І будинку немає, і сад загубили між справами,
Під сокирою часу розквітле життя полягло,
І вже інші дерева повиростали над травами;
Дві імперії впали, які називались державами,
А мільйонів людей, що жили, - наче і не було.
То навіщо будинок і сад той з червоними вишнями
Зберігати у пам’яті, в серці живому нести,
Коли все умирає, всі діючі стануть колишніми,
А небесні сніжинки в заметах - снігами торішніми
Тож і Федір Мершавцев із пам’яті має піти.
Так все просто, здається… Бо й справді, немає ж бо вічного:
Хто б не вмер, закопали у землю – й на цьому кінець.
Але ж душі свої, ми, живі ще, при цьому скалічимо
Бо зв'язки між людьми ми розірвемо так і розсічемо.
А руїну «прикрасить» сміття і рясний бур’янець.
І це сталося вже. Бо ту мрію живу капітанову,
Що її він крізь шторми проніс в кругосвітті доріг,
Про будинок на тверді, про сад для людей не оманливий
Розтоптали, розвіявши прахом з брудними туманами
Там, де ріки злились, де народжувався Кривий Ріг.
Як тепер у серцях воскресити єднання розірване?
Як тепер на землі відновити оселю і сад.
Стоячи не на сходах до річки, а перед прірвою,
Між минулим і нинішнім, в місті з червоними вирвами,
Коли йти неможливо і пізно вертати назад?
Бо немає ж будинку і саду з червоними вишнями,
І рясний бур’янець поселився посеред сміття
Благодійники, мабуть, давно уже стали колишніми,
А їх наміри вмерли іще під снігами торішніми.
Тому й пам'ять висока завмерла на схилі життя.
Сергій ЗІНЧЕНКО
10 листопада 2013 року,
cайт ПРОМІНЬ ПОШУКУ
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
