 У минулому числі в короткій замітці я вже розповідала, що 21 червня цього року відбулася поїздка у село Шолохове, що в Нікопольському районі, з нагоди 40-річчя знайдення під час розкопок видатним українським археологом і опальним поетом золотої пекторалі, неповторної пам’ятник Скіфської доби нашої історії.
У цьому ж матеріалі я звертаю увагу читачів на кілька виступів з урочистого мітингу, який тоді відбувся, бо в них, на мою думку, було дуже важливе для нас, українців, які живуть з мрією про справді світлу й вичищену від непроглядного зла Україну. Це виступи: Олександра МЕЛЬНИКА, відомого археолога, краєзнавця і провідного працівника Криворізького історико-краєзнавчого музею, Володимира СТЕЦЮКА, журналіста і літератора, голови Асоціації криворізьких літераторів, і, звичайно ж, - Віри МОЗОЛЕВСЬКОЇ, вдови поета і археолога.
Олександр МЕЛЬНИК у своєму виступі підкреслив наступне:
«Ми зібралися тут, перш за все, для того, щоб вшанувати пам'ять великого патріота України, археолога, філософа, письменника і поета. Йому дало, дарувало небо можливість побачити скіфське суспільство зсередини. І все, що він побачив своїм розумом серця, він це все доніс до нас: як науковими працями, так і художніми творами. І всі ми бачимо скіфський світ його очима – і в цьому непересічна заслуга цієї людини, що гірку долю і мед того світу спив повною чашею. І це нічого, що нас тут так мало стоїть. Головне, що ми прийшли сюди самі, за покликом своїх сердець, бо вважаємо його своїм духовним вчителем. І ми пам’ятаємо ціну тим пам’ятникам, які влада ставила в ті роки й нині людям, а проходило десь 20 років – і пам'ять про тих людей стиралася. А Борис Миколайович – разом з нами , і душа його – тут, в цьому святому місці. Тому що він писав і вірив: душа людини живе до тих пір, доки жива про неї пам'ять. І я вірю в те, що з кожним роком все більше й більше людей будуть глибше осягати зміст його творів: поезій і філософських есе - і підуть у тому напрямку свого розвитку, який він у них показує. Перш за все, - шукати в собі людяність і досконалість».
А Володимир СТЕЦЮК привернув увагу учасників зібрання дещо до іншого:
«В одному з останніх його віршів є такий рядок: «Я вам залишаю світи». Такі слова могла написати людина дійсно наділена Богом надзвичайно великою місією. І ті світи, які він нам насправді залишив, про що сьогодні говорили вже (свої археологічні дослідження і дивовижний витвір мистецтва скіфського світу, пектораль, і дивовижні поезії). І ці світи тепер нам належить відкрити. Так, бо сьогодні, за великим рахунком, на превеликий жаль, Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ як поет ще належним чином в Україні не оцінений. І те, що сьогодні я бачу в руках його збірку (на жаль, - посмертну), яка увібрала в себе найкраще, це навіть не доповнення, а ще одна іпостась ПЕКТОРАЛІ, духовної пекторалі, яку нам усім треба відкривати. Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ (тут уже говорили) – великий громадянин, великий патріот України. І от коли я брав у нього інтерв’ю, коли він розповідав про свою долю, про свої прагнення, про свої бачення (зокрема, - потім разом з інтерв’ю ми надрукували збірку його поезій), то ті вірші, які він написав у 1990-му році, вони надзвичайно актуальні сьогодні. Те, що йому боліло в 1990-му році, те нам продовжує боліти й сьогодні. Тому що, на жаль, сумнозвісне українське питання ще й до сьогодні не вирішене».
Віра Данилівна, вдова поета і археолога, з хвилюванням, але дуже чітко й акцентовано, згадувала події із життя і поетичні рядки. Звертаючись у своєму виступі то до віршів Бориса МОЗОЛЕВСЬКОГО, то до фрагментів з минулого життя, вона, між іншим, сказала:
«Коли він лежав без тями, я думала, про що ж він думає. Та не міг він ні про що думати. Він просто переносив свою хворобу мужньо, не жалівся, не стогнав навіть, усе боявся, що я плакати буду. Казав моїй сестрі про те, що знає – хвороба невиліковна, але все одно ходив на хіміотерапію, хоч вона йому не допомагала, а ставало все гірше і гірше. Він казав, що «я ходжу туди, аби ти тільки не плакала». Це дуже сумна історія, я нічого нового не скажу, а тільки хочу сказати його словами, бо його вірші дуже автобіографічні
За добро, що робив я на світі,
За усі мої муки й жалі
Я воскресну в тридцятім столітті
І пройдусь по коханій землі.
По степах золотих і безкраїх,
Де страждаю, люблю і живу
Де душа, наче птах, завмирає,
Коли падає тінь на траву.
Не реліктом, не родичем бідним,
Що з далеких доріг заблукав,
Я прийду до вас гордо і гідно,
Бо для вас я цю землю плекав.
Врятувавши її від пожежі
Й утвердивши братство земне,
Ви в оцім подніпровськім безмежжі
Обніміть, наче брата, мене.
Мабуть, ніхто із нас не буде жити в 30-м столітті, але бачити, він заглядав і туди. Дякую вам за те, що ви сюди зібралися за покликом серця. Ніхто вас не гнав, а ви самі прийшли. І це найбільша йому подяка, найбільше втілення мрії».
Наведене як приклад у цьому матеріалі – лише маленький фрагмент поїздки. Але – дуже важливий. Бо справді хочеться, щоб всі, ми, криворіжці і жителі з інших міст і сіл Дніпропетровщини, відкрили для себе Бориса МОЗОЛЕВСЬКОГО.
Олена МАКОВІЙ, м. Кривий Ріг
На світлинах:
увічнений Борис МОЗОЛЕВСЬКИЙ;
Володимир Стецюк і Віра Данилівна біля стели.
Фото автора.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
