PP

     Четвер, 22.08.2019, 23:56



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2010 » Квітень » 22 » Юрій АНДРУХОВИЧ: «Натхнення – це десь там, у романтичній традиції 19-го століття»
22:02
Юрій АНДРУХОВИЧ: «Натхнення – це десь там, у романтичній традиції 19-го століття»
- Пане Юрію, що Ви можете сказати про Вашу участь у сьогоднішньому літературному процесі в Україні?
- Мені завжди стає сумно, коли чую словосполучення „літературний процес”. Хтось із моїх друзів пожартував, що це – не процес, а процесія. Тому краще – про авторів. У нас найцікавіші автори – це наймолодші: умовно кажучи, - двадцятип’ятилітні. І, мабуть, дуже суттєво, що вони увійшли в літературу в позацензурний час. Внутрішня свобода могла розквітнути. І мене дуже турбує згортання цієї свободи. Щодо себе особисто: я все ще дописую книжку, яка буде своєрідним лексиконом. Це буде 111 історій про 111 міст світу, у яких мені вдалося побувати. Вони розміщені в порядку абетки: одне за одним. І відповідно, якась химерна тканина виходить в часі і в просторі. А, крім того, найближче за часом - вихід мого альбому, музичного компакт-диску, який я записав із музикантами польського гурту „Карбідо”. Називається він „Цинамон”. І ось він має з’явитися днями, у квітні цього року. І буде тур у шести містах.
- Співпраця митців – це сьогодні важливо, на Вашу думку? В контексті хоча б поширення своїх поглядів, творчості…
- Співпраця митців – це щось таке, що виникає на рівні міжлюдських стосунків. І тут велике питання, наскільки наші співгромадяни мають можливість вільно пересуватися, подорожувати. Тому що це досить важлива справа: задля налагодження якихось контактів. Тому я сказав би так: ці двері завжди відчинені, але, знову ж таки, це не можна вважати якоюсь самоціллю. Я маю на увазі те, коли, наприклад, український митець каже: „Хочу бути відомим у світі”. Цим самим він ставить перед собою помилкову ціль. Насправді ж ціллю такою може бути лише одна: „Я хочу виразити себе, виразити те, що я думаю, і – зробити це якомога краще і повніше”. І от коли це вдається, тоді він і може стати цікавим для інших людей. І я сподіваюся, що у нас, в Україні, відбулися незворотні зміни. Зокрема, - у мистецькому середовищі. Тобто, є якісь такі речі, котрі вже не дозволяють змарнувати час і втратити ті позиції, які ми вже на сьогодні маємо.
А що Ви можете сказати про проблеми з перекладом. Адже від від цього залежить, як добре будуть знати ну літературу в світі.
- Безумовно, якщо брати українських письменників, то це – чи не найбільша проблема. Бо фахових, добрих перекладачів, здатних працювати з українськими оригіналами, у інших країнах насправді дуже й дуже мало. Але ситуація ця де-не-де змінюється. Скажімо, років вісім тому у Німеччині було важко знайти людину, яка б перекладала німецькою мовою сучасні українські романи. А зараз – це вже 4-5 людей. Цього, звичайно, страшенно мало, але все одно, це вже якийсь поступ. А, наприклад, у Великобританії, я фактично не знаю нікого з таких фахових перекладачів. Повинна ж бути державна політика, на запрошення тих іноземців, які бажають вчити українську мову або вдосконалювати володіння нею. Хоча б – заснуванням стипендіальних програм.
- А які на сьогодні Ваші вподобання щодо літературної творчості, яку роль має натхнення у написанні творів?
- Знаєте, я вважаю, що все це – дуже серйозне, особистісне. Так, відповідно до свого віку, я є читачем з великим стажем. Але що стосується сьогодення, можу сказати, що все менше й менше читаю художню прозу, романи. Але я не про те, що мені не трапляються хороші романи. Навпаки, - трапляються фактично саме такі. Та якщо говорити про мої сьогоднішні вподобання, то це передусім, література факту: спогади, листування, щоденники, навіть якісь, скажімо, туристичні путівники десь столітньої давності. Їх читаєш, як історичний роман.
А щодо натхнення, то з цим словом намагаюся поводитися обережніше. Я волів би його нині не вживати, бо воно для мене – десь там, у романтичній традиції 19-го століття. Натомість, я вірю в радість від писання твору. А ось вона відразу не з’являється. Мені потрібно розписатися, щоб отримати від цього задоволення. Я маю на увазі те, що коли щодня сідаю до роботи, то перших чотири-п’ять годин – це таке собі марудне витискання із себе речення за реченням. – Аж поки не впіймаю цю радість. І тоді встигаєш за наступні годину-півтори написати значно більше. Ось у такі речі я вірю. Тобто, це такий собі пошук хвилі, яку треба схопити. І вже тоді все починає виходити, складатися... І від цього всього ти отримуєш радість.
На світлинах:


сучасний український письменник Юрій АНДРУХОВИЧ;


його автограф для читачів часопису.

Категорія: ПРОСВІТА-КРИВИЙ РІГ | Переглядів: 1000 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: