PP

     Понеділок, 19.08.2019, 15:06



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2012 » Червень » 24 » Громадянська трибуна Твій шлях відомий, уторований…
18:45
Громадянська трибуна Твій шлях відомий, уторований…
З легким жалем, а ще більше із роздумами, перегорнув останню прочитану сторінку пройдених доріг Віталія Опанасовича КАРПЕНКА. Вона, 777-а сторінка, немов би повернула мене в середину 90-х років, коли гостро в черговий раз постало питання: «Бути Україні чи ні?!», і, відповідаючи 753-ій сторінці за теперішнього часу, автор, як і тоді, проводить паралелі пророчими словами: «… і все-таки вірю, що історична справедливість візьме гору, і Україна матиме українську владу, що замість Табачників прийдуть нарешті Тютюнники».
У цих словах я знову побачив могутній поступ головного редактора, а в своїх руках, як і колись, зігріваючі душу 200 опублікованих сюжетів у головному рупорі Спілки офіцерів України – «Вечірньому Києві».
Чи є сьогодні така газета, як «Вечірній Київ», не знаю, як і не знаю, хто був після Віталія КАРПЕНКА головним редактором. Із втратою газети я особисто втратив державницькі орієнтири і віру в те, що «ледачий, боязкий і бездарний Київ самостійно вийде з оренди кремлівської пропаганди».
Куди ми йдемо і чи взагалі йдемо? Якщо ведеться системний наступ на все національне українське в Україні, якщо суспільство не отримує інтелектуального продукту, і його щохвилинно бомбують, одурманюють., то де дорога виходу?
Звільнившись минулого року у запас, я неодноразово задавав і задаю собі питання, чи вірно зробив, що повернувся на Батьківщину? Служба у Збройних Силах сьогочасної України – це втрачені кращі роки офіцерської служби, невикористані можливості і нереалізовані знання. Запитання без відповіді постійно розриває моє серце і роз’їдає, як іржа, душу. Страждання краще переносяться вдалині, ніж у самій Україні. А якщо з часом розпізнаєш у тих, з ким закладав основи майбутніх барикад, характерні риси більшості українських гетьманів, як-то: зраду, обман, інтриги, то виникає бажання, хоч би на рік стати «народним комісаром». І все-таки сльоза жалю пробігла по моєму чолу, читаючи КАРПЕНКА:
«… Могилу густо оточила похоронна процесія чиказьких українців. Мітинг був коротким, з прощальним словом виступили лише двоє: представник від Америки і я від України. Слухали зосереджено і сумовито. Коли я поклав шкатулку і кетяг калини на кришку дорогої домовини, присутні, схвильовані цим фактом, не приховували сліз. У мене теж спазми стисли горло і на очі накотилися сльози…».
Рана втрати своїх батьків ще не зажила, і мати щоночі у снах стоїть біля воріт, виглядаючи морського офіцера. Тому своєчасно написану, як на мене, книгу «Уроки пройдених доріг» прочитав на одному диханні, і як би на короткий час знову став учасником тих чи інших подій, де ми йшли разом в ногу, плече до плеча з вірою у краще майбутнє свого народу.
Мої дороги подібні до доріг вчителя, який навчив мене писати, - Віталія КАРПЕНКА. Звільнившись, я жодного дня не пожалкував, що хам за мою майже 40-літню службу на підводних човнах і надводних кораблях мені, офіцеру, нагородженому вищими відзнаками Міністерства Оборони України, не сказав: «Дякую за військову службу!». Думаю, що для подібного Міністра Оборони це нормально. Тому що керівництво держави, що прийшло до влади, людину бачить тільки через скельця затемнених окулярів. Саме у пройдених дорогах КАРПЕНКА я знайшов для себе новий науковий термін – що таке «кадрова зброя»? Це зброя ланцюгової дії. Достатньо призначити одну невідповідальну особу керівником, як вона починає підбирати під себе таких саме невідповідальних підлеглих не за принципом «професійно – непрофесійно», а за принципом «комфортно-некомфортно».
Я особисто завдячую долі, яка звела мене з Віталієм Опанасовичем КАРПЕНКОМ. Саме завдяки йому у «Вечірньому Києві» було опубліковано більше десятка моїх інформаційно-аналітичних статей, матеріалів, які розкривали байдужість військового керівництва до соціально-побутових проблем військовослужбовців, його причетність до витіснення з провідних посад офіцерів патріотичного спрямування. Тому без всякого вагання, я став підписантом колективної праці групи письменників – Маніфесту української інтелігенції, а з часом, членом Президії Київського відділення Конгресу Української Інтелігенції. Газета «Вечірній Київ» стала рупором КУІн’у, де друкувалися важливі документи Центральної Ради Конгресу, гострі статті ініціаторів цього руху тощо.
Та, нажаль, сталося так, як у нас повинно було статися, коли на чолі «величезної народної енергії» став пасивний і лінивий до організаційної роботи, але великий умілець домовленостей з будь-якою владою – Іван Федорович ДРАЧ. Моєму перу належить одна з епіграм, яка суголосна його подальшим діям:

Іван Драч –кінорежисер і поет,
А не військовий полковник,
Словами своїми, як мед,
КУІн’у надів намордник


«…Усе це й привело до зневіри й збайдужіння тих, хто такі великі надії покладав на свою організацію. Йшлося до того, що Конгрес, який так бурхливо стартував восени 1995 року, почав зачахати…». І в кінці кінців спочив у Бозі.
Але повернімося до книги. Взимку 1996 року під час проведення чергового засідання Президії я попросив головуючого Віталія КАРПЕНКА зайти у кабінет КОЛЕСНИКА Степана Петровича, секретаря Спілки письменників України, лауреата Державної премії імені Тараса ШЕВЧЕНКА, автора знаменитого памфлету «Куди пливе ескадра?», де поінформував його про те, що з ним бажають зустрітися члени осередку Спілки офіцерів України з Академії Збройних Сил України на чолі з його головою генерал-майором Миколою ЦИБУЛЕНКОМ. Через кілька днів у колонці головного редактора газети появилася стаття «Державний переворот», а ще через певний час з’явився в нашій мові новий термін – «шмаровщина» (військовий негатив), який застосовується до певних посадових осіб і сьогодні. За непростим судовим процесом, що став наслідком публікації, спостерігало все українське суспільство. Суд Вечірка програла, але справу виграла: концепцію військової реформи ШМАРОВА було перекреслено, а сам Міністр позбувся крісла. Так народилася наступна епіграма, яка відобразила той складний і драматичний час:

Я не знищив Збройні Сили:
Помішав Карпенко й суд.
Так вони мене побили,
Захворів, пішов у блуд.


У тяжку годину, так завжди було в процесі історичного розвитку нашої Держави, людина у військовому однострої приходила на допомогу своєму народові. 27 червня 1997 року в незалежній газеті, відзначеній премією Фонду Тараса ШЕВЧЕНКА, «Вечірньому Києві» за №№133 – 134, вийшла моя чергова публікація «Потрібна диктатура».
Через 14 років я в праві задати собі запитання: «А чи знайшлася б сьогодні газета, яка змогла б надрукувати цей матеріал?». І відповідаю: «Ні, не знайдеться! Тому що таких в Україні вже немає». І тільки такий редактор як Віталій КАРПЕНКО, людина стабільних державницьких принципів, розумної впертості, з українським серцем і високими, чистими помислами, зміг!. Не побоявся, проявив у прийнятті рішення справжні бійцівські якості. Його пройдені дороги повернули мене ще раз до роздумів: чи потрібна сьогодні моїй Україні диктатура чи ні? І в черговий раз мені відповідає цитата моєї статті:
«… Що ми маємо зараз в Україні? Країна фактично позбавлена стратегічного курсу, населення зайняте виживанням, політика обмежується інтригами і кадровими змінами, а влада стала безвладною. Пануюча зараз у верхах ліберальна центристська ідеологія перебуває в кризі, а практика – в глухому завулку. Соціалізм ми вже будували, привид комунізму ще й досі бродить по затуманених головах, а номенклатурний капіталізм будується. Але в усьому винні ми самі, бо самі обирали до влади своїх гнобителів, здирників і злодюг. І жоден із них не покараний як державний злочинець.
Без радикальної зміни ідейних орієнтирів не може бути виходу з кризи. Реальне життя вимагає конкретних рішень. Хоч який тяжкий сучасний економічний стан України, справа не стільки в економіці, скільки в характері влади. Зараз владу не повинні формувати партії. Вони можуть тільки розпалювати далі пристрасті в хворому суспільстві і поглиблювати кризу. Ні політичні партії, ні голосування в парламенті не вирішать тих питань, які розв’язуються народами…».
Свою книгу «Уроки пройдених доріг» Віталій Опанасович КАРПЕНКО подарував мені з таким дарчим написом: «Анатолію ГРИЩУКУ – побратиму по боротьбі за Незалежність, глибокому аналітику і чесному офіцеру – з давньою симпатією». Отримати у прекрасній книзі у свій адрес такі слова маю за велику Честь!


Анатолій ГРИЩУК,
капітан 1 рангу, м. Київ.



Категорія: ІНШЕ | Переглядів: 536 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: