Я РОЗУМІЮ, чому нинішня українська влада так захоплюється Росією. Історія путінської Росії – це історія успішної та сильної влади як приклад для Віктора ЯНУКОВИЧА і його команди. Концептуально Україна ЯНУКОВИЧА – це країна так званого порядку та сильного лідера, цілковито за російськими аналогіями. Цей концепт передбачає декілька моментів.

Відділ НКВД по м. Слов'янську та опервідділ залізничної станції міста залишив велику мережу своїх агентів в районі, місті та селищі Ново-Слов'янськ. З 276 агентів залишених в області для проведення розвідувально-диверсійної роботи на Слов'янськ припадало 49 осіб, частину яких було прикріплено до 5 резидентів, а частина діяли як агенти-одинаки. З цього числа агентів двоє утримували конспіративні квартири.

Судячи з деяких відгуків, дуже багатьох вельми потішив пасаж із промови Президента, в якому він обіцяв олігархів та інших лобістів поставити в загальну чергу. Представляється, що це не жарт, яким оратор хотів підбадьорити дещо підтомлених слухачів. Навпаки, це досить важлива і програмна заява. Вона має як внутрішню, так і зовнішньополітичну складову. Останні події, пов’язані з незрозумілими на перший погляд колізіями довкола крупних об’єктів чорної металургії, демонструють очевидне бажання Президента рівно дистанціюватися від впливових олігархічних та лобістських груп. У наявності спроба реалізувати курс російського лідера Володимира ПУТІНА в період його президентства.

Влада в суспільстві вільних людей непомітна. На цьому стоїть сьогоднішня Європа. Щоправда, продемонструвала також свою непомітність протягом першої «стоденки» правління і нова влада України. Але – тільки на тлі «древа Кремля», де вона виглядає покірним і догідливим слугою-плазуном: хамелеоном. Стосовно ж українського народу вона поводиться відверто по-хамському: так, ніби має справу із чужинцями-туземцями якоїсь іншомовної країни. Тому цю владу можна прямо так і називати: ХАМелеони in UA.

Навіть якби ПУТІН сказав, що за військово-морську базу в Севастополі Україна отримуватиме безкоштовний газ, національно спрямований державник мав був би сказати: ні.
Польська база в Україні – будь ласка, американська – тим більше, японська – ласкаво просимо! А російська – ні. Ні – за жодного політичного режиму в Росії, хай би він був хоч сто разів демократичний. Тому що є лише одна країна в Усесвіті, зближення з якою для України загрожує самому її існуванню. Це – Росія.

Агент «ИВАНОВ» так описує перші кроки його створення:
«ВОЙТЕНКО считался специалистом по этому вопросу, а потому рассмотрение должно было происходить обязательно в присутствии ВОЙТЕНКО… Основная мысль его выступления заключалась в следующем: «Мы организовываем «Просвиту»..., мы должны организовать и создать «кооператив» мощный и сильный. Дело большое и дело важное. Оно должно будет сыграть огромную роль в истории нашего украинского народа. Но работать нужно будет очень осторожно... Раз дело начали, надо будет доводить до конца, не взирая ни на какие препятствия. Нужно будет бороться до конца…».

Це не припущення, а реальна можливість. Перші кроки уже закладені. Завдані. Ми бачимо, як Росія спішить надолужити те майже фізичне провалля, яке створилося внаслідок розпаду СРСР. І це не зовсім тому, що ПУТІН і МЕДВЕДЄВ є палкими прихильниками повернення усіх до купи. Це те, без чого Росію буде завжди лихоманити, оскільки вона як держава протягом століть поставала завдяки розширенню своїх володінь.
У процесі того, що називалося в останні двадцять років «цивілізованим розлученням», Україні самою долею відведено особливу і надзвичайну роль. Вона була певним індикатором розпаду для всіх інших народів і новостворених на руїнах СРСР держав. Астана і Мінськ, Бішкек і Баку, Єреван і Ташкент – усі без винятку споглядали на Україну як на маяк, або, якщо хочете, як на своєрідний коефіцієнт неслухняності.

...
Адже без світла не буває блиску,
Не буде ж блиску, то не буде й зиску,
Тоді що Золото, що те Лайно,
Для всіх – однаково, всім - все одно.
...

«Північний Донбас являється зараз ареною такої інтенсивної української роботи, що рівнятися з нею можуть хіба тільки давно визволені міста Правобережної України. За кілька місяців праці ледве можна впізнати ці землі, де ще восени минулого року лютувала червона Москва… "

Справді, куди протягом 2-3 місяців літа 1941 року зникла 5-мільйонна Червона армія? Куди зникли 8 мільйонів мобілізованих до неї у ці ж місяці? За німецькими джерелами (що виявилися, врешті-решт, цілком об’єктивними) тоді майже 4 мільйони совєтських військовиків потрапили в німецький полон. Ще приблизно стільки ж так-сяк намагалися тримати лінію фронту. А куди поділися інші? Загинули у боях? Але ж тяжкі позиційні бої, де найбільші втрати, у той час розгорталися лише на окремих ділянках фронту. Можна скільки завгодно говорити про технічні чи суто воєнні проблеми, але якщо армія хоче воювати, то таких величезних утрат військовополоненими й тими, хто зник безвісти, не може бути за визначенням.