Головна » 2015 » Серпень » 16 » Юрій ГОРБАЧОВ, який пережив пекло Іловайська і Дебальцевого, розповідає…
08:37 Юрій ГОРБАЧОВ, який пережив пекло Іловайська і Дебальцевого, розповідає… |
Юрій ГОРБАЧОВ - один з бійців 40-го батальйону територіальної оборони “Кривбас”, основна цивільна професія — токар. Той шлях, який він прошов у цій війні з агресором, і те , як він просто і дохідливо розповідає про той шлях, багато про що свідчить для кожного, хто захоче його розповідь прочитати.
«…Два тижні ми проходили підготовку, після чого відправились туди, де до кордону з Росією залишилося чотири кілометри. Далі були у Волновасі, Старобєшевому, деякі наші підрозділи побували на Савур-могилі… А після оточення Іловайська ми опинилися на позиції в селі Зеленому, між Харцизьком і Іловайськом. Було поставлене бойове завдання утримувати бойовиків, які виходять з Іловайська, а ще – утримувати підрозділи бойовиків, які будуть іти з Харцизька їм на допомогу. Виходить, що ми там утримували дві основні дороги. З нами були ще хлопці із 17-ї танкової бригади (їх було тринадцятеро, екіпажі танка і БМП-2). Там у нас втрат не було. А от супротивник поніс великі втрати... У них не виходило взяти наш опорний пункт аж до тих пір, поки не надійшла команда про вихід з Іловайська «зеленим коридором». В тому «зеленому коридорі» ми втратили командира підрозділу розвідки Андрія ШИЯНА. Він був чудовим командиром, умів підняти й тримати високий бойовий дух. І дуже важко знову й знову чути про те, що наша держава й донині не визнала його загиблим в бою, а просто померлим. Хоча б подумали, що у нього – двоє дітей, дружина, що сім’я фактично залишилася без годувальника!.. Він був справжнім патріотом України, брав участь у подіях на Майдані. Він пішов воювати ще в ті перші призови, бо працював у військкоматі, а коли дізнався про перших загиблих хлопців, то на його прохання був переведений у 17-ту танкову бригаду і перейшов у наш підрозділ у розвідку. Він ішов попереду, завжди прикривав бійців, ніколи й нікого не кидав; маючи три поранення, він і далі воював… А наша держава з такою байдужістю ставиться до таких людей, такі закони приймає… Не змогли найти його тіла, але є свідчення бійців, які там знаходились і бачили його загиблим. Бо машина була завантажена , почалися вибухи, і хлопці не змогли його витягнути з тієї машини…
- А в яких числах це все відбувалося?
- Це ж у час того «зеленого коридору», з 24-го серпня минулого року до 27-го, десь у цей період часу.
- А коли Вас було поранено?
- В селі Зеленому, на тій позиції, про що я вже розповідав. Нас було сім поранених протягом одного бою. Тому що була на нас танкова атака разом з бойовими машинами піхоти, з БТР-ми та ще й з підтримкою артилерії. Вони спробували нас тоді штурмонути, але – не вийшло. Бо у нас було добре укріплення, залізничні мости. Та вони ще й сподівалися на те, що після нічної артилерійської канонади наш підрозділ звідси відійшов. Ось чому вони так нахабно виїхали впевнено, недооцінивши нас, на відстань прямого наведення нашого танка. Тож наш танк підбив їхні два, за допомогою нашої артилерії ми знищили БМП супротивника. Тож вони вивісли білі прапори і вийшли з лініі обстрілу. Та на цьому їхні спроби не завершилися, бо потім кинули в бій свою піхоту, але за той період бою вони понесли великі втрати, десь більше півсотні бойовиків…. Я був поранений 20 серпня . Тож на тій позиції у нас було два важкопоранених, а інші - не такі. У мене була контузія і сліпі осколкові поранення голови, а у хлопців – скалкові поранення ніг, в шию. Найтяжчі були у нашого командира … СІНЬКОВСЬКОГО. У нього й до цих пір у легенях залишилися скалки
- А хто і як Вам надавали медичну допомогу?
- Та надали прямо на місці. Знеболювальні одразу, з нами ж там був медик.. А пізніше – в Старобєшевому, а потім – у Дніпропетровську.
- Після поранення й лікування що далі з Вами відбувалося?
- Я знаходився у 17-й танковій. Відбувалося укомплектування підрозділів. У у підрозділ розвідки мене поставили крмандиром відділення і бойової машини піхоти. Ми вже знали, що наша позиція буде в районі Дебальцевого. Ми потрапили в той період коли було перемир’я, десь тижнів зо два. Тобто, артилерійські обстріли були, але – ніяких там штурмів. Далі вони переключились на цілодобові обстріли, намагалися шьурмувати танками. Наприклад, я можу сказати, що на нашу позицію вийздили проти нашого одного танка їхніх (і це – щонайменше) чотири. Ну, у нас були там три «опорники»: танк, бойові машини пехоти (щоправда, не всі вони були готовими до бою, оскільки дуже ниькі були температури, зима, а тому не всі ті машини заводились, а ті, що вдавалося завести, не всі могли стріляти… А та БМП, що була у мене, була готова до бою завдяки екіпажу, який слідкував, аби все працювало справно і машина була на ходу. І вона протрималась майже до виходу, коли надійшла така команда. Тоді наші опорні пункти були відрізані від всіх інших, ми були оточені підрозділами бойовиків і російських військових. Тому було дуже важко прориватись, вивозити поранених і підвозити боєприпаси. Доводилося, грубо кажучи, підставляти хлопців, щоб вивезти поранених і підвезти боєприпаси. Бо все-таки «броня» на позиції – це значно більша впевненість у захисті, ніж без неї.
І вийшло так. що в Дебальцевому, коли ми проривалися за пораненими (нам дали для допомоги два танки і БРДМ), я отримав кульове поранення в плече і скалкове – у кисті рук. Це трапилося 13 лютого вже цього року. Коли ми вже забрали своїх поранених бойових побратимів і виїздили звідси, то під час артилерійського обстрілу було знищено танк і з РПГ стріляли в нашу бойову машину. І я отримав контузію, опік обличчя, ми втратили пять бойових побратимів з тих, що знаходилися в БМП, хоч їхніх тіл і досі не знайшли та й рідні їх відмовляються в такий кінець вірити… Просто те, що залишилося від машини, свідчить про таке…
Один мій товариш допоміг мені вибратися з машини, яка вже горіла. Та після того ще обстріляли нас із кулеметів – і мені пошкодило третій палець на руці.. Хотіли зразу відрізати його, але я відмовився. Тому його стянули – і він прижився. Після цього нам надали медичну допомогу в 128-й бригаді. Виїздили ми звідти до Артемівська на двох «Уралах». Один був завантажений нашими загиблими, 13 чоловік. І – четверо, які згодилися їхати, бо інші сподівалися, що 15 числа буде перемир’я і звідти можна буде виїхати спокійно. Але у мене була думка про те. що вони не зупиняться, не припинять обстріли, оскільки у них це добре виходило. А виходило через те, що закінчувалися боєприпаси і (про це вже говорили пізніше й по телевізору) там було нас не вісім тисяч, а близько двох. А якщо подивитися на карту, то добре видно, що Дебальцево – це величезна позиція така. де між опорними пунктами були великі розриви. Тому без всіляких труднощів вони зайшли нам в тил й розірвати зв'язок між опорними пунктами… Томув я й вирішив, що краще загину, коли буду їхати додому, ніж тоді, коли прийдуть і будуть стукати мені по голові. Бо в мене ж обидві руки були поранені і я вже не міг тримати зброю в руках. Тому й вирішив їхати, хоч і розумів, що дорога вже прострілювалась. І ми справді потрапили під артилерійський обстріл і втратили ті два «Урала»… І 15 кілометрів виходили по території, яка була зайнята ворогом. Вийшли на 30-ту механізовану бригаду, яка нас доправила до Артемівська, звідти – до Харкова і далі – до Дніпропетровська і – до Кривого Рогу в другу міську лікарню, «тисячку».
- А зараз Ви, пане Юрію, лікуєтесь? Що Ви збираєтесь робити далі?
- Зараз я ще лікуюсь, бо тривожить ще і головний біль, і біль в суглобах. Проходжу лікування в іншій лікарні. Ну, й готую документи. А що далі? – Видно буде. Бо зараз я демобілізований і у мене півроку відтермінування. Але Батьківщину захищати все одно треба. І коли я навіть отримаю «групу», а вороги наші не заспокояться,то… більшість людей, які тепер демобілізовані, готові зновку мобілізуватись. Це якщо вони не заспокояться…
Бесіду вела Олена МАКОВІЙ,
На світлині: Юрій ГОРБАЧОВ.
Фото Сергія ЗІНЧЕНКА
|
|
Переглядів: 610 |
Додав: pprosvita
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
