7 травня у Кривому Розі вчергове вшановували ветеранів Другої світової війни. Відзначали День Перемоги. Як завжди, - з пафосом. Це відчувалося в словах, які, багаторазово підсилені сучасною технікою, злітали над Монументом Перемоги. Про це свідчив і металевий подзвін із новозбудованої дзвіниці за кілька сотень метрів від того постаменту з автоматником. Потурбувалася місцева влада також і про те, щоб глядачів на площі у цей святковий день було доволі: недаремно ж великі групи молодих людей (студентів і школярів) проходили організовано під наглядом старших на заздалегідь визначені для них місця. Все було майже так, як тоді: у 80-ті, за часів Радянського Союзу. І не було майже нічого відверто українського, яке б символізувало Українську державу наприкінці вже другого десятиліття від часу її НЕЗАЛЕЖНОСТІ. Хіба що - жовто-синій державний прапор, який майорів десь у далині, посеред військової техніки. Зате червоні прапори комуністів і блакитні (Партії регіонів) нахабно і недвозначно заполонили тротуари, ніби натякаючи на те, що це свято не має ніякого відношення до сьогоднішньої Української держави.
Над всім панувало бажання організаторів видовища продемонструвати свою високу значимість і впевненість у тому, що все „постороннее” має кудись прибратися геть з їхніх очей (а коли не хоче прибратися, то має діяти виключно в рамках їхніх бажань). Тож до мене, коли я проводив відеозйомку того видовища, багато разів підходили різні люди (тільки один із них назвав себе і свою посаду) й намагалися керувати моїми діями, тим самим негативно впливаючи на мою діяльність як журналіста під час збирання матеріалу. Дійшло до того, що підбіг навіть заступник міського голови Георгій ГОНЧАРУК, який теж намагався командувати. В той же час „послушные” оператори муніципальної ТРК „Рудана” без зайвих турбот знімали собі, й ніхто не заважав їм це робити спокійно і якісно. І я з жалем спостерігав за іншими журналістами, яких влада „построила” в одну щільну групку...
Організатори вивели до монументу сивочолих ветеранів, пройшли парадом військовослужбовці і військова техніка, танцювали на асфальті проспекту хлопчики і дівчатка, злітали голуби і... прапори. Так, - і прапори. Щоправда, між голубами й прапорами була різниця: білі голуби не падали, а саме літали, а от один червоний стяг і один – блакитний вітром понесло вниз, на асфальт. Хоча насправді в цьому немає нічого дивного: адже над вітром і над Тим, хто ним управляє, організатори – не владні.
А з мікрофонів, підсилених сучасною технікою, летіли пісні про війну. Російською мовою. І я піймав себе на думці, що з широковідомих пісень про ту війну всього лише одна написана рідною, українською: „Степом, степом падають солдати...” І подумавлось:
„Летіли слова, прапори, голуби...
Якби ж то солдати ті встали, якби!..”

Сергій ЗІНЧЕНКО

Відео порталу ПРОСВІТА-Кривий Ріг