PP

     Понеділок, 19.08.2019, 15:18



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2014 » Грудень » 11 » Микола МИКОЛАЄНКО: «Пишу про все, що в Україні мене хвилює»
22:24
Микола МИКОЛАЄНКО: «Пишу про все, що в Україні мене хвилює»

Миколі МИКОЛАЄНКУ, письменнику і журналісту, 5 грудня виповнилося 95 років. Але він і досі працює: пише і прозу, і вірші, згадує про далеке й близьке минуле, а також спілкується зі своїми колегами, відповідаючи на запитання про життя і творчість. - Миколо Антоновичу, де коріння Вашого роду? Що Вам найбільше згадується з дитячих років? - Згадується дитинство у селі Мар’янівка на Криворіжжі, над Інгульцем. Прекрасна тоді була й річка Саксагань. Але особливо – Інгулець, воду з якої ми могли просто брати й пити, така чиста вода була і просвітлена!.. Приємно було плавати. Дитинство моє пов’яязане зі степом, батьки мої були селянами., із шахтою, де батько працював, коли літньої роботи на землі не було. Мама виховувала нас, сімох дітей. То були тяжкі часи: «розкуркулювання», голод, жах… убивства. А ще вітряк там у нас був у селі і водяний млин – теж. Там ловив я рибу й одного разу піймав такого сома, що ледве й сам із ним не втонув. Згадується і школа чотирьохрічна, яку я в селі закінчував, а потім перейшов у п’ятий клас у Лозуватську. Згадую ще гармоніста Микиту КУЧЕРЕНКА, у нього були скалічені ноги, він не ходив, але його пам’ятаю й досі. Ще сусідів пам’ятаю, шкільних друзів… - А потім була війна, так? - Спершу було навчання у школах Кривого Рогу: це п’ятнадцята і шістнадцята. Потім – Запорізький інститут, який я закінчив у 1941-му році: уже гриміла війна, коли я здавав останній екзамен, одержав диплом з відзнакою. І повезли нас до Москви, в Академію політичних наук, прийняли тільки членів партії, а всіх інших розвезли по технічних училищах. Я потрапив до Горьківського артилерійсько-зенітного училища, де навчався десять місяців. А потім мене розподілили в Москву, де я стояв на охороні московського неба. Там я був учасником бойоіих дій. - А де взагалі Вас застала звістка про війну і що про неї найбільше згадується? - Звістка про війну? – В Запорізькому інституті. А про закінчення – у Білорусії, коли я був начальником штабу дивізіону. Я слухав радіо і з кимсь говорив, аж раптом зазвучала музика й оголосили про закінчення війни. Я був дуже радий і відразу повідомив про це усіх у своїй частині Це була велика радість, бо чекали того чотири роки. - А якими зараз у Вашій пам’яті постають ті воєнні часи? - Воєнні часи – це суцільна земля така. Чотири роки я провів у землі: рили шанці, рили окопи, рили землянки й шукали, чим накрити - дерево, дикт і таке інше. Вже в Білорусії, коли німців погнали, там уже трошки легше було, але все одно наші всі формування були в землянках. - Що підштовхнуло Вас стати журналістом? - Я ще з 1939-го року став журналістом, а працював тоді коректором у газеті «Червоне Запоріжжя», це така хороша обласна газета була. Там я дослужився до редактора мови в газеті «Червоне Запоріжжя». В Запоріжжі я друкував свої вірші в трьох газетах. Звідти я мало не втрапив у табори ГУЛАГівські, коли одного разу газета «Червоне Запоріжжя» вийшла у світ, а там замість СТАЛІНА було надруковано «СТІЛІН». Це була велика трагедія, мене довго мучили в НКВД, допитувалися, навіщо я це зробив, хоч воно вийшло таке само по собі, я просто не помітив…та й крім мене ще були люди, які вичитували… Потім були криворізькі 15-та й 16-та школи, я був завпедом, а згодом був директором. А після того мене взяли у газету «Червоний гірник» в результаті довгих перемовин, хоч я й не хотів іти на цю роботу, бо я ж був педагогом… Але все-таки мене змусили, бо сказали, що в разі відмови стати редактором партійний квиток доведеться покласти. І потім я редагував «Червоний гірник» довгий час. А ще я раніше ходив учнем у літературне об’єднання при «Червоному гірнику», яким керував Василь ШАБЛІЙ. Там я надрукував вірш «Дівчині», за який мене нагородили поїздкою по Радянському Союзу… Така епопея моя, криворізька, рідного міста мого, яке я любив, люблю, писав про нього й досі пишу чи дописую твори,. які свого часу не завершив. Вийшла у мене й книжка «На лінії вогню», про підпільників Криворіжжя. Так що у мене з Кривим Рогом і з журналістикою пов’язані найкращі спогади. - А в які часи Ви працювали в «Червоному гірнику», яким тоді був журналістський колектив? - «Червоний гірник» - це велика школа для багатьох журналістів. Ще до війни, коли я ходив туди на заняття в літературне об’єднання, там було багато і молоді, і літніх людей. які тудb дописували. Там був прекрасний керівник Василь ШАБЛІЙ, поет і драматург. А коли я прийшов у «Червоний гірник» редактором, то тут уже був сформований колектив. Працювали багато років журналістами Михайло КРИВОРУКОВ, Давид КАН, Микола ХАРЧЕНКО, Панас НОГІН, Олесь ТЕРЕЩЕНКО… Це були і поети, і справжні журналісти. Крім того, нам допомагали кореспонденти республіканських і обласних газет та радіомовлення. Але тоді такої верстки газет, як сьогодні, не допускалося, і я завжди нею був незадоволений. Але що поробиш?.. От я зараз читаю «Червоний гірник», бачу, як верстається, і я сказав Ользі Василівні КАЛИНЮК, що я їй заздрю через таку добру верстку. Тому у мене про «Червоний гірник» прекрасні спомини. - Миколо Антоновичу, а Ви ще ж займалися і видавничою справою… - Так, я працював у видавництві «Промінь». До речі, до мене воно просто називалося Книжковим видавництвом. Тож коли я став його головним редактором, то назвав його видавництвом «Промінь». І так воно й було до здобуття Україною незалежності. А потім його перейменували на «Січ», і я вважаю, що це добре. За час роботи у видавництві багато книжок письменників Дніпропетровщини ми видали. Олесь Терентійович ГОНЧАР дивився наші книжки й інші письменники та поети. Зокрема, і Володимир Миколайович СОСЮРА друкував у нас свої вірші. А ще – МИХАЙЛИЧЕНКО Володя, ті ж Олесь ТЕРЕЩЕНКО, Микола ХАРЧЕНКО… Ми випустили навіть невеличкі книжки трьох чи чотирьох молодих поетів накладом своїм редакційним. Тобто, ми робили добру справу. Але найбільша наша, я вважаю, заслуга (коли я працював у редакції) - в тому, що ми гуртували робкорівський колектив: по всьому Кривбасу у нас були опорні пункти робітничих кореспондентів, і це давало дуже багато матеріалів для самої газети. У нас був стльний струмінь критичний, ми видавали криворізький «Перець». У нас були недоліки… звичайно, не все ми встигали, але було у нас і багато доброго. А ще в той час, коли був редактором «Червоного гірника», то написав п’єсу «Мар’яна», яку поставив мені міський театр. Це був для мене як дарунок на 5 грудня, на мій день народження. Так що я їм і досі вдячний і шкодую, що не продовжив свою роботу в драматургії. - Скільки у Вас книжок і що Ви намагаєтеся донести читачам? Над чим зараз працюєте? - Точно про кількість книжок не можу сказати, десь так більше тридцяти п’яти і до сорока добирається. Я працюю в поезії і вдячний Богові за те, що він дав мені такі творчі можливості. В мене ось вийшла така добре оформлена книжечка в цей Рік Коня під назвою «Безодня». Про що пишу? Про все, що в Україні мене хвилює, і про події на Донбасі, і про минуле та сучасне. Я щиро вдячний криворізькій землі. Хочу скористатися нагодою і побажати криворіжцям всього доброго, всього радісного! Щоб підвищувалися зарплати, щоб весілля гуділи й гриміли і не гинули люди в полум’ї війні! Дай, Боже, здоров’я і всього найкращого! 

 

Бесіду вела Олена МАКОВІЙ

 

На світлині: Микола МИКОЛАЄНКО Фото із сайту «Книгобачення» http://knyhobachennia.com/upload/powerblog/a1524icon.jpg

Переглядів: 934 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: