Велич Тараса Шевченка – незаперечна, принаймні, серед українства. Феномен з’яви горе-писаки Олеся Бузини – бузинівщина – це фантом імперського мислення, заохоченого неукраїнськими табачниками та януковичами, що верховодять під облудливий грім барабанів про ощасливлення українців.
Як же здрібнів пересічний українець: за побрякуху зраджує самого себе! Ще ж треба: стільки живих «героїв» в корумпованій Україні – і все поети і співці! Але ж Ліна Костенко відмовилася від спокусливої біжутерії, яку підкидали недолугі владні хуторяни чи давні комуністичні парткомівці! І не лише вона.
А що отримали ті, що ще вчора стояли за копійки біля агітаційних наметів різних кольорів? Загалом, ми, як пісок дрібні і грішні. Грішні перед Богом, який наділив нас розумом, вродою, здоров’ям, чудовою мелодійною мовою і багатющими родючими землями… Ми не вміли і не вміємо користуватися цими дарами і славити Бога. У нас десятки віросповідань, а ми по цей час не спроможні визнати своєї Помісної церкви, де служіння ведеться даною нам Богом мовою. Грішні ми всі, і я також… Можливо, це гординя, коли я взяв свій хрест просвітянина і несу його серед людей, закликаючи бути людьми вільними, а не рабами. Втративши заводи, не відстоюємо навіть надію на волю дітям.
Біля пам’ятних знаків Великому Поетові, художнику, філософу кожен може відчути себе людиною, усвідомити себе часткою оспіваного ним народу. Поезія Шевченка актуальна і сьогодні. І це важливо для кожного українця. Саме тому ми разом із Ю.Декуненко та В.Д. Бердичівським установили пам’ятний знак під майбутній пам’ятник Тарасу Шевченку. А молодий Тарас проїжджав нашим містом у 1843 році!
Пам’ятний знак встановлений поміж трьох культурних центрів району та поблизу будинку урочистостей, де починає свій шлях українська сім’я. Щоб із започаткуванням сім’ї могли українці згадати «не злим тихим словом» праведника української нації. Щоб дітки клали квіти не до пам’ятника терористу з кличкою Ленін, ніби дякуючи за мільйони українських жертв його людиноненависницької ідеї, а сину нації, що прокладав шлях до волі, що карався, мучився, але не каявся в своєму праведному виборі.
Виховані в умовах комуно-більшовиччини вчителі і батьки і цього разу нічого не сказали дітям про велета, генія, якого визнав світ (Шевченку встановлено більше 600 пам’ятників). Місце пам’ятного знаку освячується вже 18 років. Та не зупиняються біля нього дорогі авто, що прямують до будинку реєстрації шлюбів.
Пам’ятний камінь стояв і стоїть із моїм рукописним текстом і світлинами, які я постійно оновлюю. На початку до нього приходили лише просвітяни та існуючі на той час члени НРУ, ДемПУ, УРП. З перемогою Помаранчевої революції приходили і представники влади, щоправда, далеко не перші особи.
Цьогоріч, як завжди, о10 годині ранку просвітяни, що гуртуються на основі цінностей української історії, культури і, головне, Богом даної мови української, поклали квіти і до 15-ї години обдаровували пересічних верхньодніпровців черговим примірником обласного просвітянського часопису «Промінь Просвіти».
П’яток просвітників-лакуз, яких свого часу по-рейдерськи підібгав під себе редактор БЮТівської газети «Батьківщина» Сергій Довгаль, поклали до каменя «Кобзар», кілька КУНівських листівок та закріплений на паличці в перевернутому вигляді національний двокольор. З міліціянтами, що прийшли забезпечувати правопорядок, ці «патріотичні» особи спробували повести дискусію про Бандеру та «неправильний» український прапор, під яким проголошувалася УНР і відновлювалася державність за Степана Бандери та в 1991 році, – все було не так! А міліцейський офіцер «глибокодумно» заперечив, що йому «все пополам»: ще десять років походить у міліціянтах та й піде на пенсію…
О 15-й годині з трьох шкіл під наглядом учительок прибуло три класи. Як годиться, «рознарядка доведена, захід проведено!». Школярам ми вручили просвітянські часописи з матеріалами про визначні історичні постаті України, зокрема, Валеряна Підмогильного та Олеся Гончара, що навертав нас у своєму «Соборі» до непроминущих цінностей. Радили передплачувати просвітянські часописи..
Цього року держадміністрація району не рекрутувала на проведення заходу службовців з райради, сільгоспуправління, пенсійного фонду – нова управлінська мітла задіяна в іншому напрямку. Щоправда, біля пам’ятного каменя від держадміністрації займав місце тридцятилітній спеціаліст зі зв’язків з церквами.
«Офіційна делегація» « по-бистрому», за півгодини з’ясувала, хто ми є і хто такий Шевченко, та й розійшлася, як казав поет із Московії, «і чувств нікакіх не ізвєдав». А втім, жоден учитель чи провладний просвітянин просвітянських видань не передплачують. Всього 3 передплачені примірника «Літературної України», з яких один передплачую я, говорить про «потужний» український потенціал інтелігенції району. Більше тисячі учителів, культпрацівників, вдвічі більше інженерів, лікарів, які не обтяжують себе бажанням поцікавитися красним письменством чи історичною спадщиною.
Тож бути просвітянином на теренах, де пишно засіяла комуністична щербиччина, тяжко, подеколи навіть небезпечно. Люди, які звикли, нічого не роблячи на просвітянській ниві, заучено вивищуватись перед натовпом з допомогою офіційних кліше, агресивні. Для прикладу, як голова районного об’єднання і кореспондент «Променя Просвіти» спробував я побачити зацікавлені очі діток, що зібралися біля пам’ятного знаку велету України. Пенсійного віку з неприємним типом обличчя вчителька спецінтернату для дітей з медичними особливостями закричала на мою адресу: «Без дозволу цей захід не фотографувати!», а чолов’яга, що опирався на костур, ударив мене по руці.
І все ж таки одна дівчинка прочитала вірша з відчуттям краси слова!.. Українські дітки мають шанс, має шанс Україна, якщо дорослі не користатимуться нашими дітками як щитом, прикриваючи свою неорганізованість, бездуховність та безініціативність, тим самим руйнуючи їхню волю.
Два десятки років займаючись просвітницькою діяльністю, тричі висуваючись кандидатом у депутати облради і набираючи щоразу 4 – 5 тисяч голосів (половину необхідних для проходження в депутати), я відчуваю людей, мені зрозумілі їхні турботи. З розумінням до мене ставиться значна кількість верхньодніпровців. Всеукраїнське товариство «Просвіта» відзначило мене медаллю «Будівничий України» за важку. але вкрай необхідну працю, щоб не була витравлена остання душа українця. Встановивши разом з іншими кам’яний знак на честь великого Кобзаря і дбаючи про нього, твердо переконаний, що важливішими за пам’ятник є пам'ять, знання, щоб піднятись до віри в Україну, душею відчути українського велета. Поки в районі не буде передплачуватися хоча б п’ять тисяч примірників патріотичних видань («Промінь Просвіти», «Слово просвіти», «Літературна Україна») нічого думати про пам’ятник Тарасу Шевченку, щоб не перетворити його в об’єкт, де кар’єристи будуть і далі затирати живу пам'ять про замисли , закладені в «Кобзарі».
Сотню примірників часопису «Промінь Просвіти» щомісяця протягом майже року отримують верхньодніпровці від нашого малочисельного об’єднання коштом просвітян та невеликих пожертвувань пересічних українців. Сіючи розумне і високе, що є в наших часописах, ми очікуємо рясних сходів. Справи підуть на краще, коли ми передплатимо собі і друзям щось із нашої преси, усвідомлюючи свої національні потреби.
Я проти того, щоб вітчизняні політики на тлі ювілею Шевченка перетворювали його образ на сценічний задник для представлення себе, любимих, народу. Якщо люди за покликом серця і душі приходять до Шевченка – це свято, а якщо в угоду імені владця – це святотатство.
Михайло СИМОНЕНКО,
голова Верхньодніпровської районної організації ВУТ «Просвіта» імені Тараса ШЕВЧЕНКА
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
