Упав з високого постаменту в ніч на перше жовтня пам’ятник Володимиру ЛЕНІНУ, творцю тепер уже колишньої «імперії зла», Радянського Союзу, прямо на вулиці його імені в Кривому Розі. Упав не з власної волі пам’ятник тому, що заклав її підвалини ще 30 грудня 1922 року, причому - на її ж руїнах, які ще й до цього часу залишаються панівними на території, України, проголошеної незалежною більше двадцяти трьох років тому.
Так, це руїни, бо в країні й досі господарює «совок», а не ми, вільні українці, «у своїй сторонці». Тим часом «наші воріженьки», надпотужно озброєні, вже окупували частину України, а ще частину наводнили терористами, бандитами й регулярними військами агресора із сьогочасної Московії. З тієї Московії, яка нарешті зняла свою маску так званого «старшого брата» - і ми побачили підземне гидомерне потворище Вія, що руками своїх сьогочасних виконавців розв’язало війну проти нас. Розв’язало, бо сказало, що тут, бачте, «прітєсняют права рускоязичних», а нещодавно навіть відверто натякнуло на геноцид у цьому питанні.
Про те, що та заява – наскрізь брехлива, відверто свідчить реальна ситуація щодо прав російськомовних у нашому місті, яке є за своєю протяжністю третім у світі (після Мехіко і Сочі), а за площею – друге в Україні (після Києва). Так, бо за останнім всеукраїнським переписом населення (2001 року) близько вісімдесяти відсотків тут вважають себе українцями. Але при цьому спробуйте знайти в газетних кіосках всеукраїнську україномовну газету! А щодо міських повністю україномовних і говорити не варто, бо їх тут просто немає. Хоча (де правду діти!) є все-таки одна, «Промінь Просвіти», але й вона виходить у світ мало не в умовах підпілля, бо вже цілий рік криворіжці не можуть її не те що купити, а навіть передплатити (оскільки не внесли до каталогу її дані через бюрократичну вимогу засвідчити її засновника, а того реального засновника місцева влада не хоче бачити, а тому і зареєстрували в його якості рейдерську організацію). Тож і виходить, що фактично в Кривому Розі (з подачі місцевої влади). українську державну мову зневажають, а російська (нині – державна мова нашого жорстокого і підступного ворога, а в тій «імперії зла» - «язик мєжнаціонального общєнія») і досі залишається панівною.
Тому так упевнено (а часто – й нахабно) себе почуває «совок», таке собі творіння «совєтской епохі», що не звикло мислити самостійно, а постійно перекладає свою відповідальність за свою державу на «вишестоящіх», щоб у тих за все «голова болєла», а йому – «ліш би дєньгі платілі і работу давалі». І його з тією рабською несамостійністю мислення і дій всюди використовують, агітують голосувати «за сваїх», організовують на всілякі заходи і фінансують ті, що насправді панують. Тому «совок» спокійно собі «живьот і працвєтаєт», а тим часом патріотично налаштованим вільним українцям (а тим більше - українським журналістам, по собі знаю) дуже важко зі своїм словом не те що до криворіжців достукатися, а іноді буває дуже важко навіть із посвідченням журналіста в руках потрапити на звичайне пленарне засідання сесії міської ради, бо доводиться долати міліцейські кордони «правохранітєлєй». А трапляється й таке, що гарячим пропагандистам всього українського навіть робочого місця у всьому цьому довжелезному й величезному Кривому Розі роками не знаходиться.
Однак приходять нові часи і є надія, що «совок» нарешті переведеться, а твердження про те, що «козацькому роду нема переводу», стане реальністю. Бо криворіжці мужньо воюють з ворогом, допомагають нашим оборонцям у тилу і скидають з п’єдесталів страшні символи минулої епохи, коли широко запроваджували «ленінську політику», в результаті якої гинули мільйони українців.

Сергій ЗІНЧЕНКО
Фото автора