Росла Поганка на галяві дикій, Бліда-бліда, немов торішній сніг, Росла і скаржилась окрузі без’язикій На свій нещасний горе-оберіг.
Бо обминали й не хотіли їсти Бліду Поганку і старі, й малі, І навіть відьми та авантюристи Обходили далеко десь в імлі.
Та якось на галяву ту похмуру Забрів Червоний Кухар (ніс – в буряк!). І чи то з умислом, чи просто здуру Зірвав Поганку – та й собі в рюкзак.
Прийшов додому після полювання Мисливець тихий і замислив так: „Зроблю усім сусідам частування: Борщ український із грибами – вищий смак!”
Так і зробив. Але сусіди знали, Що з українським Кухар не в ладу. Тому й до столу йти не поспішали, Серцями відчуваючи біду.
Та все ж прийшли (мов на молитву, – тихі) І попросили: „Може, виллєш все? Бо щось не те зварив – і бути лиху, І добре, якщо тільки пронесе...”
„Ох, недовірливі! Ох, неучьоні!” - І він у миску повен влив черпак, Затим і гриб знайшов у тім бульйоні, І теж – до рота: „Що я – не козак?”...
Але сиділи й не хотіли їсти Сусіди той наїдок - хоч ти вбий! Пізніше бачать: захитався, поточився Наш Кухар хвалькуватий і дурний.
Таке побачивши, усі все зрозуміли Й промили ледь живого до кісток. Шкода тільки собак, що вариво те з’їли, Поки сусіди з ним возились до зірок.
__________________
Так і у нас: щось гавкають базіки, Лікують словом Україну над усе, Та у словах чужих – отрута, а не ліки, І добре, якщо тільки пронесе... Сергій ЗІНЧЕНКО
|