PP

     Четвер, 22.08.2019, 23:49



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2012 » Грудень » 3 » Наталя ФЕДЬКО: «ЖИВУ ОДНОЧАСНО У ВСІХ ПАРАЛЕЛЬНИХ СВІТАХ»
12:28
Наталя ФЕДЬКО: «ЖИВУ ОДНОЧАСНО У ВСІХ ПАРАЛЕЛЬНИХ СВІТАХ»
Соціально-культурологічний проект: «Від серця до серця: зустрічі, спогади, надії»

Якщо згадати про історію виникнення цього проекту, то треба сказати, що ще з десяток років тому на Криворізькому державному радіомовленні, де я працюю з 1994-го, була моя авторська передача під такою назвою: «Від серця до серця…». На жаль, тепер її немає, але ж не зникла потреба у душевному теплі міжлюдського спілкування в сьогоднішньому чи не наскрізь споживацькому світі, багато в чому позначеному бездуховністю. Тому я й вирішила такого роду зустрічі влаштовувати не в радіоефірі, а в реальному просторі. І перша зустріч відбулася у двох бібліотеках нашого міста: центральній міській для дітей і центральній міській для дорослих. Гостею стала молода дніпропетровська поетеса Наталія ФЕДЬКО. Тож до вашої уваги, шановні наші читачі, деякі фрагменти однієї із цих зустрічей: у віршах, у прозі, у світлинах.

Наталя ФЕДЬКО: «ЖИВУ ОДНОЧАСНО У ВСІХ ПАРАЛЕЛЬНИХ СВІТАХ»

Наталя пише вірші ще з 6-ти років. Про те, як вона каже, що подобається. Родом вона з Межового Дніпропетровської області. До Дніпропетровська переїхала в 12 років. «Вчителька зазирнула в зошит – а там замість половини диктанту був шматок вірша» - так про випадок у школі розповіла сама Наталя. Після того випадку й почалася її участь у різних поетичних конкурсах. Перемагала не тільки в районних та міських. Ще в 13 років стала лауреатом всеукраїнського конкурсу «Я гордий тим, що українець зроду», у 2007-му - «Нові імена України», а минулого – «Золотий тризуб». Ставиться до цього спокійно, бо «ці перемоги – далеко не головне». І продовжила: «Маю п’ять поетичних збірок, багато ще є такого, що не увійшло до цих збірок. Є у мене драматична поема «Віче», п’єса у співавторстві з дніпропетровським письменником Ярославом ТРЕНЧУКОМ. Нещодавно почала писати роман: із життя італійських лікарів». Після цього Наталя читала свої вірші, а також розповідала історії, які тим віршам передували.
«Я навчалася в Дніпропетровському університеті, на факультеті української філології (заочно, бо паралельно працювала), і була у нас велика група, 46 чоловік, і майже всі вони – за мене старші, бо я після школи поступала, а вони – дівчата з досвідом, з коханнями і зітханнями, одружені. Серед них – одна моя подруга, одружена, яка мріяла про материнство, про свою дитину. І вона розповіла мені, що три місяці поспіль до неї у снах приходив хлопчик, який говорив, що він – її ненароджений син і щоб вона його (коли він народиться) назвала Максимом. Я якось неуважно до цього поставилася, але подруга розповідала, що той хлопчик до неї у снах приходив іще кілька місяців, а потім вона розійшлася з чоловіком. То я й подумала, що все те – несерйозно якось, але минув час – і моя подруга раптом подзвонила мені по телефону й сказала, що тиждень тому її забрали з пологового будинку, що у неї народився син і вона його назвала Максимом. Тільки у неї вже був тоді інший коханий, інший чоловік. Тобто, чотири роки мрія зі сну йшла за цією людиною. Тож трапляються у нашому житті речі, які неможливо пояснити. Тоді і з’явився мій вірш, який я назвала «БЕЗІМЕННІ».

Вони не прощаються, бо не віталися з нами,
Вони – безіменні, та ми їх повинні назвать.
Вони нас чекають і нашими бавляться снами,
А їхня любов не втискається в наші слова.
Розвеснені янголи, діти з чеканням старечим,
Вони про народження мріють, про вічності рай.
Жіночі страхи та практичні, їй бо, недоречні,
Коли безіменному доля велить: «Обирай!»
Якщо нас обрали, за нами прискіпливо стежать,
Терпляче оплакують наші дурні помилки,
Згорає майбутнє в байдужості лютих пожежах,
А потім, воскреснувши, небу дарує зірки.
Святі неприкаяні душі мандрують за нами
Пустелею смутку й розлуки, що зветься життям
Не кожна цариця готова до титулу мами,
Не кожний король полюбити зуміє дитя.
Чому стільки болю судилось терпіть безіменним7
Щасливі мадонни, що дітям дадуть імена.
Я жива, я поранена дивним знаменням,
Чужа колискова у вірші моєму вона.

«У мене майже кожний вірш має свою історію. Кажуть, що письменник повинен щось таке видумувати архіскладне, але життя саме настільки складне й цікаве. Ні в яких кіносеріалах не побачиш тих хитросплетінь, які є в житті, також і в моєму. А трапилося те, що довгий час одна дівчина з Молдови спілкувалася з одним моїм другом через Інтернет, вони один одного не бачилися, але обмінювалися фотками. І та дівчина вирішила поїхати в чуже їй і незнайоме місце мало не на заручини, бо так йому довірилася, його словам… А то дівчина красива й молода, їй було дев’ятнадцять років. А я мусила бути їй гідом і показати Дніпропетровськ, щоб вона в ньому не загубилася, щоб ніхто її не образив. Та сталося так, що дорогою в напрямку Запоріжжя, біля Хортиці, вона потрапила в аварію. Її поклали в лікарню. Тож дівчина сама в чужій країні, батько десь далеко… І тільки був той хлопець коханий і я. І от під вікнами тієї лікарні народився вірш, який я вам зараз прочитаю. Він називається «Вікно в любов».

Роби, що хочеш, тільки не вмирай.
Ти – надто юна, світла, яснолика.
Он сонце утекло за небокрай,
Де вже не чуть мого сумного крику.
Борюся, вірю, гніваюсь, тужу…
Так хочеться послати все до біса!..
Не час нам зазирати за межу,
За нами не спускається завіса.
Ще будуть в тебе сонячні пісні,
У мене – вірші, може, - й трохи прози.
Ми істину знайшли не у вині,
А у вогні ми справжні віртуози…
В дурних статтях – дурні коментарі,
Твоє ім’я поганьблене сліпцями,
Але слова прозрінь – як світ старі:
Найбільшу владу мають над серцями.
Дивлюся вперше я в твоє вікно,
Ще день тебе я ледве знала.
Але тепер мені – не все одно,
Я хочу романтичного фіналу.
Моя дочка співатиме пісні,
А твій синок порине у науку.
Вікно в любов – не віко у труні.
Ходімо в світ, світ любить нас… Дай руку!»

І мої слова виявилися пророчими. Бо через два роки (а вони побралися) у них народився син.
Наталя ФЕДЬКО також розповіла про свої вподобання:
«Для мене найпершим і найдавнішим авторитетом був, є і завжди буде Тарас ШЕВЧЕНКО, я навчилася читати в п’ять років по «Кобзарю». Від нього я взяла те, що не боюся бути самотньою, бути сама собою, яка є, подобається це комусь чи ні. Мені здається, що трагедія багатьох митців і багатьох жінок – у тому страху самотності: а для того, щоб знайти щось в своїй душі, щоб потім поділитися цим знайденим із іншими людьми, самотність необхідна. Ще мені подобається Леся УКРАЇНКА, зокрема, - її драматичні твори, але у нас – різні темпераменти. Тому мені більше до душі Олена ТЕЛІГА. Це жінка-лицар і є для мене ідеалом, бо поєднання в собі лицарського і жіночого – це велика мудрість. І ще з Олени ТЕЛІГИ важливе таке: якщо трапляється така ситуація, що доводиться вибирати між коханням і покликанням, то це не кохання або – не покликання. Бо кохання – це те, що може тобі додати, а не відняти у тебе місію і мету. І, безперечно, мені Ліна КОСТЕНКО подобається. Для мене дуже важливою є класична музика. У музиці безперечними авторитетами є МОЦАРТ, БЕТХОВЕН, ВЕРДІ. Ці люди збагатили цивілізацію колосально. Важливо нести світло в собі».
Після тих п’яти збірок цього року вийшла ще одна, тільки вже колективна, під назвою «Світанкова палітра». І там є кілька віршів Наталі ФЕДЬКО. Серед них – ось цей, який дуже характерний для її сьогочасної творчості.

СПАДОК КАССАНДРИ

Якщо на руках у людини вмирає Віщунка
Людина приймає у спадок непроханий дар.
Тополі всміхаються осені тихо і струнко,
А дощ, наче злодій, налякано зиркає з хмар

Вагається дощ: «Може, скочить на землю, а може,
Не пізно в Ярила пробачення щиро просить?»
Я знаю: у долі всі рівні – кати і вельможі,
Тому і ридає планета на всі голоси.

Чому ж я страждання людські відчуваю за милю?
Навіщо мені знати долі чужі наперед?
Хтось вперто чекав, що для нього себе обезкрилю,
А я заховалась від нього в молитві дерев.

Можливо, кохання моє – то небес нагорода.
Мій лицар мене і любити, і вірить навчив.
Та знову натхнення моє не питається броду,
І воїни ночі для битви готують мечі.

Я вірю життю, а тому не цікавлюся, доки
Ходитиме дощ по безсонню засмучених стріх.
Не бійся нічого, надіє моя синьоока,
Бо там, де Ти є, і боятись, і плакати – гріх.

Прийняти колись я наважилась спадок Кассандри,
Він значно дорожчий за вілли й прикраси круті.
Цей спадок – незламного Духа омріяні мандри
І вірна Любов, що буває лиш раз у житті.

Кассандрам не вірять, їх люблять повчати поважно,
Їм ставлять діагнози мрійниць, дурненьких невдах,
Та я не боюся. Для натовпу я – недосяжна.
Живу одночасно у всіх паралельних світах».



Наталя Федько




На зустрічі в бібліотеці для дітей.


СТОРІНКУ ПІДГОТУВАЛА ОЛЕНА МАКОВІЙ

Статті
Категорія: ПРОСВІТА-КРИВИЙ РІГ | Переглядів: 1041 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: