З МОМЕНТУ захоплення влади в Росії більшовики запровадили тотальне нищення всіх, хто не поділяв їхньої марксистсько-ленінської теорії чи мав свою власну думку. Не оминула ця доля і священнослужителів. Більшовики вели богоборство настирливо, впроваджуючи в суспільну свідомість безбожний атеїзм. Руйнувалася духовна культура, нищилися храми, які народ зводив віками. Не щадили навіть перлин церковної архітектури. Ці факти замовчуються сучасними комуністами, вони на чолі з Петром Симоненком стали навіть палкими прихильниками Московського патріархату. А за часів більшовизму у нашому місті була закрита і згодом розвалена дерев’яна церква на вулиці Першотравневій, у селі Тритузному із переданого Придніпровському хімічному комбінату храма було зроблено сарай, все церковне спорядження було розграбоване або знищене, долі людей перевернуті й покалічені.
Родина Клима та Лукії Снитьків була велика. Імена новонародженим давалися згідно з християнським звичаєм. Українець – значить, повинен мати православне ім’я, а не якесь там Трактор чи щось чужинецьке. Тому в родинах панували імена Векла, Килина, Катерина, Ганна, Палажка, а серед хлоп’ячих імен – Яків, Павло, Хома, Іван, Василь, Микита та інші. А оскільки сім’я була велика, то необхідно було і домашнє господарство організувати, і роботу на стороні знайти, щоб її прогодувати. Тому працювали всі, хто як міг. Мати Лукія вправлялася вдома: порала дітей, варила їсти. Батько Клим, крім того, що порався зі старшими дітьми на огороді біля хати, збудованої з лози та глини, що вистояла по сьогодні цілих 135 років, мав ще леваду за нинішньою залізничною станцією «Баглій». Вирощували там картоплю, цибулю, кавуни, різну городину, яку й охороняли. До того ж батько працював ще й на хурі, підвозив місцевим торгівцям-євреям крам.
Отак тоді жилося: ті, хто наполегливо і тяжко працював, жили в достатку, а хто ледачкував, жили бідно, навіть злиденно. У ті часи, в основному, не вистачало одягу та взувачки. І моя мама Ганна розповідала, що, для того, щоб піти погуляти, треба було комусь посидіти вдома і віддати взувачку, сестра сестрі чи брат братові, роблячи це по черзі. Батько моєї матері заохочував дітей за чесну працю. Із зароблених грошей він виділяв на купівлю дітям чи матерії на пошив спіднички або кофти, чи на купівлю взуття. Та коли наставали часи, що можна було йти на поміч батькам, діти йшли на роботу чи в найми. Цей час настав і для моєї мами Ганни. Її вирішили віддати до місцевого священика Костянтина Булахова, що був настоятелем храму по вулиці Першотравневій.
У ті часи це була гарна дерев’яна церква з чудовим різьбленим плетінням по дереву, з прекрасним іконостасом. Металева огорожа була оздоблена церковним орнаментом. Мама мала гарний голос, співала псалми, чому, уже пізніше, маючи дітей, навчила і нас із сестрою Галею.
Мама доглядала двох дітей священика – Наталю та Ніну. Мама і родина священика тісно здружилися. Вони видали маму заміж і подарували ікону Миколи-Чудотворця.
Та настали часи безбожного атеїзму, чинилися провокації, до церковної громади підсилалися підбурювачі, щоб внести розбрат серед віруючих. Священик Костянтин докладав усіх зусиль, щоб примирити мирян. Церкву то закривали, то відкривали. Щоб позбавити релігійного впливу, було вирішено забрати у отця Костянтина його дітей. Мама ще ходила прибирати і стерегти його домівку, яка була поруч із церквою. Отець Костянтин з дружиною були вкрай засмучені тим, що влада так жорстоко втручається в їхнє особисте життя. Вони побивалися за дітьми, яким не дозволялося зустрічатися з батьками і за що карали і батьків, і дітей. Щоб якось побачитися, вони виходили на вулицю Першотравневу, де стояла церква, йшли по різні боки вулиці і лише словами перекидалися про свою недолю.
Ось так комуністична влада свідомо руйнувала український уклад життя, творила над народом насилля, нав’язувала непритаманний спосіб життя. І тут можна навести слова одного з українських поетів, сказаних стосовно намірів гітлерівців завоювати нашу Україну: «… та їхньому духу наш дух суперечить…». Суперечив він і більшовицьким завойовникам і дав сил вистояти народу в умовах небаченого терору.
Микола КОТОВ,
М. Кам’янське (Дніпродзержинськ)
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
