 2 ГРУДНЯ 2011 року в Харківському національному університеті імені В. Н. КАРАЗІНА відбулася панельна дискусія «Пограниччя – зона великих єресей». Це була третя дискусія в рамках міжнародного проекту «Уроки МІЛОША для України». Учасниками дискусії були: Кшиштоф ЧИЖЕВСЬКИЙ (Польща), Микола РЯБЧУК (Україна, Київ), Сергій ЖАДАН (Україна, Харків). Модератор дискусії – історик Ярослав ГРИЦАК (Україна, Львів).
Дискусія була розрахована на три години, бо на такий час був замовлений оператор навчальної телестудії для зйомки заходу. Знаючи це, я спокійно чекав, поки зададуть запитання та виступлять випадкові люди, щоб і собі взяти слово. Але несподівано для мене Ярослав ГРИЦАК припинив дискусію. З цієї причини в цьому тексті я висловлю письмово те, про що хотілося б сказати у Великій хімічній для загалу. Сподіваюся бути почутим.
– Ми шукаємо пограниччя – чи я буду краще говорити «порубіжжя» – в Харкові чи Львові, маючи на увазі близькість цих міст до кордонів своєї держави – України: Харкова – до російського, Львова – до польського. Але це цілком хибний підхід. Хибний підхід, що порубіжжя справді міститься на рубежах чи кордонах. Зараз увесь світ став порубіжжям. Порубіжжя перетворилося в універсальну модель людського життя. Глобалізація принесла порубіжжя в кожний куточок світу. Ми всі в певному сенсі – люди порубіжжя.
Завдяки процесам глобалізації світ став пласким. Про це написав гарну книжку американський журналіст Томас ФРІДМАН. Ця книжка так і називається – «Плаский світ». Інша культура вривається в життя кожної національної спільноти. Особливо цьому натискові піддаються так звані розвинені країни, вони навіть ставлять перешкоди для мігрантів. Виникло поняття «нелегальна міграція». Мігрантів висилають у країни їхнього проживання, тобто на батьківщину, а вони, наражаючись на небезпеку, рвуться знову і знову на чужину. Країни перетворюються на наших очах на мультикультурні казани, де вариться страва з багатьох компонентів. Іншими словами, порубіжжя міститься не на реальних рубежах, а в духовній сфері життя спільнот, яким загрожує розмивання цілісності.
Що ж відбувається з мультикультурною ідеєю в світі, у розвинутих країнах? Зараз ця ідея на наших очах зазнає провалу. Звернімося до прикладу. Турецька присутність у Німеччині стає вже такою, що загрожує титульній нації. Спершу думалося: мігранти вивчать мову, переймуть менталітет, приймуть моральні цінності нової батьківщини. Але все вийшло навпаки, справа полягала в кількості мігрантів. Коли їх число перевищило певну критичну масу, вони завдяки механізму демократичних виборів зажадали від держави, яка визнала їх громадянами, своєї церкви, своєї школи, свого самоврядування. А коли держава з цим не погодилася, вони вийшли на вулиці з акціями непокори. Це ми найяскравіше бачимо у Франції. Росії на Далекому Сході загрожує китаїзація, хоча про це мовчать політики й журналісти. Коли китайське населення там складе більшість, воно просто переголосує на демократичних виборах європейців, створить своє місцеве самоврядування, а вже воно може поставити питання і про зміну державних кордонів.
Щоб захистити себе, саму ідею національної держави, ця національна держава мусить навчитися себе захищати. І першим актом захисту повинна стати відмова від ідеї тотального порубіжжя, мультикультурності, яка веде до загибелі ліберальних національних спільнот.
Чеслав МІЛОШ вважав себе людиною порубіжжя й пишався цим. І якраз перший урок МІЛОША полягає в тому, що порубіжжя – це не географічний, а духовний феномен. Другий урок: така позиція до лиця представникам потужних державних націй, які ніколи не постають перед питанням про збереження власної ідентичності. У чому ж полягає головний урок МІЛОША для України», бо, здається, саме про них ми сьогодні й говоримо?
Україна раніше за інші європейські держави відчула на собі, що таке порубіжжя, причому відразу і в географічному, і в духовному сенсі. Вона найраніше стала цим порубіжжям. Для нас інший світ починається не за Дергачами, а за дверима власного помешкання, на вулицях міста, в установах. Ми занадто довго залишалися колонією, щоб в одну мить (бо двадцять років для історії – це одна мить) позбутися цього. Ми й зараз перебуваємо в колоніальному стані, нами правлять учорашні вожді й вождики старої радянської соціалістичної України, які вважають СТАЛІНА видатним історичним діячем, котрий багато корисного зробив для світу й України. У цьому сенсі перед Україною стоїть завдання відшукати себе, перестати бути порубіжжям, відбутися як українська Україна, українська держава. Іншого варіанту історія не знає. Інакше, у стані порубіжжя Україна назавжди залишиться зоною громадянської війни, яку будуть вести завойовники при владі і український народ, який вічно прагнутиме стати господарем у своїй хаті.
Поняття нації має багато визначень. Олександр ПОТЕБНЯ вважав, що нація – це мова. Марксистське визначення наголошує на спільному економічному житті, спільному ринку. Зігмунд Фройд вважав, що нація – це єдність психофізичних особливостей певної спільноти. А от Хосе ОРТЕГА-і-ГАСЕТ вважав, що нація – це кордони, які захищають спільноту від асиміляції; інакше вона буде розмита сусідами й перестане існувати як цілість. Приблизно це й сталося з Україною. Нас століттями утримувано як колонію, провінцію, де не приймаються політичні рішення, де не функціонує культура в її вершинних зразках, де хіба що випадково може щось відшукатися, народитися. Але - лише для того, щоб відразу бути забраним у столицю.
Недарма великий харків’янин Юрій ШЕВЕЛЬОВ у нарисі «Над озером. Баварія» (1948) кинув гасло: «Картагена нашої провінційності мусить бути зруйнована!» Іншими словами: геть порубіжжя, дайош Україну як центр!
У російського поета родом з України (із Одеси) Семена КІРСАНОВА є вірш про верлібр: «Проза / становится в позу / и говорит: „Я стихи!” / „Хи-хи, / – смеются стихи, – ты не стихи – ты проза”. А в нашому випадку провінція стає в позу і говорить: «Я порубіжжя». Ідея провінційності таким чином легалізується, перестає бути проблемою, яка має бути подолана, зруйнована, за Ю. ШЕВЕЛЬОВИМ. Пошук національної ідентичності стає непотрібним. Радійте тому, що ви люди порубіжжя! А що українська культура залишатиметься й надалі культурою меншини в себе вдома, так це, виходить, добре, бо ми ж цього й хотіли досягти.
Чи ж хоче світ жити в провінції? На це запитання відповідає французька приказка, яку я дуже люблю: «Генії народжуються в провінції, а помирають у Парижі». У провінції вони не стають геніями, а тільки приходять на світ як звичайні люди. А геніальний свій зміст можуть розкрити серед рівних собі, у суспільстві, у якому будуть затребувані їхні видатні якості.
У «Золотій троянді» Костянтина ПАУСТОВСЬКОГО (так само - вихідця з України) є таке місце: він і Аркадій ГАЙДАР шукають можливості усамітнитися для написання своїх творів, вони виїздять у якийсь райцентр, знімають там одне помешкання на двох і місяць живуть у провінції, написавши повісті. ПАУСТОВСЬКИЙ - «Кара-Бугас-Гол», а ГАЙДАР – «Судьбу барабанщика». Але це був тимчасовий виїзд на провінцію, залишатися вони там не збиралися, бо визнання, відгук на свою творчість вони могли мати тільки в центрі.
На щастя, Харків – це не провінція; і Львів – це не провінція. Якось ще на другому конгресі україністів, що проходив у Львові, я опинився на одній тусовці поруч з одним розумним Львів’янином, який, довідавшись про те, що я з Харкова сказав мені: «Україні пощастило: у неї не одна столиця, а цілих три: Київ, немов два крила, підтримують Харків і Львів». Я б до цих міст додав ще Одесу, яка для мене так само наділена безумовним столичним статусом.
Закінчую. Що нам потрібно? Розв’язати проблему національної української ідентичності, збудувати українську Україну, яка буде не позірно, про людське око, а насправді опікуватися розвитком української культури. От тоді, коли ми будемо знати, де свій берег, ми зможемо переходити на інший; розуміючи, що він не наш, можемо поплавати в човнику й посередині річки, знаючи, куди нам пливти додому. А до того часу всі розмови про пограниччя як ідеал долі культурної людини – це, як говорив Іван ФРАНКО, фарисейство, за яким прагнуть приховати свої злі наміри ті, кому хотілося б назавжди залишити українців маргіналам на просторах світових процесів, а їх культуру – в статусі глибоко провінційного явища.
На щастя, реальний стан справ рухається в протилежному напрямку. Для прикладу, Андрій КУРКОВ говорить, що українська література зараз одна з найкращих у світі, вона динамічно розвивається, дає видатні досягнення. З цим спостереженням не зможе не погодитися будь-яка людина, яка знайома з сучасною українською і зарубіжною літературою.
Насамкінець дозволю собі висловити здивування: дискусія відбувається в Харківському національному університеті імені В. Н. КАРАЗІНА, де є філософський, історичний, соціологічний, філологічний факультети. Тож невже з числа професорів нашого університету не знайшлося жодного, гідного для запрошення в число так званих основних диспутантів? Мені здається, що це неправильно, випливає з уявлення організаторів дискусії про порубіжний, провінційний статус нашого університету. Але сама дискусія довела, що це не так.
Ігор МИХАЙЛИН,
доктор філологічних наук, професор, завідувач кафедри журналістики Харківського національного університету імені В. Н. КАРАЗІНА, академік Академії наук вищої освіти України за відділенням «Масова комунікація», голова Харківського історико-філологічного товариства.
|
![[Vox.com.ua] Портал українця](http://www.vox.com.ua/button.gif){kind=small}
