PP

     Субота, 21.09.2019, 01:24



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2013 » Квітень » 1 » Зів’яле життя ветерана
16:24
Зів’яле життя ветерана
ЕЛЕКТРОПОТЯГ збавив швидкість, загальмував і завмер на місці. Станція Надвірна. Важко переступаючи під тягарем прожитих років, східцями другого вагону обережно сходив літній чоловік з посивілими скронями, а його погляд застряв десь далеко вгорі: «Боже мій! Карпати мої, рідні! Карпати …» - прошепотіли його тремтячі губи, а очі наповнилися сльозами. Йому здалося, що зустрів щось близьке, рідне і в той же час далеке знайоме.
Поспішаючи підійшов до підніжжя гір, присів на вимитий дощем і вітром камінь. Хотілося як можна ближче притулитися до рідної землі, як до рідної матері. Цей куточок землі силою відібрали у нього з самого дитинства, до якого він повернувся майже через півстоліття.
Карпати … Як їх не любити? Вони ж відрізняються від усіх інших гір! Зелені схили, спокійний ритм змінюючих один одного хребтів і покатих вершин … А в озерцях, як у дзеркальцях, відбиваються ряди гостроверхих смерек. Особливо вони привітні в білих шатах пухнастого снігу.
Перед очима Михайла Федоровича Гринишина стрічкою пробігало його життя. Як босоніж після теплого дощу бігав по калюжах своєї вулиці. Пригадав і приємний запах польових квітів на полонині і як гарно співали дівчата рідною мовою.
Його густі, широкі брови відразу нахмурилися, коли пригадалися сумні роки юності. Тоді його батько, Федір Михайлович, доручив йому віднести біблію до своїх братів по вірі, до сусіднього хутора. Юнак простував вузькою стежкою, а його обличчя ніжно торкалися зелені листочки чагарів. Високо вгорі кувала зозуля. Несподівано з-поза густих кущів з’явилися двоє військових, на кашкетах яких виднілися п’ятикутні зірки, і стали на його шляху. – «Ти чево здесь лазішь? – запитав один із них, у якого щелепи були більші, ніж череп, а його картуз тримався аж на самих вухах. – «Не лазю, а ходю по своїй рідній землі, де живуть мої батьки і вся моя родина, » - відповів юнак – «а чому ви тут, я не розумію?». Та важкий кулак іншого, з телячою головою, не дав закінчити мову. – «Контра, маладая контра!..» - процідив він крізь пожовтілі рідкі зуби. І юнака повели до сільради, де на той час містилося гніздо катів українського люду. Невдовзі сюди приповзло гадюче шипіння, що цього юнака нібито бачили десь з вузликом сніданку на узліссі, де в той час переховувалися українські патріоти.
Його били, калічили, танцювали на його розпростертім тілі. А потім до хати під’їхав автомобіль, декілька годин на зібрання і забрали всю родину. Брат Петро був зовсім крихіткою …
На станції їх уже чекав товарний вагон, наполовину заповнений такими ж нещасними, здебільшого, віруючими людьми. Куди везуть, дізналися лише тоді, коли сибірський холодний, колючий вітер став проникати в щілини товарного вагону. Замість шкільної парти юнаку, як і батькові, вручили пилку та сокиру і норму лісу за шматок чорного хліба та миску баланди.
Михайло Федорович так і залишився з освітоюб початковою, чого не скажеш про його кмітливість: треба полагодити швейну машину, він це зробить, підправити взуття чи дах покрити, теж зуміє. Навіть вірші намагався складати. І хай ці вірші не дійдуть до друку, але для людини з початковою освітою це вже не мало. Думається, якби ця людина у свій час сиділа за шкільною партою, а не комарів годувала в тайзі, то для суспільства користі було б від тієї людини набагато більше. Бо в нього є те зерно, яке проростає за наявності вологи, повітря і сонця, чого у свій час Михайло Федорович не отримав.
Незважаючи ні на що, Михайло Гринишин і сьогодні займає активну громадянську позицію: він активний член просвітянського осередку міста Кам’янського (Дніпродзержинська), ніколи не пройде мимо, коли почує, що хтось плюндрує рідну мову, обов’язково зробить зауваження. Високу оцінку його діяльності надає голова просвітянського осередку міста Кам’янського Віктор Степанович Кравченко.
Довго ми тоді сиділи в квартирі Михайла Федоровича за склянкою узвару. Багато цікавих та сумних пригод із свого життя розповів він. Показав сумний листок реабілітації, свій і своїх батьків. Як пізно це сталося! Цих паперів уже ніколи не побачать ні батько, ні мати. Бо їх уже давно немає на цьому світі. Багато років життя минуло й у самого Михайла Гринишина. Як сумно прожите його життя і яка самотня старість … За що сплюндроване, поламане життя чесної, доброї, працьовитої людини? Хто відповість за цей злочин?

Анатолій ТЮТЮННИК,
м. Кам’янське
Категорія: ІНШЕ | Переглядів: 414 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: