Радянська влада масово перейменувала селища з татарськими назвами, які були не лише в Криму. Приміром, на Херсонщині у зв’язку зі ще «єкатерининським» витісненням ногаїв за сто з гаком років ойконіми пройшли певну еволюцію і звучали вже трохи по-українському: Келигеї (стали Гладківкою), Чалбаси (Виноградове), Юзкуї (Фрунзе), Керменчук (Гаврилівка), Агаймани (Партизан) тощо. У Криму змінено навіть ті назви, які свідчили про присутність слов’янського етнікуму: наприклад, Ак-Чора Руська неподалік Старого Криму стала Долинним, а с. Китай коло Керчі перетворилося на – спробуйте вимовити – Лібкнехтівку. Під спільну гребінку потрапили й народи, які особливо перед титульною нацією не завинили: с. Шльонзаки коло Буська стало Підлісним, с. Вейсманівське поблизу Городка – Залісним, Жидатичі недалеко від Львова – Гамаліївкою, с. Жидовичі побіля Перемишлян – Житовичами, чеська Якубовка в Криму – Зерновим, Молдова неподалік Скадовська – Андронівкою, Старошведське над Дніпром – Зміївкою.
Уніфікація станова
Ще одним напрямком у затиранні історичної правди в назвах стало вимивання шляхетсько-дворянського та царсько-королівського елементів. Тож не мали шансів залишитися на мапі Галичини Великі і Малі Фільварки (Пригородок Великий і Малий) Ляшки Королівські (Ліски), Шляхта (Гайовий), Солтиси (Червоне), на Волині Бискупичі Шляхетські (Соснина), Преображенське (Гайове), а на мапі Півдня Султанівка, яка так називалася, оскільки коло її берега було розбито султанські кораблі, стала Южним, Цареводар (Правдиним), Уварове – Запорізьким. Відповідно класи, пригноблювані царатом, також мали право реабілітації через назви: с. Батраки на Херсонщині змінено на Довге, а Британи – на Дніпряни. За шляхтою і царями комуністична влада змінила також назви, які були пов’язані з релігійністю та культом. У тій же Херсонській області Янголи перейменували на Передове, Хрестівку – в Степове, а у Львівській – хутір Ксьондзи став Садком, хутір Божа Воля – вдумайтеся! – Божеволівським, Чесний Хрест коло Володимира-Волинсь¬кого – Світанком.
Від гріха подалі перейменовували під аргументацією «немилозвучності». Так, хутір Америка на Галичині «впорядковано» як село Велике, хутір Шахрайка в тому ж Великомостівському районі став Карпівкою, с. Пархач там же – Шевченковим. Під Винниками хутір Жлоби названо Подолом, хутір Хами поблизу Жов¬кви став Крутою Долиною, хутір Пердуни побіля Яворова – Долиною. На Волині в 1964 р. перейменовано стародавнє село Свинюхи, яке згадується в Іпатіївському літописі. Місцеві жартують: «За чесну працю, за хліб та сало село Свинюхи Привітним стало». Того ж року змінено назву Пулганів коло Луцька на Промінь, яку дослідник Віктор Шульгач схарактеризував як таку, що «належить до ідеологічних найменувань з мінімумом мотивації». Подібним чином висловився він про перейменування села Пузів у Володимирі-Волинсь¬ко¬му районі на с. Зоря: «Назва меморіального характеру з мінімумом мотиваційних засад та історичної інформації, закладеної в ній».
«Нова сорочка» для України
Більше року тому міськрада Цюрупинська вислала до столиці прохання перейменувати місто на Олешки. Історія Олешшя сягає часів Київської Русі, коли в пониззі Дніпра існував центр торгівлі. У кордонах Оттоманської Порти діяла одна з Січей – Олешківська. З містом, окрім такої «визначної» особи, як організатор голоду 1921 р. Олександр Цюрупа, пов’язані імена драматурга Миколи Куліша та засновника Херсонського краєзнавчого музею Віктора Гошкевича. Резонне запитання: де відповідь президента, який невпинно говорить про необхідність «одягти на Україну чисту сорочку»? Часи, коли «сам по собі» луганський Комунарськ повернув назву Алчевськ, львівська Жовква відмовилася бути Несторовим, тернопільський Язловець – Яблунівкою, минули давно. А в чергу за Цюрупинськом, можливо, колись стануть Артемівськ (Бахмут), Слов’янськ (Тор), Торез (Чистякове), Шахтарськ (Катик) і кілька Первомайських та Красноармійських. Це, зауважмо, міста, – села до такого самоусвідомлення не дійдуть, – одна з частин згаданої вище Гладківки (Келигеїв) під час поділу на два села не придумала нічого ліпшого, ніж назватися Таврійськом.
Роман КАБАЧІЙ,
Журнал «Український тиждень», №10 за 2009 рік.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
