Слов’янськ, як і весь Донбас перед війною, був набитий висланцями, колишніми петлюрівцями, укапістами, просвітянами, словом, - всіма тими людьми, які боролися проти радвлади в час революції та в перші роки після неї. На Донеччині було легко сховатися. Всеросійська «Кочегарка» потребувала робочих рук каторжан, і ніхто до ладу не мав часу розбиратися, куркуль ти чи «чесна радянська людина», відправлена до шахти, або – на новозбудований завод посланцем від комсомолу. Головне – план п’ятирічок. Тому-то й уцілів у Маріуполі Микола СТАСЮК, міністр в уряді УНР, Андрій КИРИЛЕНКО – активіст петлюрівського повстанкому Переяславщини 1921 року, майбутній керівник ОУН (б) арскосельско та голова місцевої «Просвіти»- і багато-багато інших по всіх усюдах Сходу України.
У Слов’янську таких націоналістичних кадрів теж вистачало. В школі № 3 працював Дмитро ГРАХОВЕЦЬКИЙ, член «Просвіти» 1919-23 рр. на Полтавщині, який уже відсидів свій перший строк. На Слов’янському курорті працювали провідними лікарями Семен ПОСУНЬКО й Артем М’ЯКУШКО, обидва – активні українські діячі часів УНР та Гетьманату. Перед самою війною у місті з’явився активіст забороненої і знищеної Української комуністичної партії Іван МАЙСТРЕНКО. Місцем свого добровільного вигнання обрали Слов’янськ український літературознавець Григорій КОСТЮК і священик розстріляної владою Української автокефальної православної церкви Петро САХНО.
Радвлада лишила на волі і декого з членів слов’янської «Просвіти» «першого призову»: працювали вчителями ІНОКОВА (школа № 14), ГОРБАСЬОВА (початкова школа № 6). Лишилися живими після репресій 30-х активісти слов’янської громади УАПЦ Марко БОТВІН (голова громади) та Полікарп МАРАПУЛЕЦЬ (церковний староста). Як стверджував у своїх свідченнях Дмитро ГРАХОВЕЦЬКИЙ, перед приходом німців містом кружляли чутки про якусь організацію українських націоналістів, що начебто вже існує в Слов’янську. Діяла «шептальна» пропаганда. Люди потай слухали радіо, доходили глухі чутки про утворення українського уряду. Називалися і його керівники. Зокрема, - Володимир ВИННИЧЕНКО. Про це згадує в спогадах КОСТЮК, фіксує це й радянська агентура (зокрема, - агенти, що розробляли лікаря М’ЯКУШКА).
Треба зауважити, що НКВД в місті не проводив превентивних арештів серед націоналістів, які перебували в міськвідділі на обліку. Бардак, що вибухнув у жовтні 1941 року внаслідок поспішного відступу совітів за Донець, врятував життя майбутнім провідникам українського руху Слов’янська. Після вступу до міста в 20-х числах жовтня частин вермахту постали питання, «як» і «хто» буде відроджувати українську культуру після більшовицького терору. Першим було організовано випуск часопису «Донецька газета» (його перший номер вийшов 14 грудня 1941 року). Редактором став діяч часів українізації, а на той час висланець Іван МАЙСТРЕНКО. У 20-х роках на Донбасі він представляв Українську комуністичну партію і тому був добре обізнаний з місцевим життям. В перших випусках «Донецьку газету» прикрашав тризуб, який згодом німці наказали прибрати. Йому допомагав Сергій ПОТЄХІН - людина, що з’явилася в місті разом із ротою пропаганди начебто з Полтави. Вже в лютому 1942 році Іван МАЙСТРЕНКО разом з Григорієм КОСТЮКОМ, теж висланцем, пішки пішли на Київ. Доля МАЙСТРЕНКА як для колишнього в’язня складеться напрочуд вдало: він емігрує до Америки, де доживе в середовищі української еміграції до 80-х років.
На зміну МАЙСТРЕНКОВІ співредактором часопису став викладач Вчительського інституту Юрій ОНИЩЕНКО. Разом з ПОТЄХІНИМ він пробуде на цій посаді до лютого 1943 року – часу першого вступу червоних у Слов’янськ. Якщо доля С. ПОТЄХІНА залишається невідомою, то доля ОНИЩЕНКА склалася трагічно. У лютому 1942 року він теж планував разом із КОСЮКОМ і МАЙСТРЕНКОМ вирушити на Київ, але хвороба дитини все перекреслила. 1944-го року його заарештують на території Чернівецької області, засудять до 20 років каторги і згодом у січні 1945 року ОНИЩЕНКО помре у таборі Тайшет. Короткий час, з березня до початку травня 1943 р. редактором був Петро ШИНКАР. Після його арешту до вересня 1943 року газету редагував Дмитро МИХАЙЛОВСЬКИЙ. Про МИХАЙЛОВСЬКОГО відомо трохи більше, ніж про Сергія ПОТЄХІНА. Начебто народився в Слов’янську і походив з відомої сім’ї МИХАЙЛОВСЬКИХ. 20 років був на еміграції, повернувся до міста у 1941-у році. Читав лекції в «Просвіті», був завідуючим друкарнею і люто ненавидів радянську владу. Д. МИХАЙЛОВСЬКИЙ помер в Америці.
Часопис «Донецька газета» розповсюджувався на території Слов’янського, Краснолиманського районів Сталінської області, Барвінківського та арскосельс Харківської. За спогадами колишнього секретаря Борівського підпільного райкому ЖУРАВЛЬОВА, окрім вищезгаданих районів, «Донецьку газету» він зустрічав у Боровій, Ізюмі, Сватівському районі Луганщини. Виходив часопис два-три рази на тиждень. Його тираж невідомий.
У грудні 1941 року відродився церковний рух. Згідно свідчень колишнього зав. Відділу культури та освіти М.Ф.УДОВЕНКА це проходило таким чином:
З протоколу допиту Михайла УДОВЕНКА
Вопрос: Расскажите подробно как была организована Автокефальная Церковь?
Ответ: Не помню точно какого именно числа 1941 г. Ко мне, как заведующему культотделом пришли ЧЕРНИК Федор и другой ЧЕРНИК, отчества не помню… в Горуправу с предложением открыть на вокзале Украинскую Автокефальную Церковь, и я как заведующий отделом дал согласие на открытие и регистрацию этой церкви. После того, как было дано мной согласие на открытие Украинской церкви, эти лица ЧЕРНИКОВЫ совместно с бургомистром ВИНОГРАДОВЫМ поставили ходатайство перед германским командованием об открытии этой церкви… Она была открыта в том помещении, где была православная церковь. Православную церковь было предложено оттуда убрать и перевести в молитвенный дом…»
З четвертого грудня 1941 р. українцям вдалося розпочати церковну службу, їм належав весь храм Олександра НЕВСЬКОГО. Росіянам, натомість, передали залізничну їдальню, позаяк вони мали ще два російських храми. Парафія УАПЦ діяла з невеликою перервою до вересня 1943 р. Священиком до літа 1942 р. був о. Петро САХНО. Уродженець Чернігівщини, служитель УАПЦ 20-х років, він в середині 30-х, відбувши строк, потрапив до Слов’янська. Влітку 1942 р. відновив прихід УАПЦ у с. арскосельс під арскосельс. Після війни засуджений не був, помер у 80-х роках.
З березня 1942 р. на посаду зав. Відділу освіти було призначено Петра ШИНКАРЯ. До початку нового навчального року він організував у Слов’янську і районі 52 українських школи. Було видано 3 підручники: «Буквар», «Читанку» для 2-го і 3-го класів, підготовлено тексти підручників з історії, «Читанку» для 4-го класу, підручник з німецької мови. Через військові умови останні три видано не було. Середній тираж читанок був 2000 примірників. «Буквар» і «Читанку» для 2-го класу ціною власного життя врятував бухгалтер міськвно Максим Іванович СКОРОПИСОВ (СКОРОПИС). Підготовку до видання навчальних програм та книг було доручено колективові педагогів при методкабінеті, очолюваному Клавдією КВІТКО. Агентурі чекістів вдалося повністю встановити авторів та учасників:
«…При этом представляю «Читанку» для третьего класса «народной школы» и «Букварь для народной школы» (выпуск 1-й). Эти учебники были изданы в 1942 году в период немецкой оккупации города Славянска группой педагогов, а именно: 1) МАНЬЧЕНКО Еленой Викторовной; 2) ЛЮДВИЧЕНКО Александрой Васильевной; 3) КОСТЕНКО Марией Лукиничной; 4) СОКОЛ Александрой Павловной и КВИТКО Клавдией Николаевной – корректировщица. В читанке для третьего класса народной школы в статьях «Про новий зелений (залізний)? Лад», «Як арск німецька молодь»… и других восхваляется жизнь крестьянства в Германии и клевещется о жизни колхозников Советского Союза…, т.е. содержание статей антисоветское.
Довожу до сведения, что учительница начальной школы № 13 ГРУДЗИНСКАЯ Екатерина Федоровна проживает… № 88, участвовала в составлении учебника для 1-го класса. Учительница ЛЮДВИЧЕНКО Александра Васильевна, работающая в средней школе № 15, состояла членом «Просвиты» и участвовала в составлении учебников для 1-го класса…»
На нараді голів відділів 8-ми районів Північного Донбасу слов’янські підручники «Буквар» і дві «Читанки» були визнані кращими, які «лягут в основу соответствующих учебников, какие будут изданы для школ всех районов». У Слов’янську були видані всі програми для навчання предметів у 1 – 4 класах. Організовано випуск зошитів, видано брошуру для вчителів «Основні принципи навчання» (автором називали РИБЧАНСЬКОГО). Петро ШИНКАР домігся перейменування вулиць з більшовицьких на суто українські назви: ЛЕВАДНА, ВИННИЧЕНКА, ДОРОШЕНКА, КОЦЮБИНСЬКОГО і т.д. Площа Жовтневої революції стала Майданом імені Тараса ШЕВЧЕНКА, Театр ар. МАЯКОВСЬКОГО став театром ар. ШЕВЧЕНКА, в ньому діяли українська та російська трупи, струнний оркестр. При міськвно було організовано хорову капелу, якою керував кобзар ще з дореволюційних часів Іван БОГДАН (БОГДАНОВ). Капела виступала по селах району. На осінь 1942 р. з напіврусифікованого, забитого і застрашеного міста почало віяти українським духом. У цей час в «Маріупольській газеті» виходить стаття про національне відродження на Півночі Донеччини за підписом АНТОНОВИЧА:
«Північний Донбас являється зараз ареною такої інтенсивної української роботи, що рівнятися з нею можуть хіба тільки давно визволені міста Правобережної України. За кілька місяців праці ледве можна впізнати ці землі, де ще восени минулого року лютувала червона Москва… В кожному зі згаданих міст є свої театри або театральні колективи, які дбають за підвищення української культури… Всі здобутки місцевого життя фіксуються на шпальтах місцевих газет, тижневика на чотири сторінки великого формату «Донецька газета», що виходить у Слов’янську та «Костянтинівські вісті»… Всі газети українські не тільки мовою, а й за змістом…».
З такими здобутками в національно-культурному житті слов’янські українці на середину літа 1942 року підійшли до моменту відновлення у місті «Просвіти».
Поруч з тим, за лінією фронту в Ізюмі та Слов’яногірську боячись поширення українського руху, його укорінення, було наказано знищити українські культурні цінності, що протягом 20-ти років по крихітці збиралися місцевим, сьогодні призабутим істориком і археологом Миколою СИБІЛЬОВИМ. В 1944 році він написав доповідну записку до Академії наук УРСР, де детально зафіксував з яким натхненням комуністи знищували все, що могло нагадати українцям про своє історичне минуле:
«На первых порах святогорские крестьяне уверяли, что музей разгромили германские войска. Благодаря россказням окрестного населения, в местной прессе появились заметки о гибели музея по вине немцев. Банновский поселковый совет относился к нашей работе совершенно безучастно, у него и на этот раз не оказалось подводы для перевозки академических и музейных ценностей. «Что перевозить-то, - черепки да кремушки. Хай лежат»…. На следующий день за две недели до взрыва моста через Донец ЛЕВЧЕНКО (голова Баннівської ради – авт.) эвакуировался в далекие края…
Деяния святогорцев бледнеют перед тем, что натворили в Изюме местные власти и местное население. В течение осени и зимы 1941-1942 годов германские войска заняли только пригороды Изюма, а сам город оставался во власти советских войск. Тем не менее, Изюмский музей был уничтожен. Как выяснилось из рассказов ряда изюмчан, разгромило его местное население по прямому призыву изюмских властей… невежественные люди разорвали в клочья картины великих художников – ЛЕВИЦКОГО, БОРОВИКОВСКОГО, ВАСИЛЬКОВСКОГО, уничтожили великолепную библиотеку старинных книг, когда-то принадлежавших духовнику Александра І САМБОРСКОМУ и первому директору арскосельского лицея МАЛИНОВСКОМУ, еще было две инкунабулы, ряд русских и иностранных книг в первом издании (сочинения ВОЛЬТЕРА, «Душенька» БОГДАНОВИЧА, «Путешествие из Петербурга в Москву» РАДИЩЕВА и многие другие, ряд НОВИКОВСКИХ изданий, русские журналы конца XVIII и начала XIX ст., личные книги декабристов и т.д.). Скульптурные произведения были разбиты на куски вместе с такими, казалось, несокрушимыми предметами, как каменные зернотерки бронзового века по 1,5, по 2 пуда весом. Но всех затмил начальник советского госпиталя, занявшего здание музея. Этот образованный дикарь приказал санитарам выбросить уцелевшие музейные экспонаты в овраг, в помойную яму и даже в уборную. По его распоряжению краса и гордость Изюмского музея – челн конца каменного и начала бронзового века длиной 8 с лишком метров, обработанный каменными топорами с помощью огня, - был употреблен на дрова. Я плакал, когда в морозный мартовский день увидел на краю оврага смерзшуюся во время оттепели большую кучу битого стекла, обрывков книг, обломков стеклянных и фарфоровых вещей и множества кремневых и железных орудий, всего того, что в течение 15 лет с любовью и настойчивостью мной собиралось. Я призывал нового к тому времени директора Изюмского музея фотографа МУХИНА спасти музейные и академические экспонаты. Тот обещал, но, как выяснилось впоследствии, ничего не сделал».
Це тільки один відомий злочин проти української історії і культури такого масштабу в районі Ізюм – Слов’янськ, автор переконаний, що подібна доля спіткала і краєзнавчий музей нашого міста».
Олександр ДОБРОВОЛЬСЬКИЙ, дослідник національно-визвольного руху на Донеччині, діяч українського націоналістичного руху. В національному русі – з 1989 року. В 1992 – командир Донецької Крайової команди УНСО. Один з організаторів Маяцьких подій 1993 року. Живе в Билбасівці Слов’янського району Донецької області.

(Далі буде)