PP

     П`ятниця, 23.08.2019, 09:43



вихід | Гість | "Гості" Гість | RSS 

 


Головна » 2013 » Жовтень » 13 » «Я не згодний був міняти свою шкуру й душу»
19:56
«Я не згодний був міняти свою шкуру й душу»
Новина про варварське зруйнування меморіальної дошки Юрію ШЕВЕЛЬОВУ облетіла весь світ, цій події присвятили й останнє (27 вересня) телевізійне політичне ток–шоу «Шустер Live». На якому впродовж двох iз половиною годин її обговорювали за участю голови Харківської обласної державної адміністрації Михайла ДОБКІНА і харківського міського голови Геннадія КЕРНЕСА. На цьому ефірі і поза ним прозвучало стільки недостовірної інформації, що вона вимагає негайного спростування на засадах історичної правди.


ПРЕЗУМПЦІЯ НЕВИННОСТІ


На обговоренні проблеми в студії Савіка ШУСТЕР відразу кількома учасниками було підкреслено: звинувачення в колабораціонізмі проти Юрія ШЕВЕЛЬОВА були відкинуті ще тоді, коли йому надавалося американське громадянство. Сполучені Штати Америки як держава–учасник антигітлерівської коаліції старанно перевіряла всіх претендентів на своє громадянство на співробітництво з нацистами. Оскільки ніяких обставин, які б перешкоджали надати йому громадянство, знайдено не було, то ШЕВЕЛЬОВ і став громадянином США.
На сесії Харківської міської ради було оголошено висновок Служби безпеки України, в якому повідомлялося про те, що в архівах СБУ справа про ШЕВЕЛЬОВА відсутня. Таким чином, твердження про колабораціонізм ШЕВЕЛЬОВА — це насправді суб’єктивні інтерпретації кількох осіб або груп осіб, які нав’язують свою позицію українській громаді.
Звинуватити його сьогодні в колабораціонізмі неможливо без розгляду цієї справи в суді або якійсь іншій повноважній інстанції. До того часу існує презумпція невинності. Але радянське мислення засноване на протилежному — на презумпції винності, згідно з якою людину спочатку заарештовують, а потім шукають докази її злочинної діяльності, зазвичай вибиваючи їх iз неї самої. Щось у такому дусі сталося й тепер, оскільки противники посилаються на автобіографічні твори самого Ю. ШЕВЕЛЬОВА. Переважно мемуарний роман «Я — мене — мені... (і довкруги)». Розгляньмо їхні аргументи.


«Я НЕ КРИВИВ ДУШЕЮ»


Перше звинувачення, яке кидають на адресу Ю. ШЕВЕЛЬОВА, — він активний співробітник української газети «Нова Україна», яка виходила в Харкові в період окупації під патронатом тодішньої влади. Це була щоденна газета. Перше її число вийшло 7 грудня 1941 року. Припинила вона своє існування в Харкові на початку лютого 1943 року. За чотирнадцять місяців існування газети Ю. ШЕВЕЛЬОВ опублікував у ній близько десятка статей. У мемуарах він їх усі перелічив: «Мені пощастило тільки написати про ШЕВЧЕНКА (48), ЧЕРКАСЕНКА (247) і ОЛЕСЯ (275)». У дужках автор подав числа газети, щоб можна було легко відшукати їх зацікавленим особам. Була вміщена стаття до століття альманаху «Ластівка». З харківських тем удалося подати статті про О.ПОТЕБНЮ й Василя МОВУ. У поодиноких випадках він писав на теми культури мови, а також про місцеві події. Усього Ю. ШЕВЕЛЬОВ вказав на дев’ять статей. Чи ж можна вважати його після цього активним учасником цього видання? У штаті газети він не працював.
Газету неодноразово прискіпливо аналізували різного роду «дослідники» творчості Юрія ШЕВЕЛЬОВА. Про одного з них він сам розповів у мемуарах: «Коли в середині шістдесятих років, уже в Америці, Іван БІЛОДІД, заохочуваний Романом ЯКОБСОНОМ, у гармонійній співпраці з КГБ взявся розшукувати докази моєї нібито співпраці з нацистами (в радянській термінології «фашистами»), йому гостинно відкрили ультра–таємні фонди публікацій німецького засягу і єдиний компрометаційний матеріал, що він знайшов, була ця замітка (про виставу «Тоска» в Харківський опері) плюс мої власні спогади в передмові до моєї «Не для дітей».
«Співпраця з «Новою Україною», — писав він далі, — не ставила переді мною морально–етичних проблем. Я не кривив душею і не писав нічого проти своїх переконань. Не мало сенсу передруковувати сьогодні те, що я друкував у «Новій Україні», бо це речі поверхові, компілятивні й без великого інтелектуального навантаження, але з погляду морально–політичного їх можна було б передрукувати тепер не червоніючи».
Уявімо собі, що там, у статтях Ю. ШЕВЕЛЬОВА, справді можна було знайти якісь компрометуючі його фрагменти. Невже б вони досі не були оприлюднені з трибуни сесії Харківської міської ради чи в студії Савіка ШУСТЕРА? Але таких матеріалів немає.


