Коли працюєш на дачі, то завжди час плине швидко, а щоб зробити якомога більше, кожного разу працюєш до заходу сонця, а вже потім у темряві крокуєш додому. І незмінно в дорозі зі мною постійний супутник – візок. Завжди що-небудь та везу з огороду. І цього разу візок був з вантажем – я на той час копав картоплю. Десь на півдорозі мене наздогнав якийсь чоловік. Уже зовсім стемніло, і я не придивлявся до нього. Проте він не обігнав мене, а набився в помічники. Мене це здивувало. Ось уже років із п’ять я їжджу з цим візком на огород, і ніхто мені не допомагав. Подумалося, певно, п’яний мій помічник. І я не помилився. Дорогою ми поговорили про врожай, про погоду. І раптом його начебто щось кольнуло: - Слухай, а у тебе щось говірка не наша! Ти звідки? - З України. - А як же сюди потрапив? -А я тут шпигуном працюю. Дізнаюсь, які де ціни на продукти, на товари і везу ці дані на Україну. Але й там часу даремно не витрачаю: так само на цінах спеціалізуюсь і везу інформацію до Росії. - Але ж, ти й розвеселив мене, - заспокоївся супутник Мені ж було не до веселощів, бо не вперше у мене про це запитують. Адже всього лиш років десять тому навіть приводу для цього не виникало. Всі жили в дружній, інтернаціональній родині і не розрізняли хто росіянин, хто українець, а хто татарин. Зараз же всі мов із ланцюга зірвались. І це ж не тільки наші проблеми. Такі ж проявилися і в Нагірному Карабасі, і в Чехословаччині, і в Грузії, і в Югославії. Невже це вплив на психіку людини спалахів на сонці? З того часу минув рік, і я знову пізно ввечері дорогою з огороду зустрівся з тим же супутником. Він знову був напідпитку, і я поцікавився: - Коли ж ти працюєш на дачі, якщо ти завжди напідпитку? - А я там не працюю, я там тільки відпочиваю. - А хто там працює? - А жінка для чого? - А вона у тебе домогосподарка? - Чому ж, працює. Та що в неї за робота! Двійко рядків напише, потім з подругами чайку поп’є, а там і перерва. А після обіду – те ж саме. А я на роботі цілісінький день печу, тому на дачі я тільки природою та пляшкою цікавлюся. І цього разу він допомагав тягнути візок, але відчувалося, що він занадто перебрав. Ми знову поговорили про врожай, про погоду, і раптом він зупинився як укопаний: - Слухай-но, поверни мені Крим! Я знав, що сперечатися з п’яним чи щось доводити - марна справа, тому я прямо запитав його: - А для чого тобі Крим? - Як для чого? Я буду там відпочивати! - А ти знаєш, скільки рублів на день обійдеться тобі Крим? - То і що з того, я маю три тисячі, і я хоч зараз зможу спокійно витратити їх на відпустку. - Так ось, на день тобі Крим обійдеться в 500 рублів. А це значить, що ти лише тиждень там зможеш відпочивати. І це. не рахуючи дороги. Отож, готуй тисяч п’ять рублів, і це лише на один тиждень. - Таки чималенько. Але ж ти там відпочиваєш щорічно? - Ні, я там не відпочиваю – не маю я таких коштів. - І все ж таки мати Крим престижно. Адже він кров’ю дістався моїм пращурам, а ти маєш його задурно. - А що цей престиж для тебе чи для мене? Зараз у Криму може відпочивати президент України, нові українці. Якщо я поверну тобі Крим, то там будуть відпочивати інший президент і нові руські. А ми з тобою як відпочивали кожного року на дачі, так і будемо відпочивати. А на Крим ми з тобою грошей не зберемо. - Для чого ж тоді суперечка? - Саме про це і я кажу. І ми дружніше, вже інтернаціональним кроком, рушили дорогою далі.
Михайло КОШМАН,
ВІД РЕДАКЦІЇ: цю історію нашого земляка-січеславця, якого доля закинула до Тули, у 2000 році опублікувала газета «Знамя». Переклад з російської Миколи КОРОБКА.
|