Відкритий лист Фидори ВІТРЯЧЕНКО - народилася 1920 року
в селі П’ятихатки Устимівського району Кіровоградської області -
«Президенту Української Держави Віктору ЯНУКОВИЧУ»
Я хочу Вам сказати, що я є ще живий свідок штучного голоду в 1932 і 1933 рр. Чому ШТУЧНИЙ? Урожай був добірний, а організований СТАЛІНА приказ до його вірних слуг-виконувачів його приказів: конфіскація всіх зернових урожаїв. Навіть комісія ходила і шукала вже по пустих коморах та заходила в хати й питала: «Де ти заховав пшеницю?» Відповідь господаря чи господині: «Ми не маємо вже нічого». Потім із металевими палками в руках (люди їх називали «щупаками») били-шукали по всьому подвір’ю. Як бачили, що земля порушена, - копали, а коли знаходили зерно, то забирали. Якщо в сім’ї був господар (або хто з синів уже - дорослі), то їх заарештовували і зазвичай після цього ніхто їх уже не бачив і не чув. Були випадки, що навіть лежанки в хатах розвалювали, бо намагалися знайти заховане там зерно. Комісія складалася із руського і його помічників з міліції, із так званих місцевих бідняків (найчастіше не з цього села, а із сусідніх сіл), з комуністів.
Чому я вважаю, що в Росії не було ГОЛОДОМОРУ? Поясню…
Моя мамочка одного разу запитала мене: «Фидора, чи ти пам’ятаєш, кому я віднесла на схованку наші дорогоцінні речі (килими, скатертини, хустини-шалі)? Тоді мені пригадалося і я відповіла: «Мамо, здається мені, що до нашого сусіда Андрія РАДЧЕНКА». Тож мама пішла до них, аж бачить, що назустріч іде їхня дочка Мотря у нашій хустинці шальовій. Далі заходить моя мама до РАДЧЕНКІВ, а там у хаті все (а було це 1933 року перед Пасхою) прибрано тими нашими речами. Тож моя мама мало там на місці не впала, і так їй погано стало…А та господиня питає «Чого ти прийшла?» «Я прийшла за своїми речами» - відповіла. А та, Параска, відказала: «Я тобі не дам, іди геть з моєї хати, бо ти є ворог народу». Тут якраз і господар зайшов, Андрій. Він заспокоїв свою жінку та й питає мою маму: «Чого ти хочеш?» Мама: «Я хочу, щоб ти віддав мені мої речі, та я поїду в Росію поміняти їх на хліб моїм дітям. Ти ж знаєш, що Івана забрали, а мої діти вже пухнуть з голоду. Андрій у відповідь: «Добре. З половини дам тобі. Тільки - з умовою, що я поїду разом з тобою». – І моя мама змушена було погодитись!..
І ось уже вони вдвох, моя мама і Андрій, їдуть у Росію за продуктами. Доїхали до Харкова, а там – пересадка, щоб уже їхати в Росію. Як вийшли з вагону, то побачили підозріло багато міліції та «енкаведистів».Тому зайшли в будинок на станцію. Мама сказала Андрію: «Ти тут посидь, а я піду на перон і може там щось розвідаю». На пероні один невідомий їй чоловік розповів мамі про те, що тут, на пересадці, робиться, що на прикордонні вже росіяни гонять: ви – вороги, геть звідси… Він сказав, що коли приходить потяг із Росії з людьми, що везуть харчі своїм родинам, то зразу міліція і армія не пускають їх до будинку станції, а направляють до спеціально приготовлених пустих вагонів, а все те, що вони привезли з собою, у них забирають. Тому – з усіх боків плач і крик…Та траплялося, – це все розповідав той невідомий чоловік на пероні, - що декому вдавалося сховатися від тієї бандитської зграї зі своїми клуночками на плечах, і коли потяг рушав, щоб поїхати в глиб України з людьми із порожніми руками, то вони на ходу хапалися за поручні вагонів із своїми тими клуночками. Але міліція та військові все те бачили й розрізали клуночки бритвами – і все висипалося на залізницю або ж взагалі ті, що хапалися за поручні, падали біля вагонів на землю…
Я. Фидора, дуже дивуюся, як потім моя мамочка бачила на власні очі ту трагедію і не збожеволіла від побаченого. Тому я вірю, що то сам Господь послав мамі невідомого чоловіка, який своєю розповіддю розкрив їй очі і підготував до того жахіття. Тож вона разом з Андрієм і поїхала вглиб Росії і вони мали там успіх, бо там ще не встиг диявол затруїти людям душі, і росіяни були добрі, співчутливі. Тепер вони поверталися з продуктами, але як обминути Харків?.. Мама ж знала, що залишила нас, п’ятеро дітей (віком від 6-ти до 11-ти років) у холодній хаті, голодних і вже пухлих. І от мама спочатку пішла на перон, дізнатися, який паровоз буде йти в Україну, а потім просить машиніста того паровоза, що буде їхати в Україну, взяти її виміняні на свої речі продукти з Росії на тимчасове збереження (доки не приїдуть на місце). Та машиніст її відказав, що від нього нічого не залежить, бо все вирішує бригадир і що той бригадир – добра людина. І той бригадир справді згодився забрати поки що її та Андрія багаж на паровоз. – Тому вони благополучно дісталися своїх домівок. І ось чому мама і я, Фидора, були вдячні насамперед Господу і всім людям, що допомагали їй в дорозі від Харкова до Росії і назад, додому.
Це я, Фидора, описала цю подорож Президентові Віктору ЯНУКОВИЧУ як документ, як свідчення ще живого свідка того факту, що в Росії не було ГОЛОДОМОРУ. Якщо ж був би в Росії голод такий, то напевно тоді в Долинській на елеваторі не було б тисячі центнерів зерна у приміщеннях та в кагатах під відкритим небом. А там, під снігом і під дощем (при чому – з охороною великою) все-все погнило, а людям, що все те виробили, нічого не дали. Чи це не голодовий геноцид? Там у 1934-му був урожай. Але 80 відсотків того врожаю стало «сажею» (замість чистих свіжих зерен – чорні, як та сажа, зернята). Завезли тоді урожай у комори і поставили охорону з двох чоловік із гвинтівками. – Біля кожного двору, в кого ще комори були. А взимку було і холодно, і голодно. Тому мій татко виніс раз охоронцям гарячого чаю з ром’янку. Тому й дали вони того зерна-сажі для мого татка, Івана ВІТРЯЧЕНКА, а моя мама після цього вночі ходила з тим зерном у решеті до річки, аби промити й хоч щось (крім сажі) дістати звідти їстівне… От уже були харчі!.. А мій татко зжалівся над невісткою Соломією ВІТРЯЧЕНКО і підказав їй той свій спосіб дістати харчів, а вона – своїм сусідам… і пішло… Моя мама говорила таткові: «Ти робиш собі і всій родині клопіт». – Так і вийшло. Бо заарештували і татка, і охоронців зерна, і тітку Соломію, і мою мамочку… За два дні Соломію випустили. Я думаю, що її вивчили, що треба говорити на суді. Тож вона й розповіла, що то татко їй давав. І після суду мою маму випустили, таткові дали півтора року тюрми, а охоронцям – по два. І Ви гадаєте, що після того суду людям роздали те почорніле, мов сажа, зерно? Ні і ще раз ні!… Десь забрали й вивезли. Куди? – Невідомо. Це я свідчу, Фидора ВІТРЯЧЕНКО.
Сам Господь знає, що це є правдиве зізнання, яке ще й досі є записаним у моєму серці. Пригадала незабутню печаль…
Чому я пишу до Вас, шановний пане Президенте? Бо я прочитала в газеті «Свобода», що Ви підтримуєте Володимира ПУТІНА, котрий каже, що в Україні не було 1932-1933 року голоду-геноциду. Ні, я стверджую, що в ті роки був голод-геноцид! Буду сподіватися, що написане зачепить Ваше серце, і Ви станете в обороні мільйонів мертвих і ще живих. – Як це роблю я, Федора Ів. ВІТРЯЧЕНКО-ЄФИМЕНКО.
Але я - не тільки про вище згадану Трагедію, а й з надією на те, що Ви будете оборонцем Вашого, мого Українського Народу, мови нашої. Вірю в Богом благословенну Державу, Президентом якої Ви маєте бути, а значить – Оборонцем та Виконавцем волі Господа! Для цього ж і обирають Президента.

Фидора ВІТРЯЧЕНКО