PP

     П`ятниця, 03.07.2020, 22:55


вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » Статті » СТАТТІ ВІД ПРОСВІТИ » Кривий Ріг

Про Водохрещу, владу, недовіру…
На запитання нашого кореспондента Олени МАКОВІЙ відповідає настоятель храму Андрія Первозванного Української Православної Церкви Київського Патріархату отець Андрій.
- Отче, який зміст вкладає Церква у свято Водохрещі? Що Ви можете сказати про воду, яку освячують у церквах на це свято?
- Свято Водохрещі, або (як воно ще має назву) Богоявлення чи ще – Хрещення Господнє в пічці Йордані – всі ці назви в народі з різних боків освітлюють суть цього свята. Щодо Водохрещі – відомо, що освячується особливим чином вода: вода богоявленська, яка в народі вважається однією із найбільших християнських святинь, які має християнин у себе вдома. Особливо, коли вдома є маленькі діти або хворі люди, які натощак випивають цю воду з просфорою або вмиваються цією водою для того, щоб отримати насамперед духовне здоров’я, а потім уже – здоров’я тіла..
Свято має назву Богоявлення, яка є церковною і відображає вона повністю глибину цього свята. Тому що кожен, хто читав Святе писання, має знати, що в Старому завіті Аврааму Господь явився у образі трьох ангелів, трьох подорожніх, яких праведник Авраам прийняв до себе в оселю. Але лише в Новому Завіті (під час хрещення Господнього в річці Йордані) Бог являє себе триіпостасним. Тобто, для людства вперше Господь відкриває тайну, яка до цього людству була невідома. – Бог-син в образі людини стояв у водах річки Йордан, на якого Іоанн-Хреститель поклав свої руки; Бог-отець голосом крізь хмари сповіщав: це є син мій улюблений, у якому є благовоління; Бог-дух святий у вигляді голуба сходив на сина. От це явлення і цей праобраз, який слугував початком служіння Христа для спасіння людини, і став основою цієї назви і цього свята.
І так як Господь освятив своєю присутністю водну стихію, то це свято (з назвою Водохрещі) вже міцно вкоренилося серед народу і надійно зайняло своє місце. А відомо ж, що вода – це унікальна стихія, і її не можна порівняти ні з чим іншим. Тому, освячуючи воду, слід сказати, що то є неправдивий вислів про те, що вода освячується в церкві ніби через якісь срібні хрести або в неї занурюють якісь інші металеві прилади і потім вона ніби іонізується. – Тобто, ніби відбувається звичайна хімічна реакція, що й змінює воду. Це є неправда. Тому що хімічний склад води після освячення (і це вже доведено наукою) не змінюється абсолютно. Але змінюється її суть. Вода (хоча б – на побутовому рівні) не псується. Скільки б вона не стояла, вона не може зіпсуватися. Молитва освячує воду.
Всім нам відомо (і зараз про це часто можна побачити по телебаченню), що вода має пам'ять. Вона є жива стихія, котра вічно змінюється, але містить в собі якусь визначену інформацію. І якраз молитва є тією ланкою, є тим поєднанням між вірою людини і Божим промислом, Божою благодаттю, яка сходить на цю воду. І от до тих пір, поки людина своєю вірою буде тримати цю благодать, буде вірити в те, що Господь відвідує нас з вами, до тих пір ця вода освячуватиметься в церкві.
І наостанок можна сказати ще одну таку річ. Ми дуже часто в церкві або навіть бесідуючи з різними людьми, чуємо слова про те, що церковні свята – це ніби данина історії, тобто подія, яка колись відбулася, і тепер ми тільки згадуємо про це, виконуємо в церкві обряд на згадку про те, що колись відбулося. І це є теж помилкова думка. Бо церква нас навчає (і Святе писання) тому, що Господь ПОСТІЙНО перебуває з людьми. Не колись одноразово прийшов, освятив, сам розіп’явся і воскрес, а щороку Церква закликає нас бути причасниками: брати активну участь, бути очевидцями того, що Господь запропонував нам і показав. Тобто як колись відбулося Різдво Христове, так і зараз, 7 січня, Церква відзначає той день (через появу зірки на небосхилі), що Господь втілився, знову приходить у цей світ. Через таїнство освячення води у свято Богоявлення Церква нас сповіщає про те, що знову Господь освячує всю водну стихію і через цю водну стихію освячує і оживотворяє й саму людину, яка (і це також доведено наукою) десь на 80 відсотків складається з води. Тому ми з Вами (і навіть ті люди, які мають слабку віру), беручи участь у цих богослужіннях, споживаючи цю свячену воду, відчуваємо в собі піднесений настрій, відчуваємо в собі духовне полегшення. Саме тому ми в з Вам в ці дні (навіть люди, які рідко ходять до храму) заходимо туди, щоб помолитися за своїх близьких, пом’янути своїх спочилих, дарувати собі можливість ніби зануритися… Чому люди завжди стрибають в цю ополонку? Не тому, що це є такою собі даниною моді (бо це, бачте, так сьогодні престижно купатися в ній цього дня), а тому що людина бажає омити себе (як фізично із себе ми змиваємо бруд водою), цією благодаттю вона змиває із себе бруд гріха.
- Славнозвісний український вчений, політичний і громадський діяч Іван ОГІЄНКО, або (як священик) митрополит ІЛАРІОН стверджував: «Служба ближньому чи народові – це основа християнства, а не особисте спасіння в самотності, у відірваності від грішного світу». Як би Ви, отче, прокоментували ці слова щодо сьогочасних викликів, які постали перед українською громадою, перед українською церквою?
- Ці слова доповнити дуже важко. Але можна підтвердити ще якимись фактами, на що спиралася ця людина, коли так говорила.
По-перше, вже тоді, коли ми читаємо перші сторінки Святого писання, ми стикаємося зі словами Мойсея, який описує нам творіння самої людини. От звідси, мені здається. і треба починати. Коли Господь сотворив Адама і привів до нього всі інші творіння, то Адам, називаючи імена, даючи назви кожній тварі, не знайшов істоти, яка була б подібною до нього самого. Тобто в жодній тварі Адам не знайшов людини, не знайшов ідентичної собі істоти. І лише після цього ми з Вами читаємо слова Бога, який говорить про те, що недобре людині бути самотній, одній, і давайте сотворимо їй помічницю. І (як ми вже знаємо) Господь вводить Адама в міцний сон, бере у нього ребро і з нього творить жінку. І от ця помічниця і це суспільно об’єднане життя якраз і свідчать про те, що людина не те що спастися, а навіть жити сама (в самотності) не може. Тому спасіння людини, її життя, її християнський подвиг - все це в тому чи іншому вигляді (тим чи іншим боком) торкається суспільного служіння. І кожен із нас (якщо уважно погляне на своє життя) помітить, що Господь сотворив людину з обмеженими можливостями. Тобто кожен із нас має потребу в праці, в допомозі, в знаннях інших людей. Щоб людина сама не возгордилася, щоб людина сама не спроможна була бути самодостатньою. І от справа спасіння кожної людини якраз і криється в тому, щоб смиренно нести свій хрест, щоб не роптати на ті життєві обставини, що в її житті складаються, щоб завжди черпати свою силу від Бога, спиратися на свою віру, аби долати ці перешкоди.
По-друге, першим образом, першим взірцем є служіння самого Христа. Так, він в одній із своїх останніх бесід з апостолами, коли між ними вийшла суперечка, хто ж із них буде головним у разі другого пришестя Христа (коли Господь прийде судити світ), Господь сказав: «Подивіться на мене. Я прийшов для того, щоб служити вам. І нехай князі володарюють над народами, а серед вас хай не буде так, а хай найстарший, найголовніший буде вам слугою». Тому ось це служіння (коли Господь умивав ноги своїм учням), коли Господь себе ніби принижував (я кажу «ніби», бо в цьому приниженні була вся велич Бога), він показував, що не у якихось людських почестях, не в людських шануваннях є спасіння. Бо в Святому писанні можна прочитати про те, що Господь «смиренним дарує благодать». Тобто, людина не силою може взяти для себе спасіння, а тільки через служіння іншим, через підтримку, через приклади тих святих, які це вже зробили і через це прославилися.
- Як Ви вважаєте, чому службу в церкві важливо провадити українською, а не іншими мовами?
- Українська Православна Церква Київського Патріархату ще з самого свого початку існування (я кажу про часи ще Київської Русі) спрямовували всі свої сили для того, щоб богослужіння було зрозумілим. І навіть коли прийшли Кирило і Мефодій, слов’янські вчителі (на території вже сучасної України), то перше, чим вони почали зацікавлюватися і яку мету перед собою ставити, то це те, щоб перекласти з грецької мови, з латинської мови всі книжки, необхідні для духовного зростання людини, на слов’янську мову. І для цього вони склали абетку, а потім уже на цю мову (яку вони самі створили і яка поєднувала цих людей у громаду) вони перекладали Біблію, перекладали вже Новий Завіт, а потім і іншу богослужбову літературу.
Тому сьогодні ми не можемо не помітити ту ідентичність ситуації з тією, що є зараз. Тож проведемо деякі паралелі.
На той час, коли прийшли Кирило і Мефодій (із європейських країн - на територію сучасної України), вони зіштовхнулися із ситуацією, коли латинська мова вже була мертвою (вона не використовувалася в побутовому житті людей, нею не спілкувалися, а це була мова римської церкви, на якій відправлялися богослужіння). А тепер маємо контакт із церковно-слов’янською. А я підкреслюю, що вона НІКОЛИ не була у широкому вжитку. Це була мова специфічно (штучно) утворена для того, щоб провадити богослужіння. Тому говорити про те, що на цій мові може бути зрозумілим богослужіння сучасній людині, - просто неможливо. Тож перед людиною, яка прийшла в храм і говорить, що на сто відсотків розуміє, що там відбувається (коли служба провадиться церковно-словянською), можна справді зняти капелюха. Бо дуже багато змінилося з того часу, змінилися навіть значення слів. Але разом із тим церква не відмовляється від своєї традиції й не говорить, що треба відсікти ці старі корені, повністю змінити своє життя, переклавши все на українську мову. Знаєте, свого часу Тарас ШЕВЧЕНКО сказав: чужому навчайтесь, а свого не цурайтесь. Ми з Вами повинні розуміти, що наша історія – це наше багатство. Ми на ньому зростаємо, ми на нього спираємось і його беремо як першоджерела, з яких ми черпаємо свою духовність і своє духовне походження. У той же час у сучасної людини, яка приходить до церкви і не має достатньої духовної освіти і при цьому вперше чує (або раз на кілька років) божественну літургію, службу на всенощну церковно-словянською мовою, то у неї виникає багато запитань щодо того, а що те чи інше прочитане священиком означає. Адже немає сьогодні у нас у достатній кількості місіонерів, котрі б нам ті слова розтлумачили, а також – як правильно читати молитви, де ставити наголоси в тих словах… Тому, я вважаю, вихід у нас – лише один: спиратися на слова апостола Павла, який сказав про те, що не хоче уподібнюватися бубну дзвенячому, коли «всі чують, але ніхто не розуміє». Проповідь Христа має звучати тією мовою, яка є доступною для загалу, яка є сучасною і не просто авторитетною, а щоб доходила до кожної людини, не беручи до уваги рівень освіченості чи духовного розвитку, чи та людина вперше завітала до храму. чи вона ходить сюди постійно. Тому я вважаю, що українська мова в церкві (і взагалі в Україні) має бути широко розповсюдженою і вживаною
- В суспільстві, між людьми, має панувати довіра одне до одного, бо інакше це буде пряма дорога до розбрату. Але в чому саме виявляється довіра і чому останнім часом люди стали по відношенню одне до одного більш замкнутими, не зацікавленими у тому, аби допомогти ближньому своєму?
- Я думаю, що найперше, що можна сказати на запитання про довіру одне одному, це те, що, на жаль, ми живемо в такий час, коли справді довіра одне одному стала примарним явищем. Десь відсотків на сімдесят, мабуть, навіть рідні люди (які живуть рід одним дахом) не довіряють. І це є дуже глибока трагедія. Бо, не маючи довіри, людина страждає сама і змушує страждати інших людей. Мені здається, що сьогочасна молодь (та й не тільки вона, а й середнього віку люди) реалізовує своє життя по відношенню до довіри, спираючись на віртуал. Тобто, іншими словами, повідходили десь в Інтернет, у віртуальні ігри, у віртуальні світи (де їхні герої можуть між собою товаришувати, довіряти одне одному, проводити якісь військові операції і таке інше), а от в житті ми відчуття довіри притупляємо. Тож проблема в тому, що втрачаючи в реальному житті можливість довіряти одне одному, людина іноді доходить просто до абсурду.
Так, з одного боку ми бачимо правдиву брехню. І це дуже правильна назва. Бо читаючи чи слухаючи щось, бачачи на телеекрані рекламу, ми розуміємо, що це є обман, і у нас зникає до того довіра. І тут же робимо висновок: «Якщо нас обманює ця передача, то значить наступна в будь-якому випадку повинна бути також неправдивою». І от ця підміна цінностей в людині відбувається таким чином, що потім ми із цього віртуального світогляду переносимо це все в реальність. – І тоді наше реальне життя, в результаті, нічим не відрізняється від того, іншого.
А довіряти людина просто покликана Богом. Але як довіряти, наскільки довіряти і кому довіряти, людина повинна вирішувати сама. І тому помилковою є думка про те, що в наш час взагалі довіряти не можна, що це заборонено, бо людина від цього може постраждати. Це є неправда. Людина повинна довіряти. Довіряти комусь і самою бути такою, якій може хтось довіритись. Яка може поспівчувати і не буде обов’язково використовувати почуте у своїх інтересах, для того, аби досягнути суто своєї мети. І от лише у цьому випадку світ наш почне змінюватися: від нас самих. Якщо ж говорити про ту замкнутість, яка спостерігається останнім часом, то це є наслідком того, про що я тільки-но говорив. Адже є така закономірність, що людина може бути загальнодоступною для спілкування, відкритою людиною (такою, до якої навіть випадковий перехожий може всміхнутися – і не буде жодних запитань чи підозр, ніби нам щось треба від неї). Має бути реальне сприйняття того, що в цей момент відбувається. Якщо людина десь помилилася, а ми довірилися цій людині, а вона не виправдала наших надій, то ми повинні навчатися, робити висновки, здобувати життєвий досвід. Тому що без такого досвіду нам жити буде дуже важко.
З іншого ж боку, навчаючись у такому спілкуванні, сприймаючи ці гіркі ліки, у майбутньому треба уже більш ретельно добирати тих людей, яким можна довіритися. Можливо, це навіть буде лише одна людина або – тільки наші найближчі, рідні люди, але хоч хтось повинен обов’язково бути. Про це говорять і наука, і релігія. Господь закликає людину до того, щоб вона мала дружні зв’язки, щоб тримати біля себе тих, кого можна було б впустити в своє внутрішнє життя, хоч і знає наперед, що вона впускає в душу щось живе, що від неї не залежить і що вона постійно контролювати не зможе. Тож, мабуть, оця довіра і є однією із таких першопочаткових щаблин, спираючись на які людина може досягати якихось духовних висот. А в сьогоденні ми якраз бачимо духовний занепад, який базується на взаємній зневірі.
- Влада і відповідальність владоможців за свої вчинки не тільки перед Богом, а й перед народом, який за Конституцією України є джерелом влади. Як трактує ці відносини Українська православна церква?
- Є широко відоме твердження про те, що кому більше дається. З того більше й спитається. Ця фраза вже стала крилатою. Але взята вона зі Святого писання. Володарі народів, їх поводирі повністю у всі часи відображали той моральний стан, у якому знаходився той народ, яким керував цей володар. І тут можна привести слова апостола Павла, який сказав, що всяка влада – від Бога. Ніхто не потрапляє до влади випадково. Але хтось потрапляє до влади з Божого благословення, а хтось – із Божого попущення. І от фараон триста років володарював над євреями з Божого попущення: для того, щоб євреї зрозуміли, що їм треба цінувати і яким життям їм треба жити. І лише після того, як Мойсей вивів євреїв із єгипетського полону, то все одно ті люди, які народилися ще в Єгипті, не могли усвідомити своєї свободи.
А тепер поглянемо на наше сьогодення. Дійсно, наша влада зараз настільки корумпована, настільки загрузла і зав’язла в цій духовній нечистоті, що довіряти владі не є великим бажанням у кожної людини (незалежно від того, віруюча це людина чи ні). Але в той же час ми повинні усвідомити й для себе кожен запам’ятати, що аби в нашому житті все змінювалося, не треба хапатися за якісь величезні проблеми, які ми просто не зможемо зрушити з місця, а треба починати змінювати світ із себе. Як говорив преподобний Серафим САРОВСЬКИЙ, «спасайся сам – і навколо тебе спасуться тисячі».Тобто свій приклад є найбільш дієвим. І от коли ми говоримо про владу або про проблеми, кризи цієї влади (чи навпаки – про її досягнення), ми маємо усвідомлювати, що ми чуємо і завжди бачимо те, що кожна влада бажає зробити для народу щось потрібне, щось важливе, провести якісь реформи і допомогти народу жити краще. Але проблема – в іншому. Бо кожен робить це по-своєму: хтось бачить цю демократію і долю майбутньої України «справа», а хтось – «зліва»,хтось бачить майбутнє України в Європі, а хтось – у поєднанні з Росією. І кожна думка має право на існування, але висновки, до чого нам спрямовуватися, ми повинні робити самі. А репертуар вибору у нас невеликий. Бо не так давно ми жили в Радянському Союзі й бачили там і проблеми духовності, і якісь економічні досягнення, що на той час були. Тепер ми живемо в незалежній державі, і у нас є з чим порівняти. Але я – не великий шанувальник політики, а тому хочу наостанок сказати, що кожна людина повинна жити майбутнім. Бо якщо ми будемо жити минулим, то майбутнього у нас ніколи не буде. Якщо людина буде йти вперед і постійно озиратися на пройдене, згадуючи, що було вчора (краще там жилося чи гірше), така людина рано чи пізно спотикнеться і впаде. А щоб чогось досягти, треба реально оцінювати ситуацію і те, що з тобою сьогодні відбувається. Якщо нас усе влаштовує, то ми терпимо й живемо так далі. А коли ж не влаштовує, то людина має саму себе запитати: «А що я особисто можу зробити, аби цю ситуацію змінити».
Молитися до Бога, звертатися до Бога з проханням, щоб кожна наша влада мала достатньо розуму, достатньо мудрості, аби керувати народом, щоб у разі впровадження реформ дійсно змінювати життя на краще не тільки на папері й не тільки на цифрах, але й на практиці, у повсякденному житті людини. Бо ж, справді, є конституційне право, яке говорить нам, що саме народ є джерелом влади. І якщо влада не піклується про тих, хто її обрав, то ми повинні задати запитання, а чи потрібна така влада, чи вона має на те право, аби керувати народом і вести його не до зростання, не до розквіту, а навпаки: назад, і ще при цьому стверджувати, що могло б бути і ще гірше?

Бесіду вела Олена МАКОВІЙ

На світлинах:

отець Андрій;


будівля храму Андрія ПЕРВОЗВАННОГО в Кривому Розі.

Фото автора.
Категорія: Кривий Ріг | Додав: pprosvita (19.01.2012)
Переглядів: 688 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: