Ми завжди служили сусіднім державам. У нас виробилось почуття меншовартості. Ми ніколи не були першими і не претендували на першість. Ми сором’язливо замовчували свої досягнення, або з готовністю віддавали їх могутнішим сусідам.
Коли Іван ПУЛЮЙ відкрив нові промені, він не запатентував відкриття. Пізніше Вільгельм РЕНТГЕН повторив відкриття і тепер ці промені на його честь названі рентгенівськими.
Ми всі знаємо і захоплюємося романом Олександра СОЛЖЕНІЦИНА “Архипелаг Гулаг”, що на документальній основі показав злочини тоталітарного режиму. А на півтора десятиліття раніше (в 1950р) український письменник Іван БАГРЯНИЙ (Лозов’яга) створив такий же роман “Сад Гетсиманський” - теж на документальній основі, змінивши прізвище лише одного персонажа. В художньому плані він явно переважає роман СОЛЖЕНІЦИНА. Але шедевр Івана БАГРЯНОГО ми не знаємо, віддаємо перевагу творові із російської літератури.
Захоплюємося живописним полотном Іллі ҐЛАЗУНОВА “Сто веков” бо й справді є чим захоплюватись. Але чому ми не знаємо картин Генадія КЛЕНЗАРА із триптиха „Навала” (“Битва на Калці”, ”Падіння Києва”, ”Куликовська битва”), створених на десять років раніше (у 1980р), де вперше використана така ж багатопланова техніка. Знаємо полотна КУЇНДЖІ, САВРАСОВА, ШИШКІНА, ГЕ, ВРУБЕЛЯ, ПЕРОВА, МЯСОЄДОВА, МАКОВСЬКОГО... Але не знаємо своїх художників, які ні в чому не поступаються російським. Погляньте на картини ВАСИЛЬКІВСЬКОГО “Зима”, “Козача левада”, ”Отара на луках”, СВЄТОСЛАВСЬКОГО - ”Воли на ниві”, М.МУРАШКА - ”Над Дніпром”, ”Вид на Дніпро”, ПИМОНЕНКА - ”Весілля в Київській губернії”... та багато-багато інших, які не поступаються європейським зразкам.
А скільки ми дали для Росії славних імен!.. Великі російські: художник РЄПІН із Чугуєва, письменник ГОГОЛЬ із Миргорода, композитор ПРОКОФ’ЄВ із Донеччини, мандрівник МІКЛУХО-МАКЛАЙ із Малина, конструктор ракет КОРОЛЬОВ із Житомира, співак КОЗЛОВСЬКИЙ із Мар’янівки, що на Київщині. Ректор Києво-Могилянської академії Феофан ПРОКОАОВИЧ разом зі своїми професорами заснував Московський університет (за Петра I ), що тепер носить ім’я ЛОМОНОСОВА. Недарма Іван ФРАНКО у поемі “Мойсей” питав, звертаючись до народу: “Невже тобі... записано в сусідів бути гноєм, тяглом у поїздах їх бистроїзних?”. Більшість морських офіцерів у Петра I були випускниками Києво-Могилянської академії, бо лиш вона могла дати потрібні знання.
У Києві заснував музичну школу Микола ЛИСЕНКО. Випускники добре володіли мистецтвом, невдовзі на її основі було відкрито музичне училище, що славилося своїми випускниками. За рік до смерті в 1911 році Микола ЛИСЕНКО домагається відкриття консерваторії. А тепер вона носить імя Петра ЧАЙКОВСЬКОГО на тій підставі, що він вважав за доречне відкрити у Києві консерваторію. Ми не пам’ятаємо Петра Прокоповича, що майже 200 років тому винайшов рамковий вулик, яким тепер користується увесь світ.
Чи ось газета “Яблуко” однойменної політичної партії. Ніби ж по-нашому –“яблуко”, а далі - жодного рядка українською, все - на “общепонятном”, щоб зрозуміло було і „малоросу” і „великоросу”.
Виступи КУЧМИ, ЯНУКОВИЧА, ТІГІПКА, ЛИТВИНА, ЦУШКА, ЧЕЧЕТОВА, ТАБАЧНИКА, ГРАЧА, КИСЕЛЬОВА, СИМОНЕНКА, АЗАРОВА та інших державних високопосадовців (особливо у Дніпропетровську, Донецьку, Харкові чи в Криму) характерні тим, що вони при першій же нагоді переходять на російську, бо вони (бачте!) “русскоязычные”. То що тоді говорити про радіо чи телебачення наше обласне або криворізьке, де часто-густо тільки тема розмови звучить українською, а решта-російською. Те ж саме спостерігається і в навчальних закладах міста серед викладачів та студентів. На “Фабриці зірок” чи на відбірковому турнірі на “Євробачення” лише зрідка від когось із ведучих прозвучить українське слово. А пісні? - Англійські, російські, італійські, але не українські. То кого ж наші представлятимуть на “Євробаченні”? Чи, бува, не Англію або Німеччину? А може вже – Росію?
Ми прикрашаємо безликими серійними виробами свої квартири (люстри, металографіка, килими, паперові квіти, стільчики, вази). А чи не став би окрасою інтер’єру петриківський розпис (наприклад, - таріль художника НЕЧАЯ чи барвисті квіти САМАРСЬКОЇ, ЧЕРНУСЬКОГО, ПАНКА?... Отак і живемо у світі чужих речей.
Це все - плата за бездержавність. А винних - немає. Тож і пише Володимир ДОВГАЛЮК із села Кутиски, що на Тернопільщині, у своїй поезії “Хохли” (газета «Вільне життя»):
Не опольщились, не змадьярились,
Не потурчились-збусурманились,
Не знімечились, не обросіли-
На своїй землі змалоросіли. Славій.КАРПЕНКО, м. Кривий Ріг
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
