PP

     Субота, 21.09.2019, 01:21



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2012 » Квітень » 4 » ФЕСТИВАЛЬ ПРАВДИ
19:35
ФЕСТИВАЛЬ ПРАВДИ
Уже шостий рік поспіль Криворізьке міське об’єднання Всеукраїнського товариства «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА є партнером організаторів Міжнародного фестивалю «Дні документального кіно про права людини», який проводиться в Києві. Так, партнерами, а не пасивними глядачами фільмів, що їх привозять на цей фестиваль з різних країн світу. Бо кожного року криворізькі просвітяни організовують перегляд відібраних там кінострічок у нашому місті: у школах, у технікумах, але найбільше – в Криворізькому педагогічному університеті. Коли пишуться від редакції ці рядки, наші цьогорічні посланці (голова об’єднання Микола КОРОБКО і його заступник Олександр ЧИЖИКОВ) ще не повернулися до Кривого Рогу, та й остаточно фільми для перегляду ще не відібрані, оскільки фестиваль тільки-тільки завершується. Однак все це (як і план організаційних заходів у місті від «Просвіти») – ще попереду. А в цьому числі ми пропонуємо нашим читачам матеріал з Інтернет-видання «Українська правда» про особливу кінокартину, яка наробила багато шуму. І - не тільки в одній Україні…
Юра з "Шахти №8": Після фільму мене викликали
в міліцію, а на господарів копанок завели справи
Головним відкриттям минулорічного фестивалю документального кіно "Docudays" став фільм німецького журналіста Якоба ПРОССА "Інший Челсі". У ньому контрастно представлені реалії з життя "низів" і "верхів" Донбасу на прикладі двох сімей – молодого і багатого секретаря Донецької міськради Миколи ЛЕВЧЕНКА і простого футбольного вболівальника Олександра.
Цього року на фестивалі "донецька" тема вибухнула з новою силою завдяки картині естонської журналістки Маріанни КААГ, яка наважилася показати правду про злидні і безвихідь, в яких роками живуть сотні тисяч українців. У її фільмі "Шахта №8" йдеться про життя 15-річного хлопця Юри, який один утримує двох сестер і батьків, працюючи на нелегальних шахтах-копанках.
Фільм про донецького підлітка, який героїчно справляється з усіма жахіттями цього життя, шокував світ, його показали на фестивалях у 30 країнах. Втім, для України правда виявилася занадто страшною. Стрічку зняли з конкурсної програми "Docudays" на вимогу українського співпродюсера Олени ФЕТІСОВОЇ. Режисерці Мар'яні КААГ вдалося показати його в Україні поза конкурсом, однак говорити про прокат після демаршу української сторони неможливо.
"Українська правда. Життя" зустрілася з головним героєм фільму "Шахта № 8" Юрою СИКАНОВИМ та його другом, який також знявся у ньому, Дімою ОПРИЩЕНКОМ. Хлопців запросили до Києва організатори фестивалю "Docudays UA, Міжнародний фестиваль документального кіно про права людини". Вони вперше побували у столиці і вперше їхали поїздом так далеко.
"У плацкарті їхали. Сусід хропів, ноги висіли", - сміється 22-річний Діма. "Ми третій день у Києві. Так, на Хрещатику були, Софію подивились, Лавру. Все цікаво", - додає більш говіркий Юра. Тепер йому вже майже 19 років, на копанках не працює, мріє про власне кафе і сім’ю. Під час майже годинної розмови герої "Шахти № 8" розповідали про зміни у їхньому житті після виходу фільму, незмінні проблеми і плани на майбутнє.

«ЯКБИ НЕ БУЛО ЦІЄЇ КОПАНКИ, ЩО Б НАМ ЗАЛИШАЛОСЯ РОБИТИ, КРАСТИ?»

Після фільму життя Юри і його родини не стало легшим. Його матір позбавили батьківських прав. Молодшу сестру Юлю забрали до дитячого будинку. Щоб не потрапити в інтернат, Юра спочатку переховувався від міліції. Однак пізніше його таки ловлять і жорстоко б’ють."Мене причепили наручниками до батареї, просидів так усю ніч. А за що? Не знаю, може розізлив. Хоча вони не мають права так робити", - каже він. Після цього Юру відправляють в училище. Минулого року він його закінчив і став електрозварювальником. Але лише на папері, бо зварювальний апарат він тримав у руках лише кілька разів.
"Кому потрібен я після училища? Із мене такий зварник! Вчився я на зварника, а нас возили на море, практику проходити - клеїли шпалери, фарбували".
На питання, чи працює він зараз, Юра відповідає неохоче. Каже, перебивається випадковими заробітками, але вже не на копанці – у Сніжному їх майже не лишилося, бо все вугілля вже вибрано. Наразі він живе з мамою у будинку, який під час зйомок фільму придбали для його сім’ї журналісти. Однак ситуація нестабільна – хата от-от може провалитися… у копанку.
"Раніше все селище було заселене, а зараз - через одну хату. Стіни повідходили, все валиться, і все це через шахти, все підкопане під будинками. Я жив на цій вулиці у трьох будинках, і в усіх дворах у нас були шахти…", - розповідає він.
"Ще у нас залишилася трикімнатна квартира у центрі міста. У лютому померла бабуся, квартира стоїть порожня. Але я не можу її забрати, тому що бабуся заборгувала гроші господарю "Оскара", це кафе під будинком. Господар поставив нові двері і нас не пускає. Мені цікаво, що я можу з цим зробити. Там десь 30 тисяч гривень боргу…", - додає Юра.
Але сталися у житті хлопця і хороші події – його мама перестала пити і проходить навчання у центрі зайнятості, щоб отримати спеціальність кухаря. Молодша сестра Юля досі перебуває в дитячому будинку. Юра мріє забрати її додому, але поки не знайде стабільної роботи, це неможливо. "Щоб її забрати, потрібен свій дім, своя квартира. Мене поставили на облік на квартиру, коли я випустився. Але ви ж знаєте, скільки її чекати". Старша сестра Уляна нещодавно переїхала до Севастополя.
"Юля хоче бути фотографом, а щодо Уляни не знаю… Ми з нею лише по телефону спілкуємось. Вона восени поїхала, вийшла заміж за людину, яка сиділа… Тому за неї всі переживають", - розповідає Юра.

«ТЕПЕР МИ НЕ БОЇМОСЯ, У НАС Є ДАХ»

Чи не єдиною реакцією влади на проблеми, показані у фільмі, стало відкриття кримінальних справ проти власників нелегальних шахт, де працювали Юра і його друзі. "Коли фільм по інтернету дійшов до уряду, прийшов лист з прокуратури у наше місто, щоб прокуратура розібралась, як це малолітки працюють у шахтах. Міліція нас викликала, брала свідчення. А ті, на кого ми працювали, зараз під слідством. Виходить, що через нас. А ми у цій справі йдемо як потерпілі", - розповів Юра. Хлопець не розуміє, чому саме директори шахт виявилися "крайніми" у глибоких соціальних проблемах. "Я не знаю, чому цих начальників шахт зараз звинувачують. На той момент вони нас виручили. А якби не було цієї роботи на шахті? Ми б що, пішли красти? І зараз сиділи би не на фестивалі, а другу чи третю ходку парились…", - каже він. "От мій вітчим сидить за пограбування. Грабував тазіки, каструлі, до підвалу комусь залізе… Все, щоб потім продати і випити. Якби ми не працювали, ми, може, стали такими ж. Якби нам не дали б роботи, то жити ж за щось треба було б…", - додає він. Юра каже, що людям в його містечку важко жити, бо немає роботи. "Розумієте, у людей нема такого бажання… Як сказати… Може, і є якісь цілі, але не вистачає засобів, щоб втілити їх у реальність. Люди п’ють, наркомани, вони повсюди! Я навіть коли вчився у Макіївці, ходив, бачив усюди ці шприци", - розповідає він.
Друг Юри Діма додає, що після того, як фільм про них подивилися місцеві мешканці, одразу з’явилися незадоволені. Людям не сподобалося, що хлопці розповіли правду.
"Було у мене, коли я прийшов на роботу влаштовуватись, а мені кажуть: О, так це ти, пітовець, у фільмі знімався! Ну, розумієте, "Піт номер 8" (від англ. "яма"), місцеві почали називатись пітівцями. Це поганий жарт", - каже він.
"Тобто власникам шахт це не сподобалось. Ну, звісно, вони ж багаті. А хто ми такі? І ще взяли і розказали на всю Україну і всю Європу", - додає хлопець. Зараз вертатися додому Юра і Діма вже не бояться. За ці кілька днів хлопці стали відомими на всю Україну - дали десятки інтерв’ю, побували на ефірах телеканалів. Кажуть, до них підходило багато людей з різних організацій, залишали свої візитки, але конкретної допомоги поки не пропонували.
Однак головним здобутком від своєї популярності хлопці вважають нові зв’язки. Кажуть, тепер у них є "дах" і вони не бояться повертатися назад до свого містечка, правду про яке знає тепер вся Україна. "Все може бути, звичайно. Але, думаю, ми от зараз з Києва приїдемо і, як нам пояснили, дах буде, нас будуть захищати. Раніше єдиним нашим дахом була Мар’яна (естонська журналістка, автор фільму), але вона далеко…", - каже Юра.

