PP

     П`ятниця, 29.03.2024, 15:29



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2011 » Серпень » 9 » Над «ТЕРЕТОРИЕЙ» (над Кривим Рогом) літав Чорний Ворон з Холодного Яру
18:21
Над «ТЕРЕТОРИЕЙ» (над Кривим Рогом) літав Чорний Ворон з Холодного Яру
ЧАСТИНА П’ЯТА
В цьому числі – завершення викладу тих відповідей, які дав на запитання криворіжців лауреат Шевченківської премії, заступник голови Національної спілки письменників України Василь ШКЛЯР, який побував у зрусифікованому Кривому Розі 12 травня нинішнього року. Та зустріч відбулася в приміщенні міського театру драми та музичної комедії імені Тараса ШЕВЧЕНКА. Як до, так і після його приїзду, на мою думку (попри навіть показушну акцію з відкриття пам’ятника козаку Рогу біля приміщення міськради наприкінці травня), рідне для мене місто з діда-прадіда, на жаль, більше всього ідентифікується тепер з тим написом на паркані в тому ж таки травні (а ми демонстрували його свої читачам у числі 9-му за поточний рік), де зазначалося: «ТЕРЕТОРИЯ ПОД ОХРАНОЙ…». А тепер – запитання й відповіді на них.
- Чимало молодих людей сьогодні не пов’язують своє майбутнє з Україною. Велике розчарування і у людей середнього віку. Стає трошки моторошно від того, що сильно віддалилося від національної ідеї молоде покоління. А що ми можемо зробити для цих молодих людей, щоб перекинути місток від тих борців за свободу й незалежність України, показаних у Вашому романі, у сьогодення й допомогти знайти їм віру в те, що Україна є і буде?
- Мені часто задають це запитання. Але я вважаю, що кожен повинен робити, що йому належить, на своєму місці. Я, наприклад, написав книжку, яка сколихнула справді багато сердець. І я щасливий, бо я досяг своєї мети. Я приїхав до себе в Звенигородку до себе на 9 травня. Я поїхав туди не святкувати 9 травня. А на риболовлю поїхав. А там підходить до мене один чоловік і розповідає, що хлопці молодесенькі, десь по 16 років. Створили осередок партії «Свобода».Вони хочуть пройти першими парадом з червоно-чорними бандерівськими прапорами, з прапором партії «Свобода» і з державним прапором України. Він розповів, що тих хлопчиків чоловік вісім чи десять, тож міліція зробить з ними, що захоче, а тому попросив, щоб я був із ними, і вони будуть іти попереду всіх цих «червоних», «білих»… І я поїхав. Більше того – я запросив ще декого, ми вишикувалися в колону, а там великий проспект Тараса ШЕВЧЕНКА, і ми пішли до пам’ятника Тараса ШЕВЧЕНКА. Для всіх, що були там, це було дико, бо це ж вперше в Звенигородці (це ж не в Києві, не у Львові, де вже звикли до цього),- коли проходили з бандерівськими прапорами… А я ще кажу до людей: «приєднуйтесь, панове». І ви знаєте, приєдналися три чоловіки… я їх потім записав. Поляк Цезар ЛЮЦЕХОВСЬКИЙ, болгарин Ніколай ВОЛКОВ і жид Олег ПЕРСОТ із Одеси. Ми стали в колону і пішли. І ви знаєте, там і міліція, і «Беркут» свій, і їм так хотілося нас… вони засмикались, але не наважилися. А ми першими йшли, і ці дітки, школярі… І воно їм запам’ятається, бо я сам знаю, як в ці літа запам’ятовується… І ми прийшли до пам’ятника ШЕВЧЕНКА, поклали евіти, зробили імпровізований мітинг. І тут теж смикнулася міліція, а я сказав: «Міліція – з народом. Ша…». І ніхто не втрутився. Виступили, заспівали «Ще не вмерла Україна». А особливо тій міліції, «яка з народом» «сподобалося», коли у відповідь на вигук «Слава нації!» кричали «Смерть ворогам!». – Тоді міліція «балдеет». Тож кожен повинен робити своє… Я, наприклад, ні разу в житті не купив російської газети, російськомовної. Це теж моя позиція. Дрібненька, маленька, але вона – моя. А ще один із тих молоденьких хлопців-«свободівців» говорив мені: «Не кажіть мені, що українська мова – солов’їна, не кажіть мені, що українська мова – калинова, бо я її любитиму завжди, до смерті, жза те, що вона – моя».
- Ось тут, Василю Миколайовичу, Вас питав один хлопець, що робити? Я теж – молодий і мені теж болить за Україну. ЩО робити? – НЕ «штокать», не «какать» навіть тоді, коли купляєте жуйку в ларьку, не соромтеся своєї мови. Що робити?.. Я – представник спортивної молодіжної організації, і ми знаємо, що треба робити. Знаємо, що не потрібно «впиватися» до смерті, не потрібно «колотися», не потрібно нюхати те, що не треба… Кого в нас міліція ловить?.. Тих, що, вибачте, підпісюють пам’ятники. Тож велика шана цьому роману Василя Миколайовича. І ми вдячні Василю Миколайовичу за це…
- Я так зрозумів, що треба завершувати й тікати?..
- Та ні, то я тут декому (повертається до залу). Не треба, друже, у відчай впадати.
- Тоді я на записки відповідатиму. Бо ці люди теж чекають відповідей, а вони першими написали. Ось один чоловік пише: «Ваше ставлення до міністра культури. Чи є він співробітником ФСБ?» А звідки я про це можу знати? Я так розумію, що хотіли спитати про міністра освіти. То про міністра освіти ТАБАЧНИКА, так?.. Щодо нього, то у мене є навіть орден такий, називається «Мисливець на ТАБАЧНИКА».
- «Скажіть, будь ласка (це знову записка), чому Ви надали роману відносно щасливого фіналу, залишивши Чорного Ворона живим?»
- Знаєте, коли я ще писав роман, то люди, які знали про це, професіонали, літератори, вони казали: «Роби в романі, що хочеш, тільки не вбивай Чорного Ворона».Та й народ не хоче вірити в смерть своїх героїв. Так, власне, я думаю, сталося і з отаманшею Марусею. Вона. Все-таки, мабуть, загинула… Як і Чорний Ворон… Та й за логікою твору, за змістом гасла «Воля України або смерть» такий герой гине. І я знаю про те, що ходила оповідь у тих краях, що коли Чорного Ворона вбили, його возили по всіх селах і «червоні» хвалилися, що все-таки вбили його. Такий велетень лежав на возі, що голова з одного боку звисала, а ноги – з іншого, він не поміщався в підводі. І через те я… я не скажу, що лишив його живим, я залишив просто відкриту кінцівку для читача, бо я його дуже шаную і залишаю місце для його роздумів, для власних рішень і свого бачення того чи іншого факту або образу. Так і про Чорного Ворона. Він легендарний. І ходять такі легенди про багатьох повстанців… Люди не хочуть вірити в смерть своїх героїв. І правильно роблять.
- І ще одна записка: «Я – від людей, які свого часу були членами КПРС, а зараз сповідують національні українські інтереси. Я, колишній комуніст, починаючи з початку з 90-х років почав пізнавати через українські національні джерела істину, а не отруєну інформацію, і зараз дію в лавах Запорозького козацтва. Як Ви, Василю Миколайовичу, ставитеся до таких людей».
- Абсолютно нормально ставлюся. Це звичайна еволюція. Та й для чого осуджувати всіх, хто був у партії, хто був комуністом? Тим більше, що були націонал-комуністи. І якби вони прийшли до влади, бо я впевнений, що вони швидше збудували б свою національну державу. Тому що, знову ж таки, згадуючи слова МІХНОВСЬКОГО, якщо тоталітарними методами задушили цю нашу землю, нашу націю, то такими методами жорстокими її треба й поновлювати. Та й зараз є добрі комуністи, такі, як Борис ОЛІЙНИК. А мені казали, що я ніколи не отримаю Шевченківську премію, бо Борис ОЛІЙНИК очолює Шевченківський комітет. А я казав: ні, навпаки, бо Борис Ілліч – це порядна людина, яка не дозволить плести там різні інтриги й торги, бо раніше, за так званих демократів, там обов’язково були торги, в тому комітеті. А при Борисові ОЛІЙНИКУ – ні, хоча він, я думаю, був проти мене. Але він створив атмосферу вибору без торгів, по совісті: голосуйте так, як хто вважає. Тобто, бачте, які є комуністи. Можна було його не поважати за якісь дії (це коли він свого часу пристав до СИМОНЕНКА, і це було для мене якось дико). А були ж і такі, які змушені були вступати до партії бо не можна було працювати позапартійному заввідділом у журналі, не міг ти поїхати у відрядження за кордон і так далі… Людина – це жива істота, а тому є момент пристосуванства у кожного. Ми ж народилися тут, у цьому світі, і мусимо тут виживати. Через це, коли прийшов у козаки Щ(аби ж це тільки справжні були, а не ряжені якісь), то це добре. А зараз же їх… подивишся – одні генерали, всі – в лампасах.
- Ви дуже багато й часто спілкуєтеся зараз з народом. Тому я прошу, будь ласка, скажіть всім (особливо вчителям української мови, інтелігенції, простим людям), щоб вони обов’язково передплатять на друге півріччя найкращу українську газету (вона – цвіт української нації) «Літературна Україна». Мені дуже прикро, що багатомільйонна аудиторія українських вчителів, професорів, викладачів… Як може ця газета мати тираж сім тисяч примірників?! Це просто ганьба. Коли я викладала російську (а я викладала російську мову і літературу), то всі передплачували «Литературную газету». Як можна таке пояснити? Донесіть до людей це моє прохання.
- Слухаюсь.
- Українці не зовсім обізнані зі своєю історією. Це ми спостерігаємо на кожному кроці. І я повинен сказати, що у нас дуже мало популяризаторів історії, мало художніх фільмів і мало художньої літератури історичної тематики. Тож я хочу Вас запитати стосовно сучасної української літератури: чи не завинила вона перед українцями, не розповідаю і не розкриваючи те, що Ви і Роман КОВАЛЬ розкрили, наприклад?
- Мені якось неетично відповідати на це запитання, бо доведеться якісь імена називати. А якісь не називати… Взагалі-то, я не знаю, завинила вона чи не завинила. Яка є, така є. Дивіться, вона останнім часом (даруйте за пафос) вийшла ледь не на передній край боротьби. – Та ж Ліна КОСТЕНКО, та ж Марічка МАТІОС, той же Роман КОВАЛЬ. Люди знову починають читати. І те. що сьогодні книжка українська видається накладом 100 тисяч, сьогодні навіть важко примиритися із цим сенсаційним фактом. Тому що в Росії видатні письменники виходять накладом 3, 5, 7 тисяч. А значить українською 100 тисяч – це все одно, що російський письменник видався б мільйонним тиражем. Через те мене дуже тішить, що слово цікавить українців. У нас завжди так було в історії, коли з наших рук вибивали шаблю, вибивали останню зброю, на зміну завжди приходило слово. Так, наприклад, було з КОТЛЯРЕВСЬКИМ після розгрому Січі, коли на руїнах з’явився перший твір живою українською мовою, потім – знову стагнація, занепад і здавалося, що ця нація ніколи не вибереться з безодні, аж раптом з’являється ШЕВЧЕНКО, який (можна сказати без перебільшення) врятував націю. Багато написано й сказано, щоб не робили із ШЕВЧЕНКА ікону, щоб не робили пророка але ж це так, бо, справді, що з нього не візьмеш, то все – пророцтво. Дивіться, як зараз дивляться на зірки, де там вони, на те, що НОСТРАДАМУС сказав, що десь через 200 років якась зірка туди-сюди… А цей чоловік конкретно каже: «І повій огонь новий з Холодного Яру». Він називає географічну назву, він називає повстання. Потім – знову літературний вибух у 20-ті роки, а потім – нищення… Вся річ у тім (я уже десь казав про це), що нам судилося жити у вічній боротьбі. Ось цей повстанський рух, потім нищення нас на генному рівні. Мене питають: що Вас вражає у цих хлопцях, у повстанцях, у цих лісовиках? А я кажу: радість боротьби. І потім цитую їм, де в романі Чорний Ворон каже: «І досі не можу собі пояснити, що то радість така була, яка тремтіла у всьому тілі перед кожним боєм, мов би жива істота? Серце співало, в очах розвиднялося, лоскіт бігав долонями…» І найвищою доблестю вважалася смерть у бою… Ось як нас змінено. Через те (і це я знову повторюю) нас завжди була меншість. Нас мало. Але тому ми маємо усвідомлювати, яка лежить на нас місія. Але ми все одно переможемо.
- Я вдячна Вам не тільки за те, що Ви написали такий роман, а й за те, що Ви зібрали в Кривому Розі стільки людей.
- У Львові я зібрав 7 тисяч, але сказав, що якщо в Кривому Розі зберу 50 чоловік, то це буде більше, ніж 7 тисяч у Львові.(А в залі в цей час було не менше двохсот криворіжців – РЕД.)

Підготував Сергій ЗІНЧЕНКО
На світлинах:




Василь ШКЛЯР роздає автографи.
Фото автора.
(ЗАКІЧЕННЯ)
Категорія: ПРОСВІТА-КРИВИЙ РІГ | Переглядів: 1019 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: