PP

     Четвер, 22.08.2019, 23:56



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2012 » Квітень » 13 » Веселка знайшла собі оселю
21:05
Веселка знайшла собі оселю
Сумно стало Івасику вдома. Адже татко пішов на роботу, а мама збиралася на ринок за продуктами для святкового столу на Великдень. Вона сказала, що прийде не скоро, бо ринок – далеко, а його не бере із собою, бо надворі – дощ. З цими словами вона взяла свою зелену парасольку та й замкнула за собою двері. Тож Івасику нічого більше не залишалося, як сісти біля вікна і спостерігати за тим, як по шибках одна за одною скочувалися вниз дощові краплі. Крізь них проглядалася мокра вулиця з машинами, що снували туди-сюди попід високими будинками. Ці краплі навіяли ще більший смуток. Та такий, що навіть сльози самі собою покотилися з очей. Бо йому здалося, що і мама, і татко за своїми дорослими справами про нього забули, і їм не цікаво, про що він думає і чого хоче. Він тер свої очі кулачками, намагаючись витерти сльози, але вони все одно котилися й котилися…
Івасик уже збирався піти на кухню вмитися, як раптом за вікном через усе небо спалахнула блискавка і загримів грім. А потім – ще одна і ще… Та йому не було страшно від того вогню і грому. Навпаки: очі висохли від сліз і в них знову поселився вогник цікавості до всього, що відбувалося навкруги.
А за вікном геть захмарене небо розгладилося і посвітлішало. Уже і не блискало, і не гриміло, і дощові краплі припинили свій біг згори вниз через усе вікно. А потім… Потім прямо над сірим-сірим будинком, що стояв через вулицю, з’явилася веселка. Спочатку вона була ледь помітною, але з кожною хвилиною все яскравішала і яскравішала, аж поки нарешті не розквітла… щирою усмішкою посеред неба. Івасик ще ніколи в житті такого не бачив: щоб веселка усміхалася. Тому дивився на неї, мов зачарований і не міг вимовити ані слова. Його очі знову наповнилися слізьми, але це вже були сльози подяки небесам за справжнє диво. Веселка ж тим часом тьмяніла і танула просто на очах. А йому так не хотілося з нею розлучатися!.. Він спочатку прошепотів, а потім почав вигукувати у повний голос усього два слова: «Веселочко, повернись! Повернись, веселочко! Повернись!..» Та вона була невблаганна і поступово зникла-розтанула, а те місце, де вона тільки що усміхалася, заснували сірі-сірі хмари.
Тому Івасик знову посмутнішав. Захотілось плакати, але цього разу він стримав сльози, бо серце підказувало, що ця зустріч – не остання. Він відвернувся від вікна і… змушений був закрити очі, бо в них невідомо звідки бив яскравий і сильний струмінь світла. Івасик трохи відійшов убік і знову розплющив очі. І побачив, що з полички книжкової шафи світив ліхтарик, який він ще вчора туди поклав, бо на той час він перестав світити - батарейки вже відпрацювали своє і їх треба було замінити. Івасик підскочив до шафи і схопив ліхтарик. А коли направив його на стіну, то побачив, як звідти йому… усміхалася веселка!.. «Це, значить, вона поселилася в моєму ліхтарику», - подумав Івасик. Він підійшов до вікна і вдячно всміхнувся: прямо в небо із сірими-сірими хмарами. Бо був упевнений - там його усмішку побачили.

Олена МАКОВІЙ
Переглядів: 493 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: