Бегемот повертався із далекого відрядження до рідного зоопарку у похмурому настрої. Та і чому б йому було не журитися, коли з таксі його висадили прямо посеред степу, бо (бачте!) у них бензин закінчувався, і могло не вистачити до найближчої автозаправки. А те, що йому взагалі без води важко жити, їх не цікавило. Тож посеред степу, пов’язаний чорною краваткою і з такими ж чорними окулярами на носі, Бегемот виглядав щонайменше кумедно і недоречно. А чисте безхмарне небо над головою і безлюдний курний шлях, що простягався вдалечінь, довершував цю сумну, як на його погляд, картину.
Важко перевалюючись із ноги на ногу, він понуро плентався і тяжко зітхав, згадуючи те, з якою шаною його приймали на симпозіумі і які подавали напої та наїдки на широких столах: і яблука, і лікери, і квіти, і салати, і навіть гриби-лисички в сметані та з дрібненькими волоськими горішками, і… Раптом похмурий подорожувач відчув, що на його окуляри, просто перед самі очі, щось таке капнуло. Він зупинився, обережно зняв окуляри й побачив, що на правому скельці, в самій його улоговині, розплилася малесенька крапелька води.
- Ти ба, - здивовано промовив Бегемот, - хмар ніде немає, а вода звідкілясь взялася. - Тремтячими від втоми руками обережно тримаючи окуляри за дужки, аби не розхлюпати цей несподіваний дарунок, він вдячно посміхнувся вгору, туди, де живе Творець. Потім, тільки-но націлився ужити цей дарунок, щоб хоч трошечки втамувати спрагу, як раптом почув:
- А ти рота свого на чуже не роззявляй, бо не для того я сюди падала!
Від здивування у Бегемота перехопило подих, але він придивився і зрозумів, що це до нього та, уже розпливчаста, Крапля промовляє.
- Я тобі вже раз казала і повторюю: не роззявляй рота на красу, бо вона не для тебе! – знову донеслася до його вух досить тиха, але вередлива і настійлива команда.
- Та ти ж у моїх руках, шановна, - зі здивуванням у голосі промовив Бегемот, - тебе ж і створено для того, аби втамовувати спрагу.
- То тобі так здається, - настійливо наполягала Крапля на своєму, - і хіба ти не сумуватимеш за мною, коли вип’єш, коли мене не стане?..
- Вибач, - уже більш упевнено вів далі своє Бегемот, - але ж тигр не сумує за антилопою після того, як її впіймає та з’їсть, а вона до цього без жодних докорів свого сумління поїдала живу травицю. Бо так уже наше життя влаштоване… Про це ми й на симпозіумі говорили, і ми там...
- Не поспішай, - перебила його Крапля, - це мені треба все сказати, доки ще жива. Бо бачиш: я висихаю, і мене стає все менше й менше, хоч я і так малесенька.
- Так, малесенька-малесенька, - подивився на дно скельця темних окулярів Бегемот, - але ж у тобі і небо видно, і мене – теж. А мені пити все одно хочеться, і я вже не знаю, що робити. Можливо, ти своє життя подаруєш мені, щоб я не помер від спеки посеред степу, можливо...
- Бегемотику, мене ж так мало, щоб тобі допомогти і стати твоєю рятівницею! А чи не краще буде, якщо я тобі подарую надію на твоє спасіння? – з благанням у вже далеко не командному голосі промовила Крапля, - Можливо, мої живі слова тобі допоможуть знайти в собі сили, щоб здолати важкий шлях посеред степу?
- Моя ж ти Крапелько, тебе уже майже не видно, і голос затихає, - вирвалося із самого серця Бегемота, - Помовчи і не витрачай сили на слова, а я тобою налюбуюсь, бо ще бачу, як ти небо віддзеркалюєш...
- От бачиш, а хотів випити, - зітхнула Крапля, - а я хотіла сказати... – і Крапля раптом затихла, бо висохла, її уже не стало.
Бегемот у розпачі підніс скельце чорних окулярів до самих очей. На дні його було сухо. А з глибини серця Бегемота піднімалися догори і благання, і молитва, і жаль, і... несподіване кохання... Це ж серце говорило. А воно не вміє брехати, бо – від Творця. Бегемот підняв очі до неба, яке ще зовсім недавно бачив у Крапельці. І його очі сказали про все-все на світі: про те, чого Крапелька не встигла йому розповісти. І йому у відповідь пішов дощ: літній дощ, теплий і ласкавий - як останній погляд Крапельки. Краплі стікали з голови, з рота, з носа, з окулярів, з непотрібної вже чорної краватки, обгортали його з усіх боків і змішувалися зі слізьми, які лилися з його небесних очей. А він стояв посеред степу і плакав. Плакав так, як йому здавалося, жодне живе створіння під цим небом ніколи ще не плакало...
- Бегемотику, ти довго ще там хлюпатися будеш, - раптом донісся до нього найрідніший у світі голос, - знову щось фантазуєш?...
І він побачив, що стоїть під душем посеред ванни, а не, а не…. посеред степу. Він побачив прямо перед собою чистий-чистий білий рушник. Але йому не хотілося витиратися!.. Так, він не буде цього робити , а піде а прямо туди, весь у крапельках, - до неї.
- Іду, іду до тебе, моя Крапелько! - з безмежною радістю і з живим коханням у голосі крикнув він, зрозумівши, що вони обоє - живі і що зараз відбудеться неземне: те, що може бути тільки там, високо-високо у небесах, які з’єднали навіки дві душі: Бегемотика і Крапельки.
Іван БІЛОХРЕСТ
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
