PP

     П`ятниця, 23.08.2019, 12:13



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2013 » Січень » 26 » До 95-річчя від дня народження Яра СЛАВУТИЧА Так сказав ПРАВДОНОСЕЦЬ: «Мій дух витає в дальній оболоні...»
23:38
До 95-річчя від дня народження Яра СЛАВУТИЧА Так сказав ПРАВДОНОСЕЦЬ: «Мій дух витає в дальній оболоні...»
Яр СЛАВУТИЧ, славний український письменник і педагог, народився 11 січня 1918 року, на території нинішньої Кіровоградщини Тоді його звали Григорій ЖУЧЕНКО., а Яр СЛАВУТИЧ – це його літературний псевдонім, який він почав використовувати в 1943-му році, підписуючи так свої твори.
Сам же він – із славного українського роду заможних людей, представники якого були сподвижниками і Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО, і Івана МАЗЕПИ. Як за його спогадами, то далеке дитинство було ситим і щасливим до того часу, поки в Радянському Союзі на селі не розпочалася так звана колективізація Ось як він згадує той переломний період у своєму житті (спогади ці були опубліковані 1993-го року в журналі «Бористен», що виходить у Дніпропетровську):
«Нещастя підкралося до нас у 1931-му році., коли почали запроваджувати колективізацію, себто творити колективні господарства…. Батько не виявив ніякого бажання йти, як тоді казали, «до комуни». Зрештою, ніхто не хотів позбуватися приватної власності, здобутої часто нелегкою працею. Отже, до осені 1932-го року ми були одноосібним господарством. Урожай тоді був багатий. Однак уже у вересні батько отримав «план до двору». Це значило: крім високого грошового податку, треба було віддати величезну кількість зерна, двоє коней, дві корови (для нас залишали поки що одного коня та одну корову), як також астрономічну кількість м’яса і майже тисячу яєць. Із великою тривогою в серці, батько цей «план до двору» виконав. Та не минуло й двох тижнів, як прийшла нова повістка про додатковий «план до двору». Віддавати вже не було чого. Передбачаючи голодну смерть, ми та інші господарі ховали рештки зерна в ямах, викладених соломою, – дещицю про чорний день. Ці ями потім засипали й заорювали так, щоб ніякого сліду не було. За невиконання додаткового «плану до двору», власне за відмову прилучитися до колгоспу, нашу родину призначили на знищення, себто на «ліквідацію куркуля, як класу». Незабаром це й відбулося. Однієї осінньої ночі, коли вже була посіяна озимина, настало руйнування нашого хутора, в якому ЖУЧЕНКИ прожили близько 300 років, ще з часу до гетьманування Богдана ХМЕЛЬНИЦЬКОГО. Опівночі наш хутір оточила озброєна зграя комсомольців на чолі з якимось комуністом, «із центру» (невідомо, районного чи обласного), очевидно, росіянином. Батька й мене, неповнолітнього, відразу заарештували, посадили на воза й повезли на станцію…».
Разом із іншими кількома хлопцями він втік з того потягу, куди посадили заарештованих, але вдома застав пустку. Як пізніше згадував, ті комсомольці-експроріатори «не лише все розікрали–розтягли, будівлі спалили, а навіть і колодязь засипали, щоб життя хліборобське тут нізащо не змогло відродитися». Тож він ледве-ледве знайшов маму із його сестрами в одному із сусідніх сіл, які потім переїхали до Кривого Рогу, а сам пішов працювати в одному з радгоспів пастухом. Але втрати жорстокого 1933-го торкнулися і їхньої сім’ї: у січні померла шестимісячна сестричка, а за нею – і дідусь. Потім було навчання: у школі і в інституті, публікація віршів, вчителювання, створення сім’ї і народження дитини – і знову пустка і відчай. Бо в 1943-му гітлерівці в одному із сіл спалюють його дружину Уляну разом із малесенькою, тільки ще народженою, її донькою. Із болем у серці Яр СЛАВУТИЧ у жовтні 1943-го року перебирається до Львова, а через дев'ять місяців – виїздить на Захід і ще через деякий час переходить польсько–чеський кордон. Потім поет потрапляє до Берліна з надією дістатися Англії, але не виходить. А далі через Берлін у 1945-му їде до Ваймара, а пізніше потрапляє в табір переміщених осіб у Авсбурзі, куди приходять американські солдати. Після виходу з табору стає слухачем на той час відновленого Українського Вільного Університету. Тут, у Німеччині, одна за одною, із під його його пера виходять три поетичні збірки: «Співає колос», «Гомін віків» і «Правдоносці». Українська діаспора Заходу із захопленням сприйняла особливо його ту третю книгу, назвавши її "збіркою збірок", а його самого назвала "правдоносцем", який утверджував ідеали ШЕВЧЕНКА, ФРАНКА і Лесі УКРАЇНКИ.
Після того, як в 1949-му році Яр СЛАВУТИЧ переїхав до США, він у Філадельфії вчителює в українській школі, а паралельно ще глибше вивчає предмет і стає студентом-аспірантом Пенсільванського університету, в якому згодом отримує ступінь магістра, а в 1955-му – ступінь доктора філософії зі славістики і перебирається в місто Монтерей, що у штаті Каліфорнія. Там, на запрошення Американської військової школи, він за новою зорово-слуховою методикою протягом п’яти років навчає американських вояків спілкуватися українською мовою. В 1960-му Яр СЛАВУТИЧ переїжджає до Канади. Адже там, в Альберті, у провінційних школах, на вимогу українських поселенців запровадили викладання української мови. Приймальна комісія Альбертського університету дуже прихильно поставилася до Яра Славутича. Тут він розбудовує курси української мови й літератури. За 23 роки своєї роботи й аж до виходу на пенсію відомий педагог випустив багато бакалаврів і близько десяти магістрів, які отримали докторанти в інших університетах і тепер викладають славістичні предмети абож просто працюють учителями. Адміністрація університету, визнаючи значний внесок свого професора, нагородила доктора СЛАВУТИЧА званням «заслуженого професора» (емеритус). Але робота в університеті на цьому не завершилася. Бо Яр СЛАВУТИЧ ще протягом шести років учив дорослих на вечірніх курсах при школі святого Мартина. Про це подбала Ліга українських канадських жінок, отримуючи відповідні фонди від провінційного уряду та міністра багатокультурності Канади. Крім того, Яр СЛАВУТИЧ багато пише, і не тільки вірші, а й багато наукових, дослідницьких праць. Серед них, наприклад, - потужне дослідження «Українська література в Канаді», яке він писав більше тридцяти років. А помер він в 2011-му році в місті Едмонтоні 4 липня 2011 року й похований на цвинтарі святого Михайла.
Потужно й водночас проникливо звучать сьогодні для нас, українців, його вірші. Як, наприклад, ось ці рядки:
«Мій дух витає в дальній оболоні
Поміж ланів, де в теплому полоні
Могили сонцем золотять верхи,
Де сталлю плуга зорані шляхи
Ховають подвиги старих походів.
Невтомний дух мій завжди віднаходив
Правдиві карби й посягав туди,
Де в наглий вал захланної орди
Шугала шабля, пристрасно-весела,
Де коні рвали ковані зумбела
І за гетьманську красну корогов
Полки найкращу проливали кров».
Написав Яр СЛАВУТИЧ багато, бо працював натхненно і плідно, та за часів Радянського Союзу він в Україні був майже невідомим. І тільки після здобуття Україною незалежності ми всі тепер маємо можливість познайомитися з творчим доробком цього письменника, який свого часу працював і творив також і на криворізькій землі. В 1991-му році вийшла його збірка "Слово про Запорозьку Січ", а в 1992-му - "Шаблі тополь". Також – твори в двох та п’яти томах, а ще – мартиролог українських діячів культури, понищених і репресованих кривавим сталінським режимом, під назвою "Розстріляна муза".
Одним із тих криворіжців, які зустріли Яра СЛАВУТИЧА у вже незалежній Україні, які потім зустрічалися з ним далеко не раз, був український письменник (нині – редактор журналу «Кур’єр Кривбасу» і лауреат Шевченківської премії) Григорій ГУСЕЙНОВ. І ось що він коротко розповів про ті зустрічі :
«Мені, мабуть, одному з перших криворіжців, вдалося з ним познайомитися. Це тому, що я отримав листа від Миколи МИКОЛАЄНКА з Дніпропетровська, який з Яром СЛАВУТИЧЕМ товаришував ще до війни в Кривому Розі, вони вчилися разом у Запорізькому університеті, а після війни роз’їхалися. Я отримав того листа про приїзд, але до того я ніколи не чув того прізвища. А потім він зателефонував і повідомив, що прибуде на ту автостанцію в Кривому Розі, що біля центрального ринку. Ми зустрілися, він був гарно одягнутий, відрізнявся від інших: на ньому був гарний макінтош, на голові – якась кепка. Ну. відчувалося, що це іноземець. Він потім ночував у мене вдома, це була неймовірно приємна зустріч: і для мене особисто, і для моєї дружини, і взагалі для моєї родини. Словом, це було справжнє відкриття нової особистості. Він подарував свої книжки. А потім, коли приїздив (а це було, як правило, щороку), то їхав до своєї сестри в село. І це для мене був просто подарунок долі, бо я через нього робив для себе відкриття. Зокрема, - про письменників, про яких ми тільки-тільки дізнавалися (починаючи з того ж Євгена МЕЛАНЮКА, з яким Яр СЛАВУТИЧ був у приязних стосунках).
А далі у нього виникла ідея поїхати на батьківщину, що біля Гурівського лісу, де був родинний хутір і де свого часу арештували і його батька, і його самого. І ми поїхали. Це було зовсім голе місце, збереглися там тільки дві старі груші. Ми з великими труднощами знайшли ямку, де колись було родинне приміщення. І це був дуже-дуже сумний момент. До того ж, тоді була вже пізня осінь… А потім я його повіз у ту школу, де він хлопчиком навчався ще до війни. І ми зустрілися з дітьми, для яких ця зустріч стала справжньою екзотикою…Це все були такі моменти, які дуже вплинули на формування моєї особистості. А тому його недавній відхід примусив мене замислитися над тим, а ким же він є для Кривого Рогу. І я вважаю, що він – це одна з духовних вершин. Це великий приклад життя для багатьох. І, на мій погляд, у Криворізькому історико-краєзнавчому музеї повинна бути хоча б невеличка експозиція про нього, про його життя і творчість. А на уроках краєзнавства, української мови, української літератури треба про нього розповідати і цитувати його твори. Адже він блискуче володів словом…».
Хоч іде вже третє десятиліття відтоді, як Україна стала незалежною державою, та все одно мало ми ще знаємо про наших українських письменників. Зокрема, - тих, творчість яких була пов’язана з Кривим Рогом. І мова йде не тільки про увічнення пам’яті, а про те, що ми маємо вивчати творчу спадщину. І Яр СЛАВУТИЧ у цьому сенсі – чи не найважливіша постать, оскільки й до цього часу мало вивчена. Хоча б через те, що більшість свого життя він провів за кордоном, але при цьому був постійно патріотично налаштованим, про що красномовно свідчать його твори. Як і ось цей полум’яний сонет під назвою «Трофеї»:

Мій кожен день довершує звитягу!
І кожне слово зроджує трофей!
Для серця й мозку вибраних людей
Підняв я стяг наснаженого змагу.
Не з дальніх обріїв архипелагу, -
Для спраглих тем, для значности ідей
Черпаю з тебе силу, як Антей,
О земле пращурів, що знали звагу!
Здобута в снах, омріяна мета
В державу слів на подвиг Прометеїв
Мене веде, як Ліра золота.
І снаговиті вицвіти трофеїв
Карбами слави, що походу ждуть,
Мені в майбутнє позначають путь.


Підготувала Олена МАКОВІЙ.

На світлинах:

Яр СЛАВУТИЧ в 1998-му році і в молодості;


обкладинка його книги «Слово про Запорозьку Січ» та автограф на ній для криворізького письменника Григорія ГУСЕЙНОВА.
Категорія: ПРОСВІТА-КРИВИЙ РІГ | Переглядів: 736 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: