ФОЛЬКЛОРИСТИЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ ВАСИЛЯ СКРИПКИ (ч.7)
попередня частина
З огляду на опозицію В.СКРИПКИ до офіційної системи, його доля, як і доля сотень-тисяч українців, які боролися за свободу в тоталітарному суспільстві, зазнала переслідувань, репресій. Його активна, цілеспрямована відверта незгода з офіційною русифікаторською й диктаторською політикою «викинула» вченого за межі наукових кіл, майже на 20 років викреслила з українського наукового життя. 6 вересня 1972 року Василь Микитович був звільнений з Інституту ім. М. РИЛЬСЬКОГО офіційно за скороченням штатів). Як згадуває Василь Микитович: «Після розгляду мого рукопису про козацькі, чумацькі та рекрутські пісні у 1972 році протягом 24 годин був відрахований з інституту. Це – наслідок. Собака зарита в іншому. Пішли дні поза академзоною…Не було жалю, чи не моїм колгоспним походженням дещо пояснюється? Батьки страждали все життя, бо заробляли копієчки і грами. А за які шиші я маю право на розкіш? Тужив тяжко за одним, що вже не зможу так запекло йти в люди і схоплювати з губ їх невмируще слово». Так розпочався період довгих поневірянь за націоналістичні ухили. І лише через 22 роки митарств, постановою Бюро Президії НАН України № 281-Б від 26 грудня 1994 року було скасовано постанову Бюро Президії НАН України № 294 від 31.07.1972 «Про дальше вдосконалення тематичної спрямованості науково-дослідної роботи, структури та кадрового складу установ Секції суспільних наук АН УРСР», в якій було зазначено, що дійсними мотивами звільнення працівників з Інституту були політичні, а не фахові міркування. Цією постановою визнано за необхідне поновити скорочених у 1972 році співробітників та виплатити їм належну за законом компенсацію. Аналізуючи, що звільнення його з роботи було зумовлене політичними міркуваннями, В.СКРИПКА зауважуває: «Ця реабілітація, без малого, через 25 років навіює печаль, це привід для роздумів філософів. Поновлення? Компенсація, кажуть? Начебто. Як знову увійти в ту ріку, в яку колись було увійшов? Повиростали сини… невістки… онуки… Кому я, старий шкарбун, потрібний? Професор… Який у біса! – дрантивий, як галичани кажуть. Чи я міг стати ним у ті собачі роки? Правда, я працював і дещо мені вдалося. І я витримав».
Після багаторічних поневірянь на тимчасових роботах В.СКРИПКА змушений був покинути Київ і виїхати 1986 року до Кривого Рогу, де влаштувався на роботу в Криворізькому педагогічному інституті викладачем, доцентом на кафедру української літератури. Так розпочався криворізький (останній) період життя і творчості Василя Микитовича. І навіть після пропозицій колег з Інституту мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН України повернутися на колишню роботу, він залишився вірним осередку науковців при Криворізькому педінституті. Саме тут завдяки наполегливій праці йому вдалося не лише витримати, вистояти, а й написати, опублікувати ряд ґрунтовних праць з історії збирання і вивчення українського фольклору ХХ століття, а з окремих питань нашої духовності виступити на багатьох республіканських конференціях. Так, на європейському симпозіумі «Фольклор і сучасний світ» у Києві (травень 1990 року) вчений залучив до аналізу сумну та найдивовиж веселу сторінку нашого фольклору – пісні про Соловки та розбещене начальство. Особливість доповіді полягала в тому, що Василь Микитович продемонстрував науковому світові народний танець «Соловки», який довелося йому побачити і записати в серпні 1969 року від хрещеної матері Ганни Артемівни ДЕМЧЕНКО, родом з Апостолівського району Дніпропетровської області. Виступ був настільки вдалим, як пізніше згадував В.СКРИПКА, що першим, хто підійшов і потиснув руку, була Лідія Францівна ДУНАЄВСЬКА – український казкознавець, яка згодом перша очолить новостворену кафедру фольклористики у Київському університеті імені Тараса ШЕВЧЕНКА. Таке визнання було дуже потрібне вченому, оскільки він прагнув однодумців, які б підтримали і оцінили його напрацювання. Отримавши велике задоволення від виступу, В.СКРИПКА у місцевій пресі публікує невеличку замітку «Народний танець «Соловки» (Заграва. - 1990. - № 11), в якій подає словесний супровід до танцю з повною паспортизацією його виконавця та власний коментар. Захоплює манера спілкування з носієм фольклору, яку в свій час використовували П.КУЛІШ, Я.НОВИЦЬКИЙ, Д.ЯВОРНИЦЬКИЙ: «…Питаєш про Соловки. Є танець такий – Соловки. Його танцюють наподобіє гопака, тільки без присядки. А підскакують і ударяють нога об ногу, кісточка об кісточку. Вона показує… Думаю собі, як ото сніг оббивають з ніг, чи гріють їх на морозі. Після, під час мого демонстрування, обізнаний танцюрист докинув: «Це називається, в смислі «па», - русская подсечка». Важливо те, що вченому вдалося записати і пісню, яку виконували під час танцю: «Танцюють Соловки, згадувала хрещена, переважно хлопці і приспівують:
Соловки да Соловки
Дальняя дорога,
Як згадаю – серце в’яне
У грудях тривога.
Соловки да Соловки
Я вас не боюся:
Три годочки відсиджу
І назад вернуся.
Соловки да Соловки,
Как у вас нащот муки?
Як у вас, так і здесь,
Як украдеш, так і єсть.
Танцювали цей танець в одиночку». Василь Микитович класифікував цей фольклорний твір як приспівку і зазначив: «Приспівки, як бачимо, не відзначалися вибагливістю і здатні зачіпати усі теми навколишнього життя. Вони актуальні як жанр, спосіб відтворення - надзвичайно продуктивні. Тим вони зрідні коломийкам. Можуть виникати цілі в'язанки».
Слід відзначити своєрідність стилю замітки. Василь Микитович характеризує фольклорне явище, наводить власні роздуми про долю народу, його творчість, що дуже часто зводилася до визначення «сміх крізь сльози»: Доки ми сміємось - будемо жити. Може, у цьому і розгадка появи того унікального, дивовижного танцю. Воістино, українці - нація невмируща». До таких філософських узагальнень Василя Микитовича спонукала балада І. ДРАЧА, яка присвячена О. ГОНЧАРУ. Роздуми вченого над долею рідного народу, його творчістю захоплювали правдивістю, науковими аргументованими фактами, вільним своєрідним стилем викладу, відмінним від академічного.
Свої фольклористичні, літературознавчі, педагогічні та громадські погляди Василь Микитович апробовував під час читання лекцій з українського фольклору та сучасної української літератури на філологічному факультеті Криворізького педінституту. Він прагнув виховувати своїх студентів у дусі свободи і нетерпеливості до всілякої тиранії, не раз підкреслював, що основне їхнє завдання після одержання вищої освіти - працювати, щоб підготувати чесних людей, які б допомогли перетворити Україну на добре освічену і впорядковану державу. Як викладач Василь Микитович мав великий вплив на студентів своїм щирим, людським ставленням і водночас своїми енциклопедичними знаннями, а також своєю сильною аргументацією і своїм мудрим словом.
Криворізький етап життя і творчості В.СКРИПКИ вирізнявся тим, що він один з перших у 80 роках ХХ століття не лише збирав і досліджував народні твори про голодомор, головним чином 1932 - 1933 рр., а й сприяв організації та проведенню фольклористичної практики студентів Криворізького державного педагогічного університету у Придніпровському регіоні. Його метою була публікація п'ятнадцяти аркушів спогадів про голодомор. Це були свідчення очевидців про голодомори 1932 – 1933 рр., 1946 – 1947 рр., які йому довелося пережити. Про це він пише у своїй автобіографії: «Пам'ятаю, як наді мною хилитається небо і земля: мене, першенького в батьків, пухлого несуть на руках сім кілометрів до села Василівка мої молоді дядько Василь і тітка Віра. Манюньою чашечкою, схожою на лампаду, бабця Саня відходила мене козячим молоком… Збереглось фото з 47-го року, уже ж ніби парубійко: лице - шкіра і кості, як ото показують по ТВ виснажених із Індії чи Сомалі. Врятували нас ховрашки, яких я в канікули, після 3-ї чверті, «вилив» до сотні». До збирання заборонених владою фольклорних творів вчений залучає студентів, які прагнули пізнати історичну правду про велику трагедію українського народу. Тому закономірним є ціла низка його розвідок, присвячених саме цій болючій темі: «Голодомор у селі Межовому. Із експедицій студентів Криворізького педінституту» (Кур’єр Кривбасу, 1994), «Виморення голодом (Вступна стаття і публікація спогадів про 1932 – 1933рр.» (Березіль, 1994). В останній В.СКРИПКА подає своє бачення і розуміння цієї проблеми. Він, певно, один із перших на теренах України визначав причини цього явища та руйнівну силу подій, які пізніше уряди багатьох країн світу признають геноцидом української нації: «Політична система соціалізму, колективізація, сталінський терор спричинилися до страшної трагедії на Україні, яку не пережив жоден народ світу за всю цивілізацію».
Олена ГОНЧАРЕНКО, кандидат філологічних наук, доцент Криворізького державного педагогічного університету.
(Закінчення – в наступному числі часопису)
|
| Категорія: Кривий Ріг | Додав: pprosvita (22.08.2011)
|
| Переглядів: 785
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
