Україну від Кремля може врятувати лише Китай і НАТО.
Не встигла Україна поховати своїх героїв Майдану, тільки позбулася свого царя-супостата, як кремлівський окупант вже захопив Крим і топче нашу материкову землю у Херсонській області. І мимоволі виникає логічне питання: що це є насправді – спрямована геополітична акція чи збіг обставин? Тож, не претендуючи на високий політичний рівень, ми, пересічні громадяни України, висловлюємо своє бачення останніх подій. Давайте згадаємо всі події в хронологічному порядку, бо на наших очах і з нашою участю творилася новітня історія України.
Усі ми пам’ятаємо часи, коли повстав обдурений і обурений народ після саміту у Вільнюсі, коли вкрали надію на краще, європейське, життя, а потім жорстокою, по-звірячому побили дітей та розстріляли героїв Небесної сотні на майдані. З величезними зусиллями кращій еліті країни вдалося увійти в легітимне русло, відновивши роботу парламенту та створивши перехідний технічний уряд.
Здавалося, ось зараз відійдемо від видимого краху і прірви дефолту, вибиремо достойного президента, створимо новий парламент та проведемо нормальні демократичні вибори в регіонах на сучасних принципах місцевого самоврядування.
Але сталося не так, як гадалося … Бо ми, певно, забули, що у нас під боком живе «старший брат», що має президента Путіна, весь шлях якого пов'язаний з війнами, що вела Росія в Чечні, Грузії, Абхазії та Південній Осетії.
Згадаймо часи, коли Путін жорстоко потопив у крові ті країни, зробивши заручником тероризму російський народ. Тепер же він цинічно бореться з тероризмом, приховуючи, що головним терористом є він сам.
Згадаймо заповітну геополітичну мрію Путіна щодо відновлення великого союзу на чолі з Росією, де одним із головних напрямків створення такого союзу є приєднання до нього України. Згадаймо, що виробляла Росія в ролі старшого брата, щоб перешкодити вступу України до Європейського Союзу. Яких тільки тут економічних та торговельних війн не було, у тому числі шоколадних та сирних, які підірвали нашу економіку на мільярдні збитки. В хід ішло все: і батіг і пряник у вигляді 15-ти мільярдного кредиту та знижки ціни на газ.
Але не склалося. Видряпалась Україна з-під впливу Москви та позбавилась тирана Януковича. Тоді, реально усвідомлюючи, що він втрачає Україну, Путін пустив у хід свою останню козирну карту, яка, ми впевнені, буде початком його кінця – військову агресію проти України, поправши всі норми міжнародного права та обов’язки гаранта безпеки без’ядерного статусу України. Весь хід окупації Криму вказує на те, що вона планувалася заздалегідь, декілька років тому, включаючи, як завжди, провокації, в даному разі із захоплення Верховної Ради Криму, шаленої інформаційної війни та силового закомуфльованого протистояння.
Путін вибрав точно і місце, і час для агресії, коли ще слабка центральна влада, коли практично не були дієвими Збройні Сили, міліція та СБУ, де теж у свій час спрацювала агентура Кремля.
Нам як українцям боляче і прикро, у нас болять душі і серця за те, що наша країна виявилася такою слабкою і неготовою дати адекватну і швидку відсіч агресору у перші хвилини силового захоплення Верховної Ради Криму.
Таким чином, з’явився сумнівний легітимний привід існування Верховної Ради Криму на російських багнетах, потім її рішення про референдум, сам фарс референдуму та подальші кроки Москви про його визнання. Тож програли ситуацію, практично у нас уже немає Криму, мало того, перебуває під загрозою існування України як суверенної єдиної держави, бо Росія на цьому, впевнені, не зупиниться, їм потрібна земля на суходолі Херсонської та Одеської областей, щоб мати прямий зв’язок із Кримом. А наші збройні сили, що є в десятки разів слабкішими, не зможуть і надалі дати відсіч окупантам. Тому, не піддаючись на провокації, ми, можливо, задкуючи, дійдемо до самого Києва.
Але давайте згадаємо, що сказав наш великий українець Тарас Шевченко у своєму Заповіті, вибираючи між життям і смертю, між великою кров’ю та людською честю і гідністю?
- Поховайте та вставайте, кайдани порвіте, і вражою злою кров’ю волю окропіте.
Тож, звичайно, ми виграли такий необхідний час, щоб провести часткову мобілізацію збройних сил. Але будемо відверті, що внаслідок цього заручниками Москви стали наші герої – наші військові моряки та прикордонники, які, незважаючи на шалений тиск ззовні досі мужньо стоять у Криму, та кримські татари, хоча всі ми реально усвідомлюємо, що у них, насправді, є тільки два шляхи – це полягти у нерівному бою або перейти на бік окупанта та агресора.
То що ж у підсумку? Один гарант нашої безпеки уже анексував Крим і готовий іти далі, другий гарант – США, теж, схоже, не дуже опікується долею України, вводячи деякі економічні та візові санкції, які не дуже дошкуляють Путіну. А обіцяний мільярд доларів, теж десь завис у повітрі, і ми зараз збираємо по кілька гривень на підтримку армії.
Схоже на те, що і Європейський союз, зайнятий своїми економічними проблемами, задкує перед Москвою, не надаючи нам реальної фінансової допомоги, обмежуючись деклараціями про підтримку.
Нічого реального не дали і неодноразові звернення України і до Ради безпеки ООН. Бо там діють монопольні правила сильних світу цього, що використовують право «вето» у своїх інтересах, не залишаючи іншим державам ніякої надії на позитивне рішення їхніх проблем.
Тож, мабуть, не дотягнемо ми до президентських виборів, бо Росія, слідом за Кримом, певно, знайде шлях, як анексувати Україну і встановити потрібну їй владу.
Але, вважаємо, не всі дипломатичні важелі впливу на Росію використані. Вважаємо, що в України є зараз єдиний шанс збереження самого існування та цілісності країни – це негайно звернутися до могутнього світового геополітичного гравця – Китаю з пропозицією негайного укладення з ним відповідного великого договору про співробітництво та гарантії безпеки України. Другим реальним кроком може бути безпрецедентний випадок в історії Євросоюзу, коли Україна зможе відразу стати його членом, а потім і НАТО без усяких попередніх умов, методом розширення, про що сказав єврокомісар Штефан Фюле.
Та повернімося знову до унікальних і феноменальних слів нашого великого пророка Тараса у Заповіті:
- Щоб розбудить хиренну волю, то треба миром, громадою обух сталить …
Тож виходить, незважаючи на все, віримо, що Україна все-таки пристане до нової великої сім’ї європейських народів. Ось тільки невідомо, якою ціною.
Василь КОНОНЕНКО
Валерій ДЕРКАЧ
м. Кривий Ріг
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
