергій МАРКОВ, як і Дмитро ТАБАЧНИК, вказують нам на Європу, як зразок толерантності, самі чудово розуміючи, що європейські стандарти та російська великодержавно-цивілізаторська ідеологія жодним чином не узгоджуються.
Більш помірної тактики дотримувався колишній віце-прем’єр із гуманітарних питань Володимир СЕМИНОЖЕНКО. Коли про спільний підручник вперше йшлося в травні 2010 року, він повідомив, що в уряді України не планують видання спільного українсько-російського підручника історії, проте вважають за доцільне обговорення «складних тем» минулого двох країн. «У нас будуть українські підручники, в Росії — російські», — говорив пан СЕМИНОЖЕНКО, який пройшов кучмівську багатовекторну ідеологічну школу. Пана СЕМИНОЖЕНКА «пішли» за місяць після цих слів.
«ТОЙ, ХТО ПИШЕ ІСТОРІЮ, КОНТРОЛЮЄ СЬОГОДЕННЯ»
Погляньмо на те, яку історію зараз на офіційному рівні викладають у Російській Федерації. 2002 року в Росії вийшов підручник за редакцією викладачів Московського педагогічного університету А. КИСЕЛЬОВА та Е. ШАГІНА «Новейшая история отечества». Це була перша ознака відкритого повороту в бік російського націоналізму, войовничого православ’я та одночасної реабілітації СТАЛІНА. Авторами з точністю до людини було обчислено, скільки людей, якої національності отримали за роки війни звання Героя Радянського Союзу. А потім вони заявили, що війну, виявляється, виграв саме і лише російський солдат. Адже російський солдат «боровся за російську землю, за свою Батьківщину та віру», адже «одна річ фашистська ідеологія з її сатанинською підосновою панування «арійської раси», і інша річ — російська психологія, сформована православною вірою, винищити яку неспроможні жодні комісарські установки». А знищення за вказівкою СТАЛІНА близько 40% командного складу Червоної Армії від маршалів до командирів батальйонів і рот, що стало однією з причин страшних поразок початку війни, трактувалося авторами підручника так: «СТАЛІН своїми репресіями не послаблював, а навпаки, зміцнював Червону Армію», бо військові, «як колишні прибічники ТРОЦЬКОГО, були його політичними супротивниками, і він чинив із ними за законами боротьби того часу». З цієї розправи, виявляється, видно, що «СТАЛІН мав неабиякий державний розум».
Йдемо далі. У 2007 — 2009 роках з’явився двотомник з історії Росії з 1900 року до сучасності за редакцією Олександра ФІЛІППОВА. Це був перший підручник, написаний за прямим замовленням російської влади. Він відбиває ідеологічні переконання часів розвиненого путінізму. Особливо відвертим був автор розділу «Суверенна демократія» (улюблений термін ПУТІНА) з першого тому підручника Павло ДАНИЛОВ — працівник фонду «Эффективной политики» Гліба ПАВЛОВСЬКОГО. У своєму блозі щодо російських викладачів історії він писав: «Зараз значна частина вчителів історії — гнила інтелігенція, яка не відзначається адекватністю. Але становище, повірте, виправляється».
Тепер можуть почати «виправляти» й у нас. І що ж нашій «гнилій інтелігенції» тепер можуть настійно порекомендувати для викладання юним українцям? А те ж саме, що й їхнім російським одноліткам. Нам розкажуть, що насправді відбувалося на українських територіях у 1930-ті. Звичайно ж, голод не був Голодомором, і взагалі — викликаний він був «погодними умовами», так само як і «незавершеністю процесів колективізації». Далі нам сповістять, що вже наприкінці 1930-х років, у рамках модернізації в СРСР побудовано не соціалізм і не капіталізм, а індустріальне суспільство. Окрім того, автори підручника вважають, що введення радянських військ на територію Польщі 1939 року було актом визволення територій України та Білорусі, а що стосується Прибалтики та Бессарабії, то раніше вони входили до складу Російської імперії. Вчителям також порекомендують говорити дітям, що поразки на початку Великої Вітчизняної війни мали в основному об’єктивний характер, а про депортацію народів у роки війни потрібно говорити з «особливою стриманістю та обережністю».
Особливу увагу підручник ФІЛІППОВА приділяє виправданню сталінських репресій. Так, визнаючи факт розстрілу польських військовополонених у Катині вояками НКВС, автори пишуть, що «це було не просто питання політичної доцільності, а й відповідь за загибель багатьох тисяч червоноармійців у польському полоні після війни 1920 року, ініціатором якої була не Радянська Росія, а Польща». Тобто фактично вводиться в ужиток поняття «справедливої» історичної відплати. Але чому тоді відмовлено в праві на відплату національному опору українців, білорусів і прибалтів у 1940-х — 1950-х? Питання, звичайно, риторичне.
Що ж до сутності репресій СТАЛІНА, то при читанні цих цитат слід бути уважним, співвідносячи інтерпретації підручника з процесами не лише в нинішньому російському, але більше тепер уже в нашому, українському, суспільстві. Проголошується, що головними причинами репресій був «опір курсові СТАЛІНА на форсовану модернізацію і побоювання лідера країни втратити контроль над ситуацією. ВКП(б) під впливом наростаючих опозиційних настроїв у суспільстві ставала живильним середовищем для формування різних ідейних і політичних груп та течій, втрачала свою монолітність.
Нарешті, цього року з’явився навчальний посібник А. ВДОВІНА та А. БАРСЕНКОВА, професорів історичного факультету МДУ. З ним стався взагалі скандал — підручник звинуватили в антисемітизмі та ксенофобії. Багато подій у ньому піднесено, схоже, взагалі в розрахунку більше на пропаганду, ніж на мінімально об’єктивне сприймання історії. Так, ВДОВІН і БАРСЕНКОВ стверджують, що кримських татар виселили з історичної батьківщини для того, щоб створити в Криму єврейську республіку.
Але найголовніша обставина, чому стала можливою поява подібного навчального посібника, криється в іншому творі — програмній статті одного з авторів, Олександра ВДОВІНА «Новітня історія Росії з позицій національно-державного патріотизму». Велика частина статті ввійшла як передмова до цього підручника. Вдовін пише: «Важливо, щоб історія писалася представниками і з позицій інтересів і цінностей державотворчого народу. Бо той, хто пише історію, контролює сьогодення». Ось у цьому реченні й полягає сутність боротьби за душі молодого покоління мешканців Росії, України та, взагалі, всіх, хто потрапив у орбіту «тієї, яка встає з колін». Але в Україні державотворчим народом є українці, і тому першу частину ідеї ВДОВІНА до нас прикласти не можна — інакше концепція етноцентричності виявиться саме в «тему». Зате друге його речення можна прикласти до всіх спроб переписати історію в потрібному дусі. Нинішня влада України також хоче контролювати нас не лише в сьогоденні і майбутньому, а й у минулому. Наразі пропагандистськими зусиллями, але, не виключено, що вже скоро — репресивними. А починають усі з підручника для 5-го класу. Саме час формувати нових людей із новою системою цінностей...
Павел КОВАЛЬОВ, політолог, газета «День», 9 листопада 2010 року
(У скороченому вигляді)
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
