 25 лютого до «Свободи» надійшов лист з Києва від Наталі КОТЕНКО: «Я мешкаю в Києві, навчаюся в аспірантурі Києво-Могилянської академії. Співпрацюю Міжнародним благодійним фондом і видавництвом «Смолоскип». Я шукаю інформацію про мого прадіда Якова Мартиновича ЛАВРЕГУ. Він жив у селі Почапинці Черкаської області. Був репресований, розстріляний 1937 року, проходив по церковній справі. 1997 року Священий Синод української Православної Церкви приєднав його до лику святих новомучеників черкаських. У газеті «Лисянщина» (25.09.1966) я знайшла статтю «З пам’яті не викреслити» - це розділи книжки Лева ХМЕЛЬКОВСЬКОГО «1937. Книга-документ про репресії комуністичної доби» (Видавництво «Стефану, 2002). Саму книжку я поки що не знайшла ніде в Києві. У згаданій статті розповідається історія мого прадіда Якова ЛАВРЕГИ і його родича Самсона ЛАВРЕГИ. Я дуже хотіла б знайти архівні матеріали про мого прадіда».
Уже багато років тривають такі пошуки. Часто вони зумовлені надією, що рідні люди, арештовані у 1937-1938 роках у сталінських таборах, пережили репресії. Таку надію підказав людям сам кат – НКВД.
Я теж мав два свідоцтва про смерть арештованого НКВД дідового брата Олімпія. У першому стверджується, що Олімпій помер від тяжкої недуги 1943 року в місцях позбавлення волі, в другому значиться, що його розстріляли відразу після арешту в 1938 році. Брат мого діда був волиняком, воював у війську Симона ПЕТЛЮРИ, а потім намагався заховатися від репресій у російському місті Ростові. Не пощастило.
Подвійне зазначення смерті жертв Великого Терору 1937-1938 років – не випадкове. Арештовували вночі, а вранці батьки, дружини, діти починали обхід органів влади з запитаннями, де тепер син чи дочка, чи можна йому принести їжу та одяг? Доводилося стояти у довжелезних чергах, щоб почути брутальну, з лайкою, відповідь про те, що побачення і пакунки заборонені. Щоб уникнути розпитувань, в органах НКВД з’явилося визначення, що арештовано засуджено на 10 років ув’язнення без права листування.
Певною мірою це заспокоїло стривожене суспільство. Люди були привчені беззастережно вірити «своїй, народній владі». Вони вважали, що без причини не арештовують, не засуджують, а коли вже засудили на 10 років, треба чекати на закінчення терміну і повернення близької людини.
Відомий літературознавець д-р Володимир ПОЛІЩУК у книзі «Вінок лавровий, вінок терновий» у 2000 році писав про поета Степана БЕНА (БЕНДЮЖЕНКА), якого розстріляли в Черкасах 1 листопада 1937 року, а його дружині звично повідомили, що її чоловік засуджений на 10 років без права листування. Коли 10 років мингули, їй видали свідоцтво про смерть в’язня 14 грудня 1943 року від бронхопневмонії.
Поява сфальшованих свідоцтв про смерть в’язнів у таборах від різних хвороб була викликана закінченням 10-річних термінів, на які нібито ув’язнювали арештованих впродовж 1934-1938 років. Сімї жертв Великого терору розуміли, що одні могли справді померти в сталінських таборах, інші після звільнення могли знайти собі притулок в далеких краях, але чому ж ніхто взагалі не повернувся додому? Відкриття правди про масові розстріли загрожувало владі втратою довіри народу. І кати з НКВД знайшли вихід.
Вигадка походила від начальника спецвідділу НКВД полковника КУЗНЕЦОВА. Який у 1945 році звернувся з відповідною пропозицією до народного комісара внутрішніх справ СРСР Лаврентія БЕРІЇ. Полковник писав6 «В майбутньому на запити громадян про місце перебування їхніх близьких родичів, засуджених до вищої міри покарання у 1934-1938 роках колишніми трійками НКВД, Воєнною колегією верховного суду СРСР із застосуванням закону від 1 грудня 1934 року і в особливому порядку, повідомляти їм усно, що їхні родичі, відбуваючи термін покарання, померли в місяцях ув’язнення НКВД СРСР».
Вигадка сподобалася Л.БЕРІЇ і він наказав своїм заступникам Всеволодові МЕРКУЛОВУ, Василеві ЧЕРНИШОВУ і Богдану КАБУЛОВУ спільно підготувати відповідний документ. 29 вересня 1945 року ця трійка підготувала проект, який негайно набув сили закону. Державні органи заходилися вигадувати місяця, дати і причини смерті давно розстріляних жертв великого терору.
Але наспіла друга, повоєнна хвиля репресій. Нові жертви впали від куль радянських катів. 18 серпня 1955 року президія Центрального комітету Комуністичної партії Радянського Союзу (ЦК КПРС) вирішила продовжити кампанію брехні і доручила голові КГБ СРСР Івану СЄРОВУ повідомляти сім’ї розстріляних на смерть їхніх родичів від захворювань у виправних таборах. І. СЄРОВ наказав у випадку звертань громадян із запитами про розстріляних реєструвати їхню смерть у відділах запису актів громадянського стану (ЗАГС) і видавати посвідки про смерть з вигаданими датами смерті (визначається в межах 10 років від дня арешту) і причиною смерті («приблизною»).
11 січня 1957 року було розроблено навіть форму свідоцтва про смерть, у якому значилося: «За виявленими даними (вписати потрібне прізвище) помер в місцях ув’язнення (вписати дату і причину смерті)». Нову форму впроваджено наказом генерала армії І. СЄРОВА.
Дати смерті і її причини вигадували при заповненні бланків, найчастіше вказували нелегкі роки Другої світової війни 1941-1945. проте у ряді випадків пізніше доводилося робити уточнення. Коли готували радянські. Енциклопедичні словники в 1958 і 1982 роках. То написали, що уродженець Одеси, популярний письменник Ісаак БАБЕЛь помер у таборі в 1941 році, тоді як насправді його розстріляли 27 січня 1940 року.
У 1991 році київське видавництво «Радянський письменник» випустило довідник «З порога смерті. Письменники України – жертви репресій», у якому про багатьох літераторів сказано, що вони були розстріляні одразу після арешту, але в ряді випадків усе ще продані вигадки НКВД. Зокрема, зазначено, що Дмитро БОРЗЯК помер 1939 року «від невиліковної хвороби», Дмитро БУЗЬКО помер у 1943 році «від крупозного запалення легень» (тепер відомо. що він був страчений у 1937 році), Михайло ДРАЙ-ХМАРА помер у 1939 році «від ослаблення серцевої діяльності». Микола ДУКИН помер у 1943 році «від легеневої хвороби», Дмитро ЗАГУЛ помер «від паралічу серця» у 1944 році, розстріляний у 1938 році Пилип КАПЕЛЬГОРОДСЬКИЙ нібито помер у 1942 році «від запалення легень». Володимир КУЗЬМИЧ помер у 1943 році «від виснаження», страчений у 1937 році Іван МАЛОВІЧКО нібито помер «від запалення легень» у 1942 році. Цей перелік можна продовжити, але варто зауважити, що у ньому значаться лише ті, кого розшукували близькі їм люди. Доля багатьох так і залишилася нез’ясованою.
Прикметно, що одним з перших намагався з’ясувати правду щодо розстріляних голова КГБ СРСР, уродженець села Григорівки Дніпропетровської області Володимир СЕМИЧАСТНИЙ. У 1963 році він звернувся до ЦК КПРС зі службовою заявою, у якій, зокрема. писав: «Повідомлення громадянам вигаданих дат і обставин смерті близьких ім. осіб ставить органи державної безпеки в сумнівне становище, особливо при оприлюдненні в пресі дат смерті осіб, які мали в минулому заслуги перед партією і державою. Крім того, реєстрація смерті розстріляних осіб за рішенням позасудових органів з наведенням в документах вигаданих термінів їхнього перебування в місцях ув’язнення ставить членів їх сімей в нерівні умови з членами сімей осіб, розстріляних за судом».
Отже, В.СЕМИЧАСТНОГО непокоїло лише ускладнення діяльності КГБ, а не виявлення та осудження злочину його авторів. Водночас він запропонував повідомляти дату розстрілу лише тим заявникам, які зверталися з запитами вперше, а решту залишити з повідомленою їм раніше брехнею. В.СЕМИЧАСТНИЙ навіть мав для цього обґрунтування: якщо в 1959 році за розшуком своїх близьких звернулося 36225 осіб, то за вісім місяців 1962 року – лише 8018 осіб. Отже, зацікавлені в цій справі поволі помирають, і невдовзі їх взагалі не залишиться. Відновлення історичної правди голову КГБ не турбувало.
Після 1963 року і майже до остаточного розпаду СРСР у рядку свідоцтв «Причина смерті» ставилася риска. Не «розстріл», а риска. Брехня тривала далі…
Левко ХМЕЛЬКОВСЬКИЙ,
газета «Свобода», число 17 за 27 квітня 2012 року.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