«ЦЕ ПРИРІКАЛО МЕНЕ НА БЕЗРОБІТТЯ Й БЕЗЗАРОБІТКОВІСТЬ…»


Істотне звинувачення, яке прозвучало від опонентів ШЕВЕЛЬОВА, — це звинувачення в неприхильному ставленні до євреїв. Воно не має під собою ніякого ґрунту. Сам Юрій Володимирович розповів, що від 48–го і до 181–го чисел газети припинив iз нею співробітничати. Чому? Виявилося, що німецька цензура висунула вимогу, щоб автори, критикуючи радянську дійсність, називали її «жидо–більшовицьким» режимом. Така брутальність суперечила його поглядам, і він відмовився не тільки вживати цей термін, а й узагалі дописувати далі до «Нової України». «Я робив це, — написав він, — хоч це прирікало мене на безробіття й беззаробітковість, що в тих обставинах загрожувало мені голодом, а ми в Харкові тоді вже добре знали, що таке голод і голодова смерть».
Неправдою є й те, що ШЕВЕЛЬОВУ німецькою адміністрацією була надана для помешкання квартира єврейської родини, знищеної в Дробицькому яру. Висловлене спочатку як припущення, надалі це твердження вже фігурувало як доконаний факт. Юрій ШЕВЕЛЬОВ мешкав у своїй квартирі № 46 у будинку «Саламандра» між вулицями Сумською й Римарською. Його з матір’ю за радянських часів переселили в їхній же квартирі в кімнату для прислуги. В інших кімнатах жили дві єврейські родини: фармацевта БІМБАТА та енкаведиста, чиє прізвище автор на час написання мемуарів забув. У «дві кімнати, які лишилися після виїзду родини енкаведиста, ... ми й вселилися». З написаного випливає, що ця родина була евакуйо¬вана, житло лишилося порожнім, його й зайняв ШЕВЕЛЬОВ iз матір’ю.
Один з оскаржників ШЕВЕЛЬОВА договорився до того, що нібито він мав прислугу під час війни. Насправді це демонструє рівень читацького розуміння текстів опонентами ШЕВЕЛЬОВА. Йшлося ж про приміщення для прислуги, в якому змушений був жити він iз матір’ю за радянської влади, тоді як уся їхня квартира дісталася двом єврейським сім’ям.


«НІМЦЕМ НЕ ХОТІВ РОБИТИСЯ»


Неправдою є те, що Юрій ШЕВЕЛЬОВ пішов співробітничати до німців, тому що йому «кушать хотєлось». «Я пройшов — розповідає він про себе, — стадію схуднення і був готовий до спухнення».
ШЕВЕЛЬОВ був німцем. Його батько мав прізвище ШНЕЙДЕР. У 1916 році з дозволу царя генерал ШНЕЙДЕР змінив своє прізвище на те, яке носив Юрій Володимирович. Матір його так само була з німецького роду на прізвище МЕДЕР. Для таких осіб відкривалися гарні перспективи за окупаційної влади. Записавшись у фольксдойчі, вони потрапляли під її опіку. Великі німецькі колонії, які існували на півдні України, перестали існувати саме під час війни. Німецька влада евакуювала в Німеччину всіх своїх етнічних громадян. Але Юрій ШЕВЕЛЬОВ захищав у собі українську національну ідентичність.
«Я не хотів записатися як фольксдойче, — написав він, — за прикладом тьоті Марусі [материної сестри. — І. М.]. Формально на це були всі підстави, навіть більші, ніж у тьоті Марусі. Запис у фольксдойче гарантував вижити, мінімальну опіку, харч і паливо. У випадку евакуації (про що тоді ще не думалося) він забезпечував виїзд. Німцем я не хотів робитися. Рід родом, але я не був згодний міняти свою шкуру й душу».
Неправдивими є спроби видати ШЕВЕЛЬОВА за високопоставленого урядовця німецької адміністрації. Насправді лише 15 травня 1942 року він отримав працю в Українській бібліотеці міської управи, а 20 липня того ж року його перевели в адміністративний відділ того ж закладу, де «завідував печатками». Його функція полягала в тому, щоб збирати заяви на дозвіл мати печатки й відносити їх до місцевої німецької комендатури. Тож називати його цензором, високим урядовцем немає ніяких підстав.


