 15 травня в Кривому Розі відбулася незвичайна зустріч. У криворізькому музеї культури єврейського народу й історії Холокосту того дня (а він розмістився в синагозі) представ дисидент і знаменитий на увесь світ психіатр Семен ГЛУЗМАН. Тут відбулася презентація його книги «Рисунки по памяти, или Воспоминания отсидента». Ця книга нещодавно побачила світ у Видавничому домі Дмитра БУРАГО. Як це записано в анотації, автор, не претендуючи на хронологічну точність, прагне занурити читача у суб’єктивний людський світ епохи тоталітаризму й намалювати портрети людей, разом з якими йому довелось відбувати ув’язнення в таборах радянського ГУЛАГу. Фактично вся зустріч-бесіда (за винятком запитань місцевих українських журналістів) проходила російською мовою (у тому числі, - виступ заступника міського голови міста Кривого Рогу Валентини БЕРЛІН). До уваги наших читачів – фрагменти тієї зустрічі, коли Семен Фішелевич розповідав про себе або відповідав на запитання. Вони вибрані за побажанням автора, який підготував цей матеріал, також паралельно виконавши переклад на українську мову, з урахуванням, настільки це було можливо, певних особливостей.
1. Дещо про себе і про волю за гратами
«Я ніколи не був героем, я – звичайна людина. Але така, що втрапила в незвичну ситуацію. Я був студентом старших курсів і знав, що в Радянському Союзі відбувається у сфері психіатрії, я знав, що людей інакомислячих садять у психлікарні, Одним з моментів, який примусив мене це зробити. Чому я це зробив? Справа в тому, що мій батько, комуніст з 1925 –го (до моменту мого народження ненавидячий радянську владу, але такий що залишався членом Комуністичної партії), професор і медик, який завершив війну в Берліні, розповів багато правдивого про ту країну, в якій я виростав. Він розповідав про ГІТЛЕРА, про СТАЛІНА, про голодомор та про багато інше. Тому я був достатньо непогано поінформованою молодою людиною і мав інформацію про те, що головних катом-психіатром був Данило Романович ЛУНЦ. А батько мені розповідав про те, що велика кількість етнічних євреїв брали участь у каральних акціях, служили в НКВС… І взагалі-то мій батько дав мені можливість зрозуміти цю страшну правду. І коли на мій емоційний стан лягла ця нова інформація про те, що головним катом-психіатром є єврей ЛУНЦ, а тому єврей ГЛУЗМАН повинен зробити щось інше, а не таке… Тому вирішив створити документ. Якраз приїхав тоді син генерала ГРИГОРЕНКА. А із самим генералом ми так і не познайомились. Дякуючи цьому документу його тоді звільнили. Я не поставив підпис під цим документом. І мій друг, письменник Віктор Платонович НЕКРАСОВ, повіз цей документ до Москви Андрію Дмитровичу САХАРОВУ. І от в листопаді 1971 року, місяців через два після того, як отримав документ, Андрій Дмитрович приїхав разом зі своєю дружиною Оленою БОННЕР до Києва. Вони зі мною зустрілися (причому ця зустріч була дещо дивною, такою емоційною…), і я так і не зрозумів тоді, чому вони зі мною хотіли зустрітися. І я тоді не наважився запитати про своє: «Коли Ви збираєтеся публікувати цей мій документ?». А мої гості, в свою чергу, не спитали мене про те, чи не погоджуся я поставити підпис під своїм документом. А підпис я там справді не поставив, а в супровідному листі написав свою адресу і все те, що вважав на той момент необхідним. І лише уже під час перебування в зоні (приблизно через рік-півтора), я зрозумів, чому Андрій САХАРОВ не задав запитання про підпис. Очевидно, він тоді подивився на мене, юного романтика, і не захотів зробити мені погану послугу з перспективою в’язниці. А я, у свою чергу (якби він мене все-таки мене про те запитав), я відповів би, що не згоден поставити свій підпис під тим документом. Справа в тому, що дисидентство, інакодумство – це був не якийсь там підпільний рух, а рух відкритий, протестний (і причина протесту у кожного була своя)…Але я не був таким… Інша справа, що з мене був поганий конспіратор, а тому не тільки мої друзі, а й мабуть, і кішки й собаки знали, що я працюю над деяким важливим документом… У мене провели обшук. Вони кричали на мене, намагаючись мене залякати. Я – на них. Мені, зрозуміла річ, було страшно, але то була не продумана реакція, а природна… Вони зібрали потрібні свідчення – і потім прийшла розплата. У травні 1972 року мене заарештували. Мені було пред’явлене звинувачення за статтею «Антирадянська агітація і пропаганда». І таким чином я став ув’язненим. І в моїй цій книзі, що я виніс на презентацію, мої враження про це виписані.
І вже після цього розпочалося абсолютно інше життя, але я вижив у тих випробуваннях. А тому маю право говорити, що був щасливим. Бо так, це було фізично важко для мене, були мерзотні відчуття, одне тільки етапування в тюрму радянських часів чого варте!. Це взагалі жах якийсь!.. Так, це все було, але я вперше себе відчув абсолютно вільною людиною. Звичайно ж, було гірко, була образа… Адже тільки життя починалося – і раптом на десять років за грати… Однак рядом зі мною були якісь дивні люди, які навіть зовні дивно виглядали… За кілька днів я зрозумів, що це – літні вже каторжани: українці, литовці, естонці, латиші. Українців у нас називали «бандерівцями», а інших – «лісовими братами», які досиджували кожен свій термін у двадцять п’ять років. Тож коли я побачив десятків зо два таких людей навколо себе, я зрозумів, що все – нормально, бо десять років – це значно менше. Тому далі було навчання навичкам свободи. Це були чудові роки, і я зображую в книзі цих людей. Найважливіше ж було те, що там я себе відчув абсолютно вільною людиною.
Деякі матеріали в цій книзі – це те, що я написав там, в зоні, а потім нелегально передав на Захід. І мені ще й сьогодні стає моторошно, і я часом замислююся, як міг те собі там дозволити? Але ж зміг-таки…
Або – про феномен повернення людей на волю (тих, які відсиділи двадцять п’ять років. Потрапляють ці люди, які не бачили ні телевізору, ні літака, у яких життя вже завершується, потрапили на волю. (Я це описую в статті «Страх свободи»). Вони бачать окуповану Західну Україну чи країни Прибалтики, бачуть військових на танках, з автоматами… Вони приходять в Радянський Союз, який вони не знали. Вони приходять в таке життя, якого вони не знали… У них з’являвся страх перед звільненням із в’язниці… Я описував цей феномен з точки зору лікаря-психіатра для того, щоб з’ясувати (в першу чергу, - для себе), що ж це за феномен. І ви уявіть собі жах полковників КДБ, які отримують матеріали з радянського посольства про те, що в США у спеціалізованому психіатричному журналі – стаття людини, яка сидить в зоні, яку вони начебто вже надійно заховали…
2. Про СТУСА, ЯНУКОВИЧА, ЮЩЕНКА, «бандерівців»…
Я чітко поставив перед собою завдання. Я – не історик, мене не цікавить номер камери, в якій сидів Василь СТУС. Мене цікавить інше: що це за така країна, в якій геніальний європейський поет (котрий не претендував на владу, котрий на багато чого іншого не претендував), чому він повинен вмирати у таборі (або у в’язниці)?
І не треба говорити чи писати про те, що всі «гебісти» - ідіоти. Бо, наприклад, слідчий, який вів мою справу, одного разу відсунув від себе друкарську машинку і сказав: «Семене, я ж Вас про це не запитував». Просто він злякався, він не хотів занотовувати тоді те, про що я йому розповідав.
І ще одне, важливе. Я дуже тепло ставлюся до моєї країни: до України. Я розумію, що вона поки що за своїми якостями – далеко не Європа. Я розумію, що тут у нас – не все так просто й однозначно (наприклад, - з політиками). Тому коли мене запитують, як я ставлюся до перспектив майбутнього моєї країни, я відповідаю: «Дуже оптимістично, але не швидко».Тому я цю книжку завершую не випадково своїми спогадами про мого покійного друга (і це правда – друга, котрий кілька років тому вмер), заступника начальника СБУ, генерала-лейтенанта….. Я – дисидент, він - професійний чекіст, котрий працював у КДБ, а потім – в СБУ. У мене з ним були дуже теплі відносини. ЦЕ, звичайно, дуже дратувало моїх друзів «по ГУЛАГу». Але я їм завжди відповідаю: «Я ж не купував путівку туди, до табору…». А за моральними своїми якостями і інтелектуальними цей генерал СБУ був набагато ближчий, ніж багато інших людей з тих, що були, наприклад, в парламенті України, із числа опозиціонерів… Так от щодо нашої держави, то я вважаю, що ми отримали шанс, і м и вже ним користаємося сьогодні. А ним навряд чи скористаються найближчим станом, наприклад, Азербайджан, Білорусь і ціла низка інших країн. І коли мене один із послів США в Україні одного разу спитав: «А чим Україна відрізняється від інших?», я відповів про те, що за моїх часів (коли я сидів у таборі) і за часів Олександра СОЛЖЕНІЦИНА, найбільшою за чисельністю етнічною групою були саме українці. Але там (за ті сім років, що я там сидів і до часів правління в СРСР Михайла ГОРБАЧОВА) ніколи не було жодного білоруса-дисидента, жодного узбека-дисидента чи туркмена-дисидента… Я розумію, що ми живемо в нормальній країні, що наближається до європейських стандартів життя. Тож я і закінчив свою книгу цим есе, за що свого часу «отримав по голові», коли опублікував його в журналі. Але я свідомо це зробив. Звичайно ж, що люди дивуються: як це сумістити, коли відомий дисидент ГЛУЗМАН пише спогади «Мій друг ПРИСТАЙКО». Але він справді був моїм другом, і я їздив до нього на дачу, наші сімї спілкувалися між собою. Але це було прекрасно. Як і тоді, коли голандське телебачення приїхало знімати про нас фільм. Причому цей фільм потім був настільки популярним у Голландії, що посол тієї України мені якось сказав: «Ви з ПРИСТАЙКО – найпопулярніші іноземці в Голландії».
При всьому іншому, ЯНУКОВИЧ – це той президент, який намагається проводити реформи. Про результати я не кажу, але такі спроби є. А в цілому, як мені це здається, історики будуть оцінювати. І, можливо, у підручниках з історії десь через сто років (чи це вже будуть не підручники, а щось в електронному вигляді – як чіпи) найбільш темними (чорними) тонами буде описаний Віктор ЮЩЕНКО. Він цього не розуміє, і він не такий. Яким ми його уявляємо. Але він – «слабак», бо мав величезні шанси допомогти нам всім стати набагато більше європейцями, ніж ми є сьогодні, але не скористався цим шансом, не зміг… Я, наприклад, був при ЮЩЕНКУ членом ради з охорони здоров’я. Але жодного разу ми на раді не бачили ЮЩЕНКА. Я тоді спитав Мирослава МАРИНОВИЧА (теж дисидента за часів Радянського Союзу- Ред.), який був членом ради з питань культури, чи бував на тих засіданнях ЮЩЕНКО? І він відповів мені, що ні, ні разу не бував. А на сьогочасних засіданнях ради з охорони здоров’я Віктор ЯНУКОВИЧ буває постійно. І я ходжу на ці засідання не тому, що я намагався в ту раду потрапити. Навпаки: я відмовлявся стати її членом. Але коли мені сказали, що там буде можливість якось впливати на політику з охорони здоров’я в Україні в соціальному аспекті, то це мене зацікавило. І остаточно переконала мене в тому, щоб я став членом цієї ради, Ганна ГЕРМАН. Вона сказала, що коли я відмовлюсь, то на це місце буде претендувати інша, конкретна, людина (і вона назвала її прізвище). І ось тоді я остаточно згодився. І дещо там у мене виходить. Наприклад, - нещодавній Указ Президента України стосовно дітей і дитинства, і там є рядок про систему дитячої психіатрії. Так, це взагалі-то дрібниця, але для мене як для психіатра і для батьків дітей, у яких є ці проблеми, - далеко не дрібниця, а навпаки…
Я живу в Україні, і не емігрував (хоч у мене були такі можливості), і я повинен приймати її як реальну даність, а не якусь вигадану. А реально тут живуть люди, які робили боляче не тільки мені одному. А й убили мого друга Валерія МАРЧЕНКА. Мова йде про те, що коли мене спитали, чому я такий мякий і виступаєте проти люстрації, я дуже просто відповів: «Тоді мені треба її розпочинати з мого батька». Це тому, що він був комуністом ще з 1925 року. Тому не треба розкручувати цю спіраль… Тому я живу з цим спокійно і можу дружити з генералом із СБУ, знаючи багато чого про нього (а він – набагато більше – про мене). Тому що у нас немає іншої якоїсь України, а тільки така, яка є.
Про «бандерівців». Це таке збірне поняття. Далеко не кожен з них був ідеологічним борцем, і про самого Степана БАНДЕРУ вони мало що знали. Вони просто бачили, що в їхнє село (і в сусідні) прийшли окупанти. Спочатку одні окупанти, потім – інші, особливо коли вони почали людей виселяти, стріляти… Я ж знаю, хто вони, я ж сидів разом з ними… Звичайно, було б ТЯГНИБОКУ пояснити всім, що була така лінія… Ні, просто люди йшли на спротив окупантам… Тай пам’ятати про все, що тоді було, треба більше холодно, а не з ненавистю. І ось, якщо, скажімо, мій онук буде колись дружити з онукою мого покійного друга, генерала СБУ, вони будуть друзями не через те, що їх діди дружили…
Підготував Сергій ЗІНЧЕНКО
На світлинах:
розповідає і відповідає на запитання Семен ГЛУЗМАН;
виступає заступник міського голови Валентина БЕРЛІН;
учасники зустрічі із Семеном ГЛУЗМАНОМ під час презентації книги в приміщенні музею.
Фото автора.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
