 8 вересня 2011 року киянка Галина ШВИДКА, 65 років, вийшла із СІЗО. Пробула там дев'ять днів. Її затримали за зрізану із вінка біля пам'ятника Тарасові ШЕВЧЕНКУ стрічку з написом «від президента Віктора ЯНУКОВИЧА», повідомляє «Газета.ua».
Галину Миколаївну відпустили на день раніше за зразкову поведінку. 9 вересня Олександр ТУРЧИНОВ у наметовому містечку біля Печерського районного суду вручив їй орден «Незламний патріот України». На нагородження киянка вдягла нарядний червоний піджак, губи підмалювала темно-червоною помадою, волосся накрутила у пишні локони.
— Дуже неприємно згадувати СІЗО, — каже. — Спершу там до мене гаркали. Охоронець кричав: «Ти, ану пошла сюда». Я пояснила йому, що я старша жінка, він мене не знає, тому мусить звертатися на «ви». Розказала, за що мене посадили, то охоронці за голови бралися. Після того називали мене Миколаївною і на «ви». Між собою страшно матюкалися, то я просила їх бути людянішими. Ніби подіяло. Намагалася позитивно мислити. Вони мені кажуть — камера, а я кажу — кімната. Там вікна заґратовані, а я думаю собі, що це як у лікарні, щоб ніхто мене не вкрав.
Галина Миколаївна відмовилася від тюремної їжі. Плеще себе по талії і боках, показуючи, що схудла.
— Я в такому стані була, що кусок у горло не ліз, — показує худі руки. — Перші три дні лежала та плакала. Навіть того, що син передавав, не хотіла їсти. Він мене балував, купу м'ясного в магазині купував, салатики, фрукти, соки. Усе в кулінарії брав. Не тому, що готувати не вміє, — там передавати тільки запечатане можна, з чеком і датою виробництва. Потім мене у загальну камеру перевели, де алкоголічки сиділи, бомжихи, проститутки. Я їм усі продукти віддавала. Дівчата голодні були, і тюремну вермішель з'їдали, і все, що я давала. До них же ніхто не приходив. За це вони мене полюбили дуже. Я з ними розмовляла, газети їм читала. Розказувала, за що люди на Майдані стоять, за що мене посадили. Про політику, щоб вони зрозуміли, що в країні коїться. Дуже їм історія про ЯНУКОВИЧА сподобалася, коли в нього яйцем кидали і він упав. Учила їх бути ввічливими, казати «дякую», «будь ласка». Вони мене Миколаївною називали і не сварилися при мені. А між собою, я чула, матюкалися. Коли я виходила, плакали і казали, що мене їм Бог послав.
— У шостому класі мама мене з дитбудинку забрала, — продовжує. — Вона підробляла в забігайлівці, де п'яні вечорами приходили, і приносила нам надкушені пиріжки, які відвідувачі не доїли. У нас не було грошей навіть на їжу, не те що на одяг. Одна вчителька дала мені шкільне платтячко, а інша — чорний фартушок. Він був довший за платтячко. Я в дитбудинку звикла — носити треба, що дають, так і ходила. Ніхто із учительок не підказав, що фартушок можна було підкоротити. Діти з мене сміялися, я з ними билася. А ще мама хотіла, щоб я підпрацьовувала на виробничому комбінаті при школі. Я пішла сама в міліцію і попросила, щоб мене назад у дєтдом віддали. Згадала це, і камера не такою страшною стала.
До Галини ШВИДКРЇ підходить високий білявий чоловік. Це її син 34-річний Володимир. Бере матір під руку.
— Вважаю, що мама зробила послугу президенту, — говорить. — Мій товариш-священик сказав, що на могилах недобре ставити вінки із написаними іменами. Можна писати «від колег», «від друзів», але не повинно бути імен. Це накликає біду на людину.
13 вересня 2011 року
sprotiv.org
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