«ДОЦЕНТІВ ОРГАНІЗОВАНО НЕ ВИВОЗИЛИ»


ШЕВЕЛЬОВА звинувачують у тому, що він добровільно залишився під німцями. Але виїхати з Харкова напередодні окупації не було ніякої можливості. Радянська влада покинула свій народ на поталу завойовникам.
«Доцентів організовано не вивозили, — розповідає Ю. ШЕВЕЛЬОВ і роз’яснює. — Потрапити на ешелони, що їхали далеко на схід, до Волги, Уралу, Середньої Азії, не можна було й думати. Вони їхали суворо за планом і заповнялися призначеними пасажирами за точними списками». У ті списки не поталанило потрапити навіть безпартійним професорам. В Україні 40 млн. людей опинилися в окупації. Після Курської битви Л. БЕРІЯ і Г. ЖУКОВ підписали наказ про виселення українців з України за зраду «советской родины». Не вистачило вагонів. А то б українцям судилася доля кримських татар.
Геннадій КЕРНЕС показав фото, яке зафіксувало картину жахливої страти харків’ян: на будинку «Саламандра» — тіла повішених. Так, на це не можна дивитися без болю в серці. Названі й цифри. До початку німецької окупації в Харкові мешкало 700 тисяч населення, а після приходу радянських військ — 170 тисяч. Але на кому лежить провина за голод і смерть? У книзі «Не для дітей», де описана історія Юрія ШЕРЕХА, автор відзначив: «За це відповідальність падала на радянську політику, що знищила місто, висадила електровню й водогін, спалила хліба на корені, винищила худобу й зруйнувала шляхи сполучення». Повішені в Харкові з’являлися щоразу після «акцій червоного підпілля». Німці відповідали на це репресіями, і тоді жертвами ставали випадкові люди, зовсім не причетні до події.
ШЕВЕЛЬОВ описав один такий випадок. Він йшов Театральним майданом і, досягши Пушкінської, перейшов на другий бік. «Тільки тоді я побачив, — написав він, — що це врятувало мені життя. З другого, західного, боку вулиці німецькі солдати хапали всіх перехожих чоловіків і тут же вішали на ліхтарях. За що це була відплата, я не знав, і, либонь, ті, схоплені, теж не знали».
ШЕВЕЛЬОВА звинуватили навіть у тому, що в нього були, крім власного імені, ще й псевдоніми. А скільки їх було в ЛЕНІНА? Як же можна звинувачувати автора в тому, що він використовує псевдоніми?


«МОЯ НАСТАНОВА НА НЕ-УЧАСТЬ»


Але головний аргумент, який відкидає звинувачення ШЕВЕЛЬОВА в зраді, полягає в тому, що він у 1941 році зрозумів те, що й Рада Європи в 2009 році, коли прийняла ухвалу про тотожність гітлеризму й сталінізму. Немає між ними різниці. ШЕВЕЛЬОВ багато разів опрацьовує цю тему у своїх мемуарах. «Ще перед вступом німців до Харкова, — пише він, — я знав, що ця війна — не моя, що ГІТЛЕР і СТАЛІН мені однаково ворожі». «Це не була моя війна, наша війна, — написав він ще раз. — Як би вона не скінчилася, Україні могло бути тільки гірше. Риторика про нацизм — «брунатну чуму» була безглуздою, коли поруч не ставити Росію — «червону чуму».
Головна засада його життя — настанова на не–участь у боротьбі двох однаково злочинних політичних систем. Це гасло він почерпнув з філософії Григорія СКОВОРОДИ, услід за яким міг повторити наприкінці життя: «Світ ловив мене, але не спіймав». Щоправда, досягти цього ідеалу не–участі українцеві в XX столітті було значно важче, ніж у вісімнадцятому.
Професор ВОЛОСНИК звинуватив ШЕВЕЛЬОВА в такий спосіб: якби всі повелися так, як він, то чи перемогла б антигітлерівська коаліція? Я відповім йому словами Юрія АНДРУХОВИЧА, який iз посиланням на Альбера КАМЮ пише про особливу мужність — бути на війні дезертиром: «Справді, якби всі чоловіки стали дезертирами, на світі виявилося б одним різновидом насильства — військового — менше». Війни б щезли.


P. S. Юрій ШЕВЕЛЬОВ заповів свій архів (тримайтеся читачі!)... Японії. Очевидно, він розумів, які баталії триватимуть навколо його імені в Україні.



Ігор МИХАЙЛИН,
доктор філологічних наук, професор кафедри журналістики ХНУ імені В. Н. КАРАЗІНА
Переглядів: 445 | Додав: pprosvita | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: