PP

     П`ятниця, 23.08.2019, 09:46



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2011 » Березень » 14 » Тарасова ніч... (поема)
09:44
Тарасова ніч... (поема)

Тут, на Чернечій цій горі
Тебе вітає Дніпр ревучий,
немов провісника зорі
на давніх українських кручах.

І плине час в новій лад’ї,
а з ним у пам’ятнії роки,
про що співають солов’ї,
де побували Твої кроки.

Де думи линули у світ
Твої у латаній свитині
і Твій останній Заповіт
став для нащадків як святиня.

Ти бачиш: на Твоїй землі
ростуть палаци, нові храми,
не кріпаки, бач, королі,
і зовемось тепер панами.

Ти знаєш: все у нас було –
закляті війни, голод, холод,
та все минулось, загуло,
лишилось в пам’яті народу.

Буває й нині, бач, земля
оплакує селянські руки,
де стогнуть в бур’яні поля
в чеканні жертвенної злуки.

Ти пам’ятаєш, як тоді,
в садку вишневім коло хати
сказала: сину, зрозумій,
землі нема, а що орати?

Воли, і ті давно ревуть,
в ярмі без волі і надії,
а ми ж бо люди, як нам буть,
чи знає Бог про наші мрії?

А ми ж бо зроду християни
і чуєм голос у прочан,
що волю впутали в кайдани,
а що робити? Знов майдан?

Бо хто веде нас і куди?
А ми йдемо, немов те стадо ...
Де ж наше щастя віднайти,
щоб запалить своє свічадо?

А сіро-жовтий каземат,
собрат московської в’язниці,
лише надію із-за грат
дає промінчик із дзвіниці.

Та він прийшов на вишні цвіт
крізь неприступні царські стіни,
щоб на покутті сотні літ
горіло серце України.

Питаю знов: «Земля і воля» -
таке в Росії майбуття?
Ти кажеш: важко нам в неволі!
І хочеш іншого життя?

А я кажу, що у царя
нема бажання, ані хисту,
щоби прийти до вівтаря
порадувать мою Пречисту,

щоб люди в місті і в селі
відчули подих щастя й волі,
і щоб на згорбленій землі
жили без панської сваволі.

«…протів указов Катеріни?
В Сібірь отправім, до утра
там будеш рісовать картіни...» -

Скрижалі давлять, і в сум’ятті
думки про кривду та неволю,
де стільки років в заклятті
у постолах крокує горе..

Приляж, Тарасе, хоч на мить
та в сни свої поринь і мрії,
бо ночі ходу не спинить,
а за вікном світанок зріє.

Які вже будуть в тебе сни
цієї тяжкої півночі,
а ми вже потім, щовесни
згадаємо слова пророчі.

Багато їх заповідав
синам і донькам України,
душею, мабуть, відчував
майбутнє нашої родини.

І все заплуталось у сні:
царі, придворні посіпаки,
хто йшов на Січ, хто на весні
гострив шаблюки в гайдамаки.

Кудись пішла вже й Катерина,
що все шукала москаля,
а він, московський вражий сину,
не злазить досі із коня.

Мовляв, широкий в мене світ
і не до тебе, неборако,
я на коні вже сотні літ,
хахлушок я не хочу знати.

А ще привиділось Тобі,
як Україну розпинають
в сльозах, під тином, у крові,
у нашому гірчичнім раї.

А десь за горами Кавказ,
де сотні літ не можуть люди
через кривавий перелаз
дійти до волі, бо заблуди,

що десь в Московії, в Кремлі,
не хочуть віднайти дороги,
бо на чужій для них землі
сповідали другого Бога.

А твоє слово хоче зринуть
до тії бідної хатини,
до краю рідного долинуть,
що загубився в Україні.

«Терзаюсь, мучусь та не каюсь»,
згадав Ти потім каземат,
а вже на небі розвиднялось,
світанок шкандибав до грат.

Ти ще не знав майбутній шлях,
палітри Музи і Осії,
зборовши захалявний страх
у кріпосницькій тій Росії.

І в тім пекучім Кос Аралі
талан Твій зерном проростав,
і у довічному хуралі
на Україні батьком став.

... Скінчилась в Петербурзі ніч,
мости готуються розвести...
А скільки нам поставить свіч,
щоб наші генії воскресли?

Віктор НОСАЧ,
м. Кривий Ріг.

Категорія: ПРОСВІТА-КРИВИЙ РІГ | Переглядів: 1088 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: