 У грудні минулого року українському меценатові Євгену ЧИКАЛЕНКУ мало б виповнити 150 років. І у тому ж грудні 2011 року криворізькому письменнику Григорію ГУСЕЙНОВУ було присуджено премію імені Євгена ЧИКАЛЕНКА. А ця премія, фундатором якої є Ліга українських меценатів, згідно з положенням присуджується за самовіддану благодійну діяльність, яка сприяє національному відродженню в Україні. Тож редакція нашої газети й скористалася цим моментом, аби почути із вуст лауреата неакадемічну розповідь про життя Євгена ЧИКАЛЕНКА.
Так трапилося що якось під час перебування в Кіровограді, мене один з місцевих письменників запитав, чи був я там, де навчалися такі відомі наші українські діячі нашої культури, як Панас САКСАГАНСЬКИЙ, Генріх НЕЙГАУЗ, Кароль ШИМАНОВСЬКИЙ і Євген ЧИКАЛЕНКО. Я спитав: «А що це за заклад?». Мені розповіли, що сьогодні – це такий собі скромний технікум, а раніше це було реальне училище. І от мене привели туди – і я ніби потрапив прямо в дев’ятнадцяте століття, де мармурові східці, де за давніми добрими традиціями тих часів при навчальному закладі була своя церква. (Так, до речі, було і у нас у Довгинцевому: при залізничній школі – церква. Тож і учителі, і школярі приходили на заняття й перед тим, як до них приступити, йшли молитися до церкви, а потім уже розходилися по класах. І це була добра традиція, яка давала можливість кожному зрозуміти, що це школа, це храм і що ти прийшов заради світлого служіння високим ідеям…)
Так це свого часу відбувалося і в Єлисаветграді (сьогодні – Кіровоград). І мене повели в ту церкву, де я побачив скромний напис, який сповіщав про те, що в цій навчальні проходив свої студії український меценат Євген ЧИКАЛЕНКО. Я спитав, що і як – і мені відповіли, що, на жаль, ім’я це маловідоме і про нього мало хто знає, - і на цьому все закінчилося. Потім пройшов іще якийсь час – і мені з Америки привезли книжку спогадів Євгена ЧИКАЛЕНКА, а в Україні тих публікацій не було, бо ніяких спогадів про ЧИКАЛЕНКА ніхто не друкував, а тому й ніхто не читав.
І коли я почав гортати (а потім – читати) цю книжку, я пробачив старий Єлисаветград, я побачив наші степові краєвиди, куди й Криворіжжя відноситься. Він писав про своє рідне село Перешори (тепер – Котовського району Одеської області). Я вирішив туди поїхати й побачив те гарне село, де ще збереглися залишки маєтку Євгена ЧИКАЛЕНКА, знайшлися і люди, які пам’ятали це ім’я. Бо ще наприкінці дев’ятнадцятого століття і на початку двадцятого (до 1917 року) він багато зробив і для самого села, і для своїх односельців. Зокрема, він побудував церкву, прекрасну школу, виплачував заробітну плату місцевим вчителям, він дбав про те, щоб селяни вчилися новим способам господарювання, привозив худобу з-за кордону, добірне насіння рослин для посіву… Все це він робив для односельців, а тому пам'ять про нього жила. А на цвинтарі були навіть могили, де поховані його мати, його батько. Там, де був маєток, ще була школа, там стояло ще кілька столітніх груш – і було відчуття, що все це зберігається…
І зовсім недавно у мене виникла думка розповісти про цього чоловіка. Адже це саме він за свої гроші в Україні в кінці 19-го століття - на початку 20-го почав ВИДАВАТИ ПЕРШУ УКРАЇНСЬКУ ГАЗЕТУ (досі їх в Україні не було). Він вклав свої гроші, газета називалася «Рада», і вона виходила до 1914 року, а коли почалася війна, її закрили, а потім він її відновив – і вона виходила в часи Української революції, поки не була завалена. І цей період його, по суті, зробив жебраком. Бо всі гроші, які надходили від господарства в Перешорах, він вкладав у газетну справу. Більше того, він стоїть біля початків літературної творчості тоді ще юного Павла ТИЧИНИ. До нього також приїхав із Сумської області ще нікому не відомий поет Олександр ОЛЕСЬ, і ЧИКАЛЕНКО його взяв не в штат газети, а сплачував йому гонорари. Причому – так, що поет міг спокійно на ці гроші жити. У нього починав працювати скромним журналістом Андрій НІКОВСЬКИЙ, який приїхав з Одеси, а потім був в уряді Української Народної Республіки був міністром. Це був свого роду український літературно-мистецько-політичний клуб у Києві. Він знайшов ще зовсім юного студента Київського університету Володимира ВІННІЧЕНКА. Він прочитав його два оповідання і сказав, що це наша майбутня літературна зірка. Тож він почав йому допомагати грошима, попри те, що сам ВІННІЧЕНКО був людиною складною, і ЧИКАЛЕНКО часто писав йому листи, щось пояснював. Це були якісь педагогічні моменти, і він це розумів, бо у самого було багато дітей, Але трапилося так, що відбулася українська революція, а потім прийшли радянські… Тому для нього місця в Україні не залишилося, і він мусив виїхати за кордон. Спочатку жив у столиці Австрії Відні, тяжко хворів, йому робили тяжкі операції (зокрема, - на шлунку), йому тоді й допомагали, але він все одно бідував неймовірно. І жив він, в основному, за рахунок того, що писав свої коротенькі спогади (котрі потім і склали цю книжку, що її мені привезли з Америки) і відправляв їх у газету «Свобода», яка виходила в США, українська газета. І от за те, що його там друкували і платили якісь копійки, йому десь і вистачало на хліб, але – дуже скромний. А вже коли йому було необхідно робити операцію, то збирали люди з усього світу, щоб вистачило грошей на ту операцію.
І так трапилося, що в Чехословаччині тодішній президент Томаш МАСАРИК (дуже видатна людина, на європейському рівні – це точно), котрий свого часу жив у Києві, товаришував там з ВІНННІЧЕНКОМ, з ГРУШЕВСЬКИМ… Так от, коли до його країни (в Чехословаччину) потрапило дуже багато емігрантів з України і з Росії, він вирішив, що оскільки він свого часу проходив ці емігрантські страждання, то він мусить тепер якимось чином віддячити цим людям. І він запровадив сотні стипендій, сотні допомог: і росіянам,і українцям. Більше того, є таке містечко Подєбради в Чехословаччині, де він віддав старовинний замок 16-17-го століття для того, щоб у ньому українська громада влаштувала навчальний заклад. І там викладали українські викладачі, і навчалася молодь, бо в більшості після 1920 року за кордон поїхала українська молодь, не маючи освіти, не знаючи мов, не освоївши якоїсь конкретної професії. І в тому містечку було організовано Українську Господарську Академію з різними факультетами, де навчали на агрономів, зоотехніків, меліораторів… Тож тоді звернули увагу і на хворого, немічного Євгена ЧИКАЛЕНКА, який жив у Відні, і запросили теж сюди. Дали йому тут невеличку роботу, і він помаленьку тут працював аж до самої смерті. Він похований тут у Подєбрадах на цвинтарі.
І я собі поставив за мету проїхати всіма місцями, пов’язаними з Євгеном ЧИКАЛЕНКОМ. Це Єлисаветград, Перешори, Одеса (там він учився в гімназії) та інші місця, включно з Подєбрадами. В Подєбради я спочатку поїхав на день, а потім зрозумів, що треба пожити в тому крихітному містечку (там десь до 10 тисяч людей живе, дві-три вулички….) І я поїхав ще на тиждень. Я щодня вранці виходив, йшов вулицею і уявляв, як ходив тут зовсім юним Євген МАЛАНЮК, який тут вчився. Або – як ходила Олена ТЕЛІГА. А цвинтар там – справді, як пам’ятник, а не так, як у нас: занедбане все, бур’янами позаростало. Ні, там все доглянуто, виглядає навіть вишукано. Там багато поховано і українців, які жили в тому містечку десятиліттями. А найвидатніші, професори, поховані у центрі його, в колумбарії. Серед них – і могила Євгена Харлампійовича ЧИКАЛЕНКА.
Підготувала Олена МАКОВІЙ
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
