Іммануїл КАНТ виходив з ідеї, що мораль – це те, чому ми маємо підкорятись. А коли в КОНФУЦІЯ запитали, чи є таке одне слово, яке може висловити всі філософські вчення, всю мудрість, яка існує, він сказав: є. Це слово – взаємність. Тобто, узгодження всіх взаємних інтересів. У КАНТА це «золоте правило моралі»: не роби іншому того, чого ти не хочеш, щоб зробили з тобою. Це ми можемо простежити і в народній мудрості.

Головний здобуток Віктора ЮЩЕНКА полягав у запровадженні норм демократії – і зниженні страху в суспільстві на шкоду собі ж. А в цьому сенс закону, рівного для всіх і суворого до всіх. Віктор ЯНУКОВИЧ ставиться до закону так, як звик ще з дитячих років…

Я РОЗУМІЮ, чому нинішня українська влада так захоплюється Росією. Історія путінської Росії – це історія успішної та сильної влади як приклад для Віктора ЯНУКОВИЧА і його команди. Концептуально Україна ЯНУКОВИЧА – це країна так званого порядку та сильного лідера, цілковито за російськими аналогіями. Цей концепт передбачає декілька моментів.

Судячи з деяких відгуків, дуже багатьох вельми потішив пасаж із промови Президента, в якому він обіцяв олігархів та інших лобістів поставити в загальну чергу. Представляється, що це не жарт, яким оратор хотів підбадьорити дещо підтомлених слухачів. Навпаки, це досить важлива і програмна заява. Вона має як внутрішню, так і зовнішньополітичну складову. Останні події, пов’язані з незрозумілими на перший погляд колізіями довкола крупних об’єктів чорної металургії, демонструють очевидне бажання Президента рівно дистанціюватися від впливових олігархічних та лобістських груп. У наявності спроба реалізувати курс російського лідера Володимира ПУТІНА в період його президентства.

Навіть якби ПУТІН сказав, що за військово-морську базу в Севастополі Україна отримуватиме безкоштовний газ, національно спрямований державник мав був би сказати: ні.
Польська база в Україні – будь ласка, американська – тим більше, японська – ласкаво просимо! А російська – ні. Ні – за жодного політичного режиму в Росії, хай би він був хоч сто разів демократичний. Тому що є лише одна країна в Усесвіті, зближення з якою для України загрожує самому її існуванню. Це – Росія.

Це не припущення, а реальна можливість. Перші кроки уже закладені. Завдані. Ми бачимо, як Росія спішить надолужити те майже фізичне провалля, яке створилося внаслідок розпаду СРСР. І це не зовсім тому, що ПУТІН і МЕДВЕДЄВ є палкими прихильниками повернення усіх до купи. Це те, без чого Росію буде завжди лихоманити, оскільки вона як держава протягом століть поставала завдяки розширенню своїх володінь.
У процесі того, що називалося в останні двадцять років «цивілізованим розлученням», Україні самою долею відведено особливу і надзвичайну роль. Вона була певним індикатором розпаду для всіх інших народів і новостворених на руїнах СРСР держав. Астана і Мінськ, Бішкек і Баку, Єреван і Ташкент – усі без винятку споглядали на Україну як на маяк, або, якщо хочете, як на своєрідний коефіцієнт неслухняності.

Справді, куди протягом 2-3 місяців літа 1941 року зникла 5-мільйонна Червона армія? Куди зникли 8 мільйонів мобілізованих до неї у ці ж місяці? За німецькими джерелами (що виявилися, врешті-решт, цілком об’єктивними) тоді майже 4 мільйони совєтських військовиків потрапили в німецький полон. Ще приблизно стільки ж так-сяк намагалися тримати лінію фронту. А куди поділися інші? Загинули у боях? Але ж тяжкі позиційні бої, де найбільші втрати, у той час розгорталися лише на окремих ділянках фронту. Можна скільки завгодно говорити про технічні чи суто воєнні проблеми, але якщо армія хоче воювати, то таких величезних утрат військовополоненими й тими, хто зник безвісти, не може бути за визначенням.

СВЯТО Перемоги вочевидь знову підніме на поверхню українського суспільства дискусію щодо примирення ветеранів УПА і Радянської Армії. І нова українська влада напевно спробує вирішити його з точністю до навпаки до того, як це робив Віктор ЮЩЕНКО. Тепер нам будуть розказувати байки про те, що воїни УПА не є 100% героями, але 100% - прислужниками фашистів. Не знаю, чи варто повторювати, що істина десь посередині. І навіть не володіючи ніякими унікальними історичними талантами, можна вже тепер хоча б дещо розставити по своїх місцях.

Євген СВЕРСТЮК – український дисидент, моральний авторитет, людина, яка ніколи не служила політикам і не вихваляла владу. Він нічим не зобов’язаний жодному українському президентові чи прем’єру. Мабуть, тому йому ніщо не заважає бути відвертим у своїх оцінках. «Інтелігент» у одному з британських словників перекладеться як «персона, що завжди викриває владу». Якщо йти за цим визначенням, серед українського патріотичного письменництва Євген СВЕРСТЮК - чи не єдиний заслуговує на таке звання. Решта – померли чи обзавелися депутатськими мандатами. Євген СВЕРСТЮК відповів на запитання УНІАН.

ZaUА.org неодноразово піднімав тему того, чому наявність в країні декількох державних мов не приносить цій державі нічого, окрім шкоди. Проте є один аспект, про який варто поговорити окремо. Двомовність в Україні – це не лише несправедливо з національної точки зору та неефективно з точки зору зміцнення державної незалежності. Це також колосальні економічні збитки.