Минулої неділі у підмосковних Хімках (а це місто з населенням понад 200 тисяч люду, де розташовані кілька стратегічних підприємств ВПК) в межах єдиного дня виборів городяни мали визначити нового мера. І визначили: ним став єдинорос Олег Шахов, який набрав 47,61% голосів. Євгенія За своєю звичкою, єдинороси (вони ж – чинна місцева та загальнодержавна влада) під час виборчої кампанії робили Чириковій усілякі капості, головною з яких була перманентна відмова (з тих чи інших вочевидь вигаданих на ходу причин) у наданні місць для зустрічей з виборцями. Не обійшлося і без спроб «нахімічити» на виборчих дільницях. Але, видається, жодної потреби у тому насправді не було. Ну, одержав би Шахов тільки 40%, а Чирикова – 25% (бо ж ані прихильники Зюганова, ані гвардія Жириновського за неї, як за «агента Заходу» ніколи не проголосували б, підтримавши хай непрохідних, але «в дошку» своїх кандидатів), та все одно – влада переконливо перемогла би. І це у місті-супутнику Москви, куди підтримати опозиціонерку Чирикову приїздило зі столиці немало люду, в тому числі й вельми іменитого. Ту саму Чирикову, яка наразі завдяки своїй активній діяльності із захисту прав жителів Хімок відома далеко за межами Росії і яку поважає практично вся «просунута» громада інтернет-користувачів… Одне слово, вибори виявилися свого роду модельними, наочно довівши, що загальне виборче право за умов нинішньої Росії – як би це не звучало неприємно для вух усіх противників путінського режиму – є надійною запорукою збереження цього режиму при владі.
Про парламентські вибори у Литві, перший тур яких відбулися одночасно з муніципальними в Росії, теж варто дещо сказати. Адже лідером за їхніми підсумками стала популістська та проросійська Партія праці на чолі місцевим олігархом Віктором Успасскіх. На другому місці з незначним програшем лідеру – соціал-демократи. А на п’ятому – також популістська партія «Порядок і справедливість» екс-президента Роландаса Паксаса, якого у 2004 році усунули з поста за допомогою процедури імпічменту й позбавили права обиратися на вищі державні посади. 28 жовтня – другий тур виборів у мажоритарних округах, де сильні позиції мають кандидати соціал-демократів. Найшвидше, три зазначені партії і сформують новий уряд, який – що випливає із заяв Віктора Успасскіх – буде дружити з Москвою і критично ставитися до Брюсселя. А ще литовці на проведеному одночасно референдумі двома третинами голосів висловилися проти будівництва атомної електростанції, що зробило б усю Балтію енергетично незалежною від Кремля… Хто би повірив два десятиліття тому, що в Литві можливе щось подібне…
А чи треба нагадувати про парламентські вибори у Грузії, про їхній головний наслідок: високу імовірність краху чи, принаймні, серйозної кризи неусталеного ще грузинського парламентаризму внаслідок цілком демократичного приходу до влади популістсько-вождистської «Грузинської мрії»?
Ну, а про сумне – про Україну – згадувати не станемо. Бо ж нормою тут стала торбинка гречки плюс стогривенна купюра в обмін на голос виборця… Отож хоч-не-хоч, а доходиш висновку, що загальне виборче право, яке на пострадянських просторах 1990 року де відновлене після тривалої перерви, а де запроваджене «з нуля», далеко не завжди сприяє розвиткові демократії (однією з неодмінних складових якої є періодична інституційна ротація політичних еліт) та просуванню до цивілізованого суспільного устрою. Іншими словами, що саме по собі це право (і, відповідно, загальні чесні й прозорі вибори) не тотожні демократії як такій.
Власне, нічого дивного в цьому немає: адже розвинені західні країни довго йшли до загального виборчого права: хто сто років, хто двісті. Уявімо собі, що було би, якби загальне виборче право сполучити з відносинами особистої залежності селян від сеньйора… Чи ще «крутіше» – чорношкірих рабів від плантаторів… Ненабагато більше пристосовані до раціонального й цивілізованого використання загального виборчого права й ті африканські племена, що слухняно голосують за своїх вождів, чи більшість жителів Донбасу, для яких головне – щоби їхній обранець був «земляк», земеля», «свій»…
Невелика розрада – що буває й гірше, ніж у нас. У Німеччині загальне виборче право для чоловіків Бісмарк запровадив ще у 1871 році, одразу після об’єднання країни. А яким виявився наслідок шести десятків років регулярної участі німців у парламентських виборах (два покоління виросли за умов існування загального виборчого права – це не жарт)? Липень 1932 року. У Німеччині діє одна з найдемократичніших у світі конституцій – Ваймарська Конституція. Вибори до Райхстагу відбуваються за партійними списками. Й ось результат. Націонал-соціалісти набрали найбільше голосів – 37,36%. Соціал-демократи на другому місці, але дуже відстають – 21,58%. На третьому місці – комуністи – 14,56%. Далі йдуть Партія Центру – 12,44%, Німецька національна народна партія – 5,93%, Баварська народна партія – 3,26%. Що означає такий підсумок виборів? А тільки те, що дві партії, які сповідують ідеологію тоталітарного соціалізму – нацисти та комуністи – разом одержали підтримку 51,96% виборців. А якщо додати ще й прихильників авторитарної НННП (наступного року вона стане союзницею нацистів, сформує разом із ними уряд і зрештою ввіллється у NSDAP), то отримаємо 57,85%. Іншими словами, переважна більшість німців за умов панування демократії і з використанням демократичних процедур висловилися проти самої демократії. Щоправда, все це сталося після тяжкої економічної кризи 1930-32 років, але ж сталося – і це був вільний вибір німців.
На березневих виборах 1933 року ця тенденція була закріплена – тоталітарні й авторитарні партії разом здобули понад 63% голосів. Хтось може сказати: «Так комуністи були ж непримиренними ворогами нацистів, вони з ними не мали нічого спільного!» А от Адольф Гітлер, маючи великий практичний досвід з цього питання, вважав інакше: «З дрібнобуржуазного соціал-демократа чи з профспілкового ватажка націонал-соціаліст ніколи не вийде, але з комуніста вийде завжди». Так і робилося з наказу фюрера – відбувався масовий вступ прихильників одного червонопрапорного тоталітарного соціалізму до партії, яка сповідувала дещо інший, але також червонопрапорний тоталітарний соціалізм.
…Насмілюся стверджувати, що й повоєнна Західна Німеччина чимало голосів віддала б на виборах за тоталітарні сили, якби не Нюрнберзький процес, не заборона нацистської партії і висунення «незалежних» кандидатів, якби не денацифікація під зовнішнім контролем, якби не жорстка антикомуністична настанова американської та британської окупаційних адміністрацій, підкріплена окупаційними військами. То чи сталося б «німецьке економічне диво» і чи перетворилася б ФРН на всеєвропейський взірець парламентської демократії? В Італії, до речі, де не проводилася така жорстка політика викорінення всіх тоталітарних ідеологій, комуністи-сталіністи й соціалісти-сталіністи по війні на виборах набирали не менше, ніж третину голосів виборців. Але порятував План Маршалла та приватні американські вливання в італійську економіку. І, звісно, «захисний ковпак» НАТО, що дуже вчасно прикрив Західну Європу…
Отож маємо у підсумку, що загальне виборче право у країнах з неусталеною чи розхитаною демократією стає інструментом антидемократичних чи, в кращому разі, безвідповідально-популістських сил, забезпечуючи їм політичне панування (іноді на вельми тривалий час). Власне, там де відсутній чи нерозвинений демос (тобто спільнота відповідальних громадян), гору бере чи охлос, чи гранично втомлені і перелякані тривалою кризою люди, готові задля добробуту і порядку добровільно відмовитися від свободи. Звичайно, ситуація в Росії і Литві істотно відмінні – в останній загальне виборче право, попри всі негаразди, залишається інструментом здійснення інституційної ротації політичних еліт (хоча з досвіду України ми добре знаємо, як важко «видлубати» з влади олігархів). А от на що перетвориться загальне виборче право у Грузії – це питання. Бо ж у злиденній країні без стійких традицій народоправства воно неодмінно вироджується. «За шмат гнилої ковбаси» значна частина виборців продає і свій голос, і країну.
Може, має рацію московська публіцистка Юлія Латиніна, яка запропонувала парадоксальний вихід із глухого кута – як і загальне виборче право зберегти (бо ж якось незручно у ХХІ столітті його скасовувати, хоча історично-стадіально Україна відстає від світового часу на цілі десятиліття, якщо не більше), і демократію примножити? Вона пише: «Успішні люди, які добре заробляють, голосували проти Путіна, а забиті, залякані, бідні люди реально голосували «за». І ось спочатку я дуже гнівалась на цих карусельників, на люмпенів, яким платили по 600 руб. за прихід на путінський мітинг, на горе-виборців, яким платили 400 крб. за відкріпний. Мені навіть подумалося, що таких виборців треба позбавляти виборчих прав за зловживання процедурою виборів, як водіїв позбавляють водійських прав за пияцтво на дорогах. А потім я подумала, що все навпаки. Це сучасна система загального голосування влаштована неправильно й обмежує виборця в його виборі. От, припустимо, виборцю пропонують: голосуй за кандидата А чи за кандидата Б. А він не хоче А чи Б. Він хоче пляшку горілки. Потреби цього виборця варто врахувати. І запропонувати йому ширший вибір. А саме: голосуєш за А, або за Б, або отримуєш пляшку горілки… Воля виборця священна! Нехай приходить на дільницю і говорить: «Я не хочу ані А, ані Б, я хочу гроші». І він отримує гроші, які йому належать за відмову від права голосу (припустимо, 1000 руб.), а його голос погашається… Все буде легально. Певна категорія виборців отримає можливість отримати в результаті голосування те, що вона хоче. А ті, хто дійсно заслуговує на звання громадянина, отримають можливість вибирати нормальних кандидатів». Що ж, ідея гарна – але, по-перше, хіба Путін чи Янукович запровадять у підвладних їм державах таку систему, яка відсікатиме значну частину їхнього «ударного» електорату? По-друге, що робити, якщо держава пропонуватиме за відмову від голосування 1000 рублів (чи гривень), а голоси купуватимуться за 2000? І, по-третє, головне: у Хімках єдинороси голоси не купували, вони їм дісталися практично безплатно – трохи адмінресурсу, трохи звинувачень у «співпраці із Заходом» і багато загальних слів та обіцянок «стабільності і покращення»…
Що ж робити? Принаймні, не вважати загальне виборче право синонімом демократії і гарантією прогресивного розвитку. Бо ж надто багато історичних прикладів, які говорять про інше. І надто багато в сьогоднішній українській дійсності такого, що дискредитує в очах широкого загалу як саму ідею парламентської демократії, так і право голосу для всіх і вся. А відтак необхідно ретельно продумати, що ж робити і які електоральні цілі ставити перед собою.
Сергій ГРАБОВСЬКИЙ,
сайт журналу «Український тиждень», 17 жовтня 2012 року.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
