Місто пульсує розмаїттям бажань його жителів, яких – сотні тисяч, і у кожного – свої проблеми і здобутки. Вкинуті долею на арену життєвих випробувань, далеко не всі вони розуміють, що кожному треба мислити самостійно, а не бездумно слідувати наказам свого начальства на роботі чи життєвим настановам більш багатих і успішних родичів, сусідів чи то просто знайомих. І якраз біда в тому, що вони звикли коритися вищестоящим і дослухатися до порад успішних, бо «так - легше: не треба відповідати за свої рішення», а тому – «нехай у начальства за те голова болить», та й взагалі «краще не висовуватися, щоб зберегтися». І ось такий «гвинтик-виконавець» ще з часів радянського минулого густо заполонив простори цехів, шахт і всіляких закладів та організацій на всю свою довжину третього за протяжністю міста у світі, яке залишило далеко позаду за цим «параметром» і Ньйю-Йорк, і Лос-Анджелес, і Париж, і Лондон, і навіть Пекін та Токіо і всі інші міста на цілій планеті, за винятком найдовшого й награндіознішого Мехіко та Сочі, яке розтягнулося вздовж моря. Це справді (разом із потугою його залізорудних глибин) найбільший уламок вчорашнього Радянського Союзу після його розпаду («імперії зла» за виразом Рональда РЕЙГАНА, одного з президентів США).
«Місто руди та металу» - так десь уже з півстоліття називають Кривий Ріг, у тому числі – за часів незалежної України.. Люди ж (у масі свїй), виходить, - як покірні й слухняні виробники-придатки до тієї руди з металом. А ними керують «верхні», щоб виробники невтомно трудилися на користь керманичів і славили їх за таке розумне, на їхній погляд, управління.. А якщо хто не згодний з таким ординським, за суттю своєю, підходом «вершників-зверхників», то нехай собі їде «куда-то за рубєж» або роками ходить без надії працевлаштуватися, або ж взагалі спивається від тієї безнадії та залишає цей світ для більш слухняних і «работящіх трудящіхся». Тобто, справді українським, з орієнтацією на демократичну Європу, тут навіть і не пахне.
Тому коли навіть усі місцеві керманичі домовляться і дружно одягнуть вишиванки й козацькі шаровари та на чолі з міським головою пройдуть проспектом Карла МАРКСА з вигуками «Слава Україні!», а після цього ще й одномоментно вклоняться Тарасу ШЕВЧЕНКОВІ, що стоїть пам’ятником на постаменті, я не повірю у щирість тих слів та дій, із ними пов’язаних. Бо ординський біс РУЇНИ зненацька помахає хвостом чи то з напізруйнованих тротуарів, чи то з мосту, що веде до аеродрому і далі - в Європу, чи то з вулиці Української або навіть – з площі Визволення з такими місцинами, що гостям із демократичної Європи може здатися, ніби це дороги й тротуари ще часів Другої світової війни. А також під час спілкування з місцевими керманичами вони зрозуміють, що з ними спілкуються не українською, а тією, якою шле і шле до кордонів України полчища сьогочасних ординців немилосердний цар-ворог.
Ось чому той пофарбований у кольори державної символіки України парапет «мосту в Європу», що веде з площі Визволення (на світлині), ні на краплю не вражає навіть натяком на патріотизм. Навпаки: біс РУЇНИ наочно демонструє, чиїми слугами є місцеві його правителі і наскільки вони «приручили» собі тих, що населяють сьогодні Кривий Ріг. І тоді стане зрозумілим, чому його, найбільший уламок вчорашньої «імперії зла», правильніше буде називати укРУЇНським.

Сергій ЗІНЧЕНКО