«МЕНІ ПРОПОНУВАЛИ ЇХАТИ У КАНАДУ, НІМЕЧЧИНУ, АЛЕ Я НЕ ЗАХОТІВ»

У фільмі Юра по-дорослому каже, що в нього немає часу на мрії – він хоче лише працювати і утримувати сім’ю. Як і тоді, він говорить про те, що хотів би відкрити власне кафе. "Я з дитинства мріяв про кафе, тому що з раннього віку сам готував. Зараз я почав розуміти, що спочатку треба до цього дійти. Це ж не те, щоб пішов і відкрив…", - каже він.
Діма не проти допомогти другу з його мрією. Він закінчив кухарські курси і вже працює у кафе.
"Після фільму я почав вчитися від центру зайнятості на кухаря, у мене було 3 місяці практики. Я навчився смажити шашлики. Я спочатку працював у такому комплексі… Ну, баня там була, ресторан. Я там працював вахтером, і тоді хлопці навчили мене готувати шашлик. Потім, коли господарі змінилися, не було роботи, мені допомогла хазяйка отримати цю освіту…", - розповідає Діма. У кафе він заробляє 1500 гривень на місяць.
"Але це смішно! Гроші витрачаються швидко, витрати біжать попереду доходів", - каже він. Щоб заробляти більше, Діма хоче вчитися. Каже, якщо б була така можливість, вивчився би на еколога.
Юра ж, навпаки, хоче лише стабільну роботу, свій бізнес. Не проти переїхати у Київ. "Але тоді і маму треба забрати, вона без мене пропаде", - каже він. На запитання, чи не думав він поїхати на заробітки закордон, Юра відповідає: "Продюсер пропонував… У Канаді, Німеччині. Не знаю, Україна - все таки є Україна… Я там нікого не знаю". Юра зізнається, що таким самостійним і дорослим він став через маму: вона змалку привчала дітей до роботи.
"Мама у нас дуже хороша. Просто коли помер батько, вона запила, а потім знайшла вітчима, який її споював. А так мама привчала нас з дитинства до праці. Ми жили в селі, працювали на городі. Менша сестра ще тоді була маленька, а зі старшою ми дуже дружили і нам не треба було казати, щоб ми пішли поприбирали, чи посапали на городі. Все робили самі. У селі навіть казали, що ми, як бджілки".
Вперше Юра спустився у копанку у 14 років, 8-9 клас школи "провів на шахті". "Коли я вчився в училищі, приходив, а всі сидять, говорять про комп’ютерні ігри. А я, наприклад, прийшов з ночі. Мені не до цих комп’ютерних ігор. Через це у мене було мало друзів", - каже він.

«МЕНІ ХОЧЕТЬСЯ ПРАЦЮВАТИ»

Юра і Діма про свої робочі будні розповідають просто і невимушено. "Це для вас дико, ви не знаєте, що таке шахта. А у нас нікого цим не здивуєш". Така робота хоч і важка, але могла приносити прибутки. "На копанці можна було заробити десь 5 тисяч. Є шахти, де заробляли 15 тисяч, 10, 7, 5. дивлячись, ким ти працюєш. У мене було, що на копанці десь 450 гривень на тиждень заробляв", - зізнається Юра. Тепер, коли копати нема що, він перебивається випадковими підробітками, а тому відкласти гроші на свою мрію – кафе – поки що не може. "Буває по-різному. Буває, що є ліміт, іноді – нема. От, наприклад, у лютому померла бабуся, і ліміт вичерпався. Але стабільного заробітку, щоб я не переживав, нема", - додає Юра. Багато мешканців Сніжного виїжджають, тікають від браку роботи і грошей. Юра розповідає, що якщо є де працювати, то діти у містечку намагаються допомогти батькам.
"У багатих діти десь вчаться, такі, як ми – закінчують школу, а потім працюють. Ось у мене є друг, він на ринку масками торгує. Якщо є робота, то, звичайно, намагаються підробляти".
"Якби тобі зараз пропонували пройти незалежне оцінювання і поступити в хороший вуз?", - питаємо наостанок.
"Не знаю, може. Але мені вже хочеться працювати", - відповідає Юра.

Анна ГРИГОРАШ, Галина ТИТИШ, 26 березня 2012 року, інтернет-видання «Українська правда»

НА СВІТЛИНІ:


герої фільму Діма ОПРИЩЕНКО і Юра СИКАНОВ
Фото з «Української правди».
Переглядів: 548 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: