1.
Із останніх сил борсаючись у чорному павутинні безробіття під, здавалось би, невблаганним поглядом немилосердної долі, я все-таки був помилуваний, бо отримав, нарешті, роботу. А якщо бути гранично точним, то трапилась річ малопередбачувана: місцевий «мікроолігарх» вирішив здобути на виборах восени життєдайне для існування його бізнесу крісло у Верховній Раді і з цією метою, окрім цілої низки інших оргзаходів, зареєстрував абсолютно нову газету. Причому дозволив мені на її сторінках «виробляти хоч сальто-мортале без трусів», аби тільки кінцевий результат його задовольнив.
І тепер щодня в доброму гуморі я проходив опівдні повз постамент пам’ятника колишньому вождю колишнього світового пролетаріату, жартома з ним вітаючись, бо мій шлях пролягав не куди-небудь, а до кафе під екзотичною назвою «Архіхарчи», де я з насолодою наповнював свій шлунок всілякою смакотою. Робив це з апетитом, бо мав уже неабиякий досвід безрезультатного спілкування з господарями подібного штибу закладів, а тому не відволікався на аналіз назви «харчєвні» в контексті граматики. Так само й того дня я вже виконав звичний обряд привітання, як раптом почув, що позад мене хтось промовив:
- Колего, зачекайте трошки, я незабаром повернуся…
Миттєво розвернувшись на 180 градусів (явно не по Цельсію), я угледів невисокого зросту чоловічка в чорній жилетці поверх білої сорочки, у чорних штанях і в такого ж кольору черевиках. Якраз у той момент він кинув свій погляд високо в небо (в бік сонця, чи що?), при цьому переможно спрямувавши у безмежний простір свою темну борідку, і продовжив звертатися до когось:
- Ви поки що там самі погуляйте над хмарками, а я пізніше підключуся…
Явно спантеличений таким незвичним для мене перебігом подій, я виглядав, швидше за все, дещо дивакувато, бо той чоловічок, показуючи на мене рукою, реготав на повні груди, мабуть, не менше хвилини, а потім сказав:
- Ой, вибачте, не міг стриматись, бо…
- То Ви, якщо я не помиляюсь… е-е-е… маєте відношення до Жовтневої революції… ну, там, е-е-е… ще крейсер «Аврора» і…
- Так, я саме той, образ котрого якийсь нестелепа намагався втілити в тому незугарному покручі, який оце перед нами стоїть на постаменті. Та що вже з цим поробиш?... Давайте, батенько, краще про архіважливе, про архіактуальне, зволікання з яким смерті подібне… І треба якомога швидше, бо я тут ненадовго… Тож присядьте на лавочку і послухайте…
- Дякую! Але не можу утриматись від компліменту: Ви дуже впевнено говорите українською. Не чекав такого, не знав навіть…
- Ну, проживете з моє після того, як… Однак про це Вам не обов’язково знати… Отже, проживете з моє, то багато ще чому навчитесь і багато чого в своєму житті переглянете… Але, прошу Вас, не перебивайте…
- Добре, я Вас уважно слухаю…
2.
Я ще й досі (уже за кілька днів після тієї зустрічі) не можу собі дати ради з тим, чи відбувся тоді той «контакт» насправді, чи все це тільки намислилось у моїй уяві. Але маю неспростовний доказ того, що це все-таки сталося - тонесеньку брошуру форматом у піваркуша для друкарської машинки із написом чорним по білому на титульній сторінці: «Про роль посади в процесі перетворення людини в мімікроба». Якби не вона, то сумніви мене здолали б. А так навпаки: і поживу для роздумів дає, і вихоплює з пам’яті окремі фрагменти того спілкування, і дозволяє провести паралелі із нав’язливою сьогочасною дійсністю…
- Своїм невіглаством і бездумним ставленням до життя возвели мою скромну персону пересічного політика, юриста і журналіста майже на рівень Бога, - підсумував свою коротку розповідь той відомий на увесь світ чоловік у темній жилетці, показавши рукою на небо в бік сонця, - тому змушений тепер там вертітися. І настав уже час туди знову повертатися, бо от-от мій колега вирине із-за хмар.
Саме після тих слів він роззирнувся наліво-направо і тихцем (приставивши пальця до своїх вуст) засунув мені за пояс цю брошуру. А потім помахав рукою на прощання і зник, немов би розчинився у повітрі…
А в тій брошурі (попри те, що вона маленька) багато є всього різного й цікавого. Хоча б ось це, наприклад:
«ВІЛ (вірус імунодефіциту людини) – це сьогодні не просто вірус-руйнатор, що вражає людину після потрапляння в кров. То ще – не найбільша небезпека для суспільства. Бо найзгубніше (в іншому своєму різновиді) він діє на духовно-вольовому рівні. Це коли людина перестає бути сама собою, а повністю підпадає під вплив посади, яку обіймає, і котра (посада) набуває в його уявленні велетенських розмірів за своїм значенням для неї. Сама ж людина духовно розпадається і поступово мімікрує в таку собі майже не помітну мікротваринку на тлі цієї посади: стає мімікробом».
3.
Тепер я дивуюсь, як цього раніше не помічав: нами правлять майже виключно мімікроби. Адже це їм (через свою мікроскопічність) потрібне постійне нагадування про себе: з телеекранів, зі сторінок газет і журналів, з радіопередач і з численних бігбордів, де їхні обличчя виглядають аж надто великими. Вони хочуть, щоб ми їх помічали, щоб ми про них не забували. Уже навіть сформувалася ціла ВІЛ-культура: і в місті, і в області. Це, наприклад, ВІЛ-кулінарія обіцянок про швидке приготування свого щасливого майбутнього за рецептами покращення життя вже сьогодні. Або – діяльність цілої партії регіональних ВІЛ-кулібіних (Кулібін – це прізвище відомого в царській Росії винахідника), які пропонують, так би мовити, знову винаходити велосипед там, де вже є готові рішення. Бо, бачте, рішення ті мають європейські стандарти, а не «мощную аснову дружествєних славянскіх народов». А тому в тій брошурі справедливо зазначено: «зволікання з діями смерті подібне - і від ВІЛ-СНІДанку демократії до ВІЛ-ВІЧері диктатури азійського типу може бути всього лише один день помилкових дій».
Тож, виходить, я занадто вже піддався блаженству свого оплаченого мікроолігархом благополучного для мого шлунку існування, коли намагаюсь не помічати навіть помилку у вивісці з написом «Архіхарчи». І значить годі дивуватися й тому, що містом розмножуються різні вивіски й оголошення на кшталт «Аіст», «Класік», «Продаємо тапки» та сотні інших. І що вже тоді казати про більш складні речі? – Про ставлення до нашої історії, до необхідності створення справді ринкової економіки замість сьогоднішнього знесилюючого борсання в умовах обдуринку під владою ВІЛ-кулака так званих правоохоронців і в умовах диктату грошей.
4.
Після обіду в світі стає і тепліше, і затишніше. Не хочеться ані сперечатися, ані з’ясовувати стосунки з іншим народом якимись більш активними діями: із залученням, наприклад не тільки словесних аргументів, а значно вагоміших. Особливо тоді, коли виходить сонечко. Але ж воно виходить на небо не тільки для того, аби зігріти і нас, і рослини, і оті вже численні зграї собачок, які снують містом туди-сюди. Воно хоче просвітити наші душі і провітрити їх від уже застояного там повітря байдужості: у ставленні до навколишніх людей, до ближніх своїх і до держави, яка поки що на чомусь тримається-таки. І мені здається, що – не на бігбордах і не на тих мімікробах, з яких вони споглядають сміттєзвалище нашого повсякденного існування збайдужілих до навколишнього світу істот.
До мене прийшла думка про те, що наша вкрай знесилена держава - глибоко інфікована вірусом ВІЛ-культури, яка замість гідності українського розмножує-розливає ВІЛ-куліш ніби козацької шароварщини, замість бажання творити світ у гармонії з природою – споживацьку психологію і бажання підкоритися «тим, що нагорі сидять». Але ж вони – МІМІКРОБИ. То хто ж тоді ми такі і чи втримається на таких наша держава?
Між тим, час невпинно йде. Кажуть, що минає. Та мені здається, що правда все-таки на боці видатної української поетеси і письменниці Ліни КОСТЕНКО, яка стверджує у своїх віршах і в прозі дві надважливі речі:
ПЕРША: «Не час минає, а минаєм ми»;
ДРУГА: «Лінію оборони тримають мертві».
То чи довго ще вони будуть тримати, а ми – минати?
Тарас РЕДЬКА
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
