 У минулому числі газети ми подавали інформацію про проведення заходу у стінах Криворізького міського державного педагогічного університету, присвяченого лихоліття голодомору в Україні як геноциду. В інформації зазначалося, що до того часу вийшла з друку книга під назвою «Народні твори про голодомор: 1921-1923 рр., 1932-1933 рр, 1946-1947 рр. в Україні, зібрані студентами-філологами Криворізького державного педагогічного університету в кінці 20 – на початку 21 століття». А упорядником цієї книги і організатором заходу виступила кандидат філологічних наук, доцент кафедри української та світової літератур Олена ГОНЧАРЕНКО (на світлинах).У цьому числі, виконуючи нашу обіцянку, пропонуємо до уваги наших читачів перші дві розповіді з цієї книги.
№1
ЛЮДИ МЕРЛИ НА ХОДУ
І ми голодували. Пухлі були всі. Ну, ніхто не вмер. Корова була, молочко продавали та хліб купували. Так і жили. Семеро дітей в сімї було, старша, худа була, страшна, одна тінь. В селі люди мерли, як мухи. І люди людей їли. Покійників, поки могли, ховали, а тоді… І діти мерли.
Люди мерли на ходу, на роботі прямо; за поток ішли і вмирали.
Коржики пекли: трохи муки, а то лободи; змішаєм з мукичкою пареної лободи, і є чим голод збить. На роботі ти сидиш. В мене є коржик, а в тебе – нема. Тобі дам половину і собі. Голод був страшний, а жили дружно. Ліпник той із лободи і то ділили на двох. А тепер так живуть, і хто там кому що дасть?! Навряд щоб хто… А все одна раньше дружніше жили, хоч як не бідували.
Половина села вимерла. В 33-му брат спас…
Глухі села вимирали всі, а наша Новослав’янка була ближче до району Межівський, ходили на базар, продавали молоко, хліб брали. А як хто вмре, так ями рили один метр завглибшки, сили не було більш рить.
Ага, брат спас нас… Коло ліва тора сидів на Межовій; вкраде качан із кагата (куча) і біля станції зжаре і зїсть, як ночує на станції. А як міліція впіймає коло кучі, то він сирий качан гризе, а вони бють його. А йому 14 років було, і він по 3-4 дня сидів на станції, щоб накрасти качанів для сім’ї.
А як заміте хто вагони з мукою, то начіпляються на вагони, розбомбірують (пломби позривають) і муку гребуть. Петро додому півмішка приніс: муки. Як він її доніс, що ніхто не побачив? А то б посадили. Та як приніс, то і галушки були, і затірка. Пожили трохи. І од людей ховались – їли, од сусідів, щоб не взнали в міліції, не забрали хліб, а нас не посадили. А сіяли кіньми чи волами. Іде-іде, впаде і вмре. Отак жили…
Записав ЧЕРЕВКО Р. від ДОРОШ Г.П., 1912 р.н.,
село Межова Дніпропетровської області.
№2
ХЛІБ ПО ПЛАНУ
1933 рік. Хліб уродив хороший. Спочатку вивезли хліб по плану. Після цього у людей хліб ще залишився. Та СТАЛІН приказав, щоб ще один план вивезли. Забрали у людей майже весь хліб. Почався голод. В містах на робочого чоловіка давали фунт хліба (400 г.), а тим, хто не працював (дітям та іншим), по пів фунта (200 г.). А ва селах люди без нічого залишились. Ходили в місто просити – хоч бурячка. В хату зайдеш – діти померли, а мати їх гризе. Котів. Собак усіх поїли. Одна жінка четверо дітей своїх зїла.
Ховрашків виливали, варили їх і їли. Лободу товкли і коржі з неї робили. Також робили коржі з листя вишень. Сушили його, терли, змішували з висівками і пекли коржі на воді. Поїси, а через п’ять хвилин знову їсти хочеться.
Ми на Кавказ їздили. Міняли барахло на кукурудзяну муку та олію. А в кого були гроші, ті купляли. Але відтіля нас гнали, казали, що ми не хочемо робити, що хліб у нас уродив хороший. А ми казали, що у нас все забрали. Туди їхали на товарних поїздах. А з Кавказу не було чим їхати. На вокзалах людей багато скопилося. Всі з клунками, з мішками. А дома їхні сім’ї з голоду мерли. Одна молода жінка помішалася умом. Бігає по вокзалу, кричить: «Ой, діточки мої!..».
Брали з собою по 4 пуда – два пуда через плечі, а два – в руках. Важко було, але їсти треба було щось.
В Ростові пересадка була. Поки злазили з вагона, вкрали у мене одну торбу. Тяжко було, багато людей вмерло. А СТАЛІН говорив: «Хто вмирає, той не вміє в світі жити». А деякі люди наживалися з людського горя. Прийде людина на базар, щоб шось купити. Тут підходить до нього чоловік і каже, що в нього дома є деякі харчі. Той іде з ним, заходить в погріб або в комору, а хазяїн його там зачиняє. Одкормлює його, потім вбиває. А м'ясо продає. Або робили з того м’яса котлети і теж продавали. Один хлопчик ходив під хатами, просив щось поїсти. Але ніхто йому нічого не давав. В одну хату його впустили, накормили, а коли хлопчик заснув, вбили його і з’їли.
Записав ПОПЕК Т. від ШАПОВАЛОВА М.Н. 1906 р.н.,
м. П’ятихатки Дніпропетровської області.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